Як треба посміхатися майбутньому

      Україна розрахована на фізично здорових неодружених 35-річних чоловіків. Ця думка спливає у мене, коли в Нью-Йорку бачу тротуари зі спеціальними з'їздами для дитячих візочків та інвалідних колясок; автобуси, у яких, коли вони під'їжджають до зупинок, опускаються сходи, аби і мале і старе могли легко піднятися;  двері магазинів, банків, аптек, біблiотек, котрі  оснащені фотоелементами чи спеціальною кнопкою — натиснеш на неї, і двері розчиняються автоматично, їх не треба притримувати, аби зайти чи вийти; громадські туалети, де є пеленальні столики, на яких ти можеш переодягнути своє немовля, і  спеціальні кабінки, куди може заїхати інвалідна коляска; дитячі стільчики у кожному, навіть маленькому, кафе, котрі можна підсунути до столу, аби ваш малюк обідав з усіма.   

      Людину в інвалідній колясці на вулицях Нью-Йорка можна побачити часто. Перший час я подумки дивувалася: «Чому в Америці так багато інвалідів?», але згодом зрозуміла, що просто в нашій країні вони замкнені у стінах своїх квартир чи спецінтернатів, бо не мають гарних колясок та й просто бояться опинитися у світі здорових людей, який, на жаль, нерідко байдужий до них. В Америці ж люди з обмеженими фізичними можливостями мають змогу максимально наблизити своє повсякдення до життя звичайної людини. Вони ходять у ресторани, магазини і музеї, бо там  чекають на них, як і на всіх інших відвідувачів. У свій перший похід в Метрополітен-музей — всесвітньо відому галерею мистецтв у Нью-Йорку, я з подивом виявила, що там існує спеціальний тур для сліпих: у єгипетській залі до уваги людей зі слабким чи втраченим зором пропонують вісім скульптур, до яких вони можуть торкатися руками і таким чином «побачити» надбання світового мистецтва.

      Але річ навіть не в тім, що американське суспільство у найдрібніших побутових речах виявляє турботу про тих, хто ще чи вже не такий сильний і вправний. Мене, наприклад, вражає і просто ставлення дорослих до дітей, так би мовити, загальна налаштованість, з якою суспільство сприймає своїх маленьких співвітчизників — атмосфера надзвичайної доброзичливості, готовності розуміти всі страхи і перестороги, з якими діти стикаються у дорослому світі.

      Моя п'ятирічна доня — надзвичайна любителька довгих нарядних суконь. Одного літнього дня вона твердо відмовлялася вдягати будь-що інше, крім своєї улюбленої сукні з оксамитовим верхом, довгими рукавами і пишною спідницею до землі. Спочатку я приготувалась до виховного моменту з неминучими сльозами. Але тут згадала, як ми з моєю сусідкою Френ якось вирішили сходити разом на піцу і її донька, мала Тейлор, вийшла із дому в костюмі долматинця (вона знайшла у підвалі минулорічний хеллоувінський костюм), на що Френ лише зауважила: «Хай діти будуть дітьми». Отож і я спробувала спокійно оцінити «ситуацію з бальною сукнею». Американські дитячі психологи радять у таких ситуаціях дозволяти дитині вдягати те, що вона хоче, якщо це, звичайно, не купальник у січні. Отож я спробувала подолати комплекси радянського виховання і не думати, що скажуть перехожі, коли побачать малу модницю у недоречному для спекотного дня наряді. Проте побоювання виявилися марними, бо її вигляд викликав лише добрі посмішки скрізь, де ми не з'являлися: у бакалії продавець сказав, що радий вітати в магазині маленьку принцесу; сива бабця на вулиці запитала у малої, чи не було в магазині розміру для дорослих, бо їй страшенно до вподоби плаття, на майданчику татко маленької Мері-Енн галантно сказав моїй доні, що вона сьогодні найошатніша дівчинка на майданчику. Дитина просто цвіла і була цілком задоволена справленим враженням.

      Ще один випадок надзвичайно любить моя подруга, мама трирічного сина,  і щоразу, коли я буваю в Києві, і ми з нею потрапляємо в один з відомих претензійних парфумерних магазинів на вулиці Богдана Хмельницкього, вона просить мене переповідати цю історію. Це трапилося в одному з найбільших у світі  універсальних магазині в «Мейсі'с», що на Манхеттені. Я довго блукала на першому поверсі, де виставлена продукція косметичних компаній, у пошуках потрібного тональого крему, а моя доня, знуджена довгим магазинним марафоном, почала вередувати, і щоб заспокоїти її, я вирішила побризкати малу тестерними парфумами з прилавку «Ланком». Тільки-но я взяла до рук флакон, як до нас кинулася продавець: «Зачекайте! Зупиніться!». Звикнувши до сердитих продавщиць київських бутіків, котрі невдоволено вихоплюють у тебе з рук крам, мовляв, не чіпайте, якщо не збираєтеся купувати, я подумки приготувалася вибачатися за те, що розбризкую цінний парфум. Але коли дівчина нарешті підійшла до нас, то мовила: «Зачекайте, це надто різкий запах для маленької дівчинки. Спробуйте оцей!» — і вона простягла нам інший флакон. А потім звернулася до малої: «Як нашому наймолодшому потенційному покупцю я хочу зробити тобі подарунок» — і за мить моя доня стала щасливою власницею рожевого дитячого електронного годиннка.

      Маленькі діти в Америці збирають щедрі врожаї посмішок, компліментів, похвал, цукерок і підбадьорювань, куди б вони не пішли. Великою мірою тому сім'я з трьома маленькими дітьми тут не рідкість. Гадаю, зі мною погодяться чимало молодих мам: не лише державна соціальна допомога полегшує материнську турботу про малюків, адже приємно і просто усвідомлювати, що не лише ти радієш своїй дитині і турбуєшся про неї. Схоже, американці розуміють: посміхаючись беззубому малюкові у черзі до каси, вони посміхаються своєму майбутньому.

Вікторія НАДЖОС.