Інколи голка рятує...

09.09.2006
Інколи голка рятує...

Робота майстрині «Івана Купала».

      Є в українських жінок своєрідна форма медитації — вишивання. Це непросте заняття навіює певне забуття, спокій та оптимізм. Але важко уявити, що відчуває людина, яка вишиває цілі картини: не дні, а місяці та роки копіткої праці йдуть на одну таку роботу.

      Незвичайні вишиті картини створює народна майстриня з Кіровоградщини Лариса Зоріна. Поєднання вишивки і малюнку, традиційних фольклорних образів і гротеску роблять її стиль неповторним, а оптимізм сюжетів — імпонує глядачам.

 

Перші поціновувачі з дитячого садочка

      Малювати і вишивати Лариса Зоріна почала несподівано для себе і знайомих — уже в тридцять років, після трагічної смерті чоловіка. Хоча вишивали бабуся і мама, малювали дід, батько, брат.  А от сама Лариса не малювала, працювала викладачем музики і співу в дитячому садочку в селі Новгородка Кіровоградської області. Залишившись самотньою, відчула потребу на чомусь зосередитись і відволіктись, заповнити порожнечу. А тут в дитячому садочку якраз розпочалася підготовка до новорічних свят. І щоб діти, які ще не вміють читати, швидше вивчили колядки, вирішила створити до них ілюстрації. Малюки сприйняли картинки на ура, та й працювала над ними Лариса з задоволенням.

      Особливо добре виходили у майстрині народні образи: ілюстрації до пісень «Ой під вишнею, під черешнею...», «Грицю, Грицю до роботи». Дивлячись на веселі та яскраві малюнки, діти тексти пісень вивчали значно швидше. А Лариса захопилася новою справою, повірила у власні сили і почала малювати, малювати, малювати... Роботи  з'являлися одна за одною. Кумедні і веселі композиції до народних пісень «Ой там на товчку, на базарі...», «Чоловіче, я слаба, приведи мені попа...», «Ой наступала та чорна хмара...» робили веселішою і саму художницю. Лариса помітила — чим тяжче було на душі, тим веселішими виходили у неї картини: «Коли я малюю, заглиблююсь в ілюзорний, але для мене живий і близький, світ українського села. З його звичаями, обрядами, фольклором. Тут живуть мої персонажі, з ними я ніби спілкуюся. Тому переважно ілюструю жартівливі пісні».

«Звичайні» вишиванки прибутковіші

      Незабаром із півсотні неповторних гуашевих малюнків були представлені на першій персональній виставці Лариси Зоріної у Кіровограді. Після чого майстриня спробувала вишивати свої ж картини. Вийшло яскраво й оригінально. Адже на картині вишито все: від неба і трави до найдрібніших деталей одягу.

      І тепер Ларисині картини якось інакше уявити вже важко: вишивка дуже природно лягла на фольклорні образи. Тільки часу і праці йде набагато більше на таку картину. За рік  можна зробити лише дві-три такі роботи.  Кожна картина — сторінка життя цілого світу. А от оцінити їх фактично немає кому: дуже вже рідкісна техніка виконання. Тому хоч полишати картини Лариса не збирається, але заробляти на життя спробує «звичайними» вишиванками. На них часу і праці йде в десятки разів менше.

      Персонажі Лариси Зоріної перекочовують з картини в картину, мають свої колоритні характери. Там вони беруть участь в обрядах, там — торгують, товаришують чи ворогують між собою. Багатьом із них авторка вже дала власні імена і знає, де хто в цьому, створеному її уявою, селі живе, хто кому родич, кум, сват, наречений.  До речі, деяких своїх знайомих і родичів Лариса теж поселила у вишиваному світі. Та й саму авторку можна час від часу зустріти серед героїв картин.

Біля її картин затримуються надовго

      Тематичні серії картин: «Весільні ритуали», «Українські народні календарні свята» стали наступним етапом творчості Лариси Зоріної.

      До речі, з цих картин видно, що авторка добре знайома з етнографією Кіровоградщини. Наприклад, у роботі «Весільний поїзд»: рушник, простелений на воротах, а поруч  вогнище — засоби до ритуального очищення молодих і гостей; молоді сидять на скрині з приданим, віз застелений килимом із хрещатим малюнком (хрест — захист); червона горілка в руках боярина перев'язана червоною ниткою та ще й з калиною і колосками (свідчення «чесності» молодої); за возом йде оперезаний рушниками сват.

      Є  на Ларисиних картинах  й інші сільські персонажі: собаки, коти, гуси, корови. І всі вони мають свій виразний настрій: раді, здивовані, сердиті. Русалки, мавки, чорти, змії й інші демонологічні образи додають роботам художниці колориту. Крім того, картини доповнюються дрібними елементами: птахи, квіти, розмальований посуд, різьблені столи і скрині, яскраві килими і вишиті рушники, український одяг. На деревах можна роздивитися навіть грушки і яблука. І помітно, що на виставках біля кожної роботи Зоріної глядачі затримуються надовго, розглядають усі деталі.

      Особливо вдало виходить у Лариси оформлювати дитячі книжки. 

      Спеціалісти стверджують, що Лариса Зоріна інтуїтивно вийшла на стиль, близький до традиційних народних картин: це простежується у певній канонічності образів і водночас варіативності мислення.  Подібна творчість на сьогодні є рідкісним явищем. При цьому її образна мова оригінальна, і картини не сплутаєш ні з якими іншими.

      Та неспеціалістів найбільше вражає яскравість та оптимізм Ларисиних картин. З їх допомогою можна медитувати не лише авторці, а й самим глядачам.