Плюси й мінуси суверенного 15-річчя

23.08.2006

Микола Рябчук,
публіцист:

      — Мабуть, найбільшим здобутком незалежності стало те, що Україна змогла мирно розвиватися, уникла великих конфліктів і кровопролить. Бо такі загрози були, хоча українці й є миролюбними (це почасти вимушено, бо за останнє сторіччя найактивнішу частину населення було знищено). Кровопролиття було можливим, якщо враховувати наявність у нас пiвнiчного сусiда, який має свої інтереси і вдається до провокацій. Це почалося ще з проблем, з якими стикався Президент Кравчук, і триває до останніх прикладів — Тузли, приналежності маяків тощо.

      Зрештою, й Помаранчева революція могла завершитись інакше. Але до жорсткого протистояння не дійшло. Звичайно, ця подільність (на Схід і Захід. — Ред.) має певну перевагу, бо створює мимовільний плюралізм, але вона не вирішує проблем розвитку держави.

      І тут ми переходимо до іншої проблеми — створення модерної української нації. По суті, вона не відбулася. В нас є населення, але нема народу. Це, на мій погляд, є найбільшим недоліком, допущеним за час незалежності. І йдеться не тільки про українську ідентичність, а й про громадянську ідентичність: має бути сильна держава, верховенство права, а коли цього немає, коли держава слабка, тоді на перший план виходять етнічні ідентичності. Політичні нації грунтуються на дуже сильному громадянському суспільстві. Йдеться про певні політичні та громадянські цінності. При цьому, звичайно, кожна нація мусить мати мовно-культурне ядро, і воно мусить бути українським, інакше нема потреби в такій державі.

Максим Стріха,

керівник наукових програм Інституту відкритої політики:

      — Найбільшим здобутком незалежності все ж таки стало створення інфраструктури нової держави. Воно почалося фактично «з нуля». Зараз ми забуваємо, що на початку 1990-х Україна не мала багатьох, пов’язаних із державою, інституцій — від власної валюти та армії, від Вищої атестаційної комісії до економічної системи тощо. Все це так чи інакше було сформовано. І, більше того, соціологічні опитування показують, що сьогодні більшість громадян України асоціюють себе саме з цією державою.

      Найбільшою помилкою, на мій погляд, стало те, що все це було зроблено не в найкращий спосіб. Звичайно, історія не знає умовного способу, і сьогодні можна багато говорити про те, що щось можна було зробити інакше, але цього, на жаль, не поправиш. Однак люди, які конструювали інфраструктуру держави, слабко собі уявляли реальні виклики, які поставали перед молодою Україною, часто діяли в особистих інтересах, а не інтересах суспільства.

      Ще один недолік — що в Україні, в якій уже сформувалися інституції, ще немає сучасної політичної нації, яка б поділяла спільні цінності. Востаннє нагода ефективно це зробити з’явилася після Помаранчевої революції. Нова влада мала величезний кредит довіри, тож могла консолідувати суспільство. Цього не сталося. Зрештою ми отримали Універсал національної єдності. Я не применшую ваги цього документа, бо мені здається, що він важливий, але він був би набагато ефективнішим, якби його підписали не в критичні моменти літа 2006-го, а, скажімо, на початку 2005 року.

  • Незалежнiсть, Конституцiя, референдум

    Таким був один з головних новиннєвих месиджів у промові Президента до Дня незалежності. «Ми розпочинаємо конституційне оновлення. Я ініціюю скликання конституційної ради, яка розробить проект нової редакції Конституції», — наголосив Віктор Ющенко, промовляючи до спiввiтчизникiв. «Це процес не одного дня, — констатував глава держави, — але ніхто не зуміє його затягти». >>

  • Та свят-свят

    Молебень за Україну на річницю Незалежності, як і в усі останні роки, відбувся у святій Софії. Молилися українцi, як i політики зокрема, у багатьох церквах країни. Втім цей молебень у Софійському соборі вважається, так би мовити, офіційним (хай простить Бог такий доречний, проте святотатський епітет), адже сюди приходять принести молитву за свою країну керівники держави. Щороку 24 серпня, стежачи за репортажами зі служби Божої у Софії, простий люд робить висновки про стан справ у політиці. Так і цьогоріч. >>

  • І хлопець хоч куди козак

    60-сантиметрова скульптура-фонтан у вигляді голого малюка, який іде до вітру, майже 400 років прикрашає історичний центр столиці Європейського Союзу. Починаючи з 1619 року «Хлопчик, який пісяє» нагадує бельгійцям про оригінальний спосіб гасіння пожежі, завдяки якому середньовічне місто не перетворилося на попелище. Утім голим-босим-підперезаним брюссельський хлопчик був не завжди. Наприкінці XVII століття з легкої руки правителя Баварії започаткували традицію одягати статуетку в дорогі костюми. Відтоді в гардеробі «хлопчика» накопичилося близько 800 різних убрань. Серед них — костюм із золотої парчі від короля Франції Людовика XVI, національні костюми різних країн світу, спортивна форма і навіть... одяг Санта-Клауса! >>

  • І на тім рушникові...

    У Національному виставковому центрі 22 серпня вишивальниці з Київщини долучились до виготовлення Рушника національної єдності. Над цим дев'ятиметровим полотнищем вже попрацювали більше як півтисячі українців у 12 регіонах. Наступного дня естафету київських вишивальниць перейняла Тернопільщина. А далі, як повідомив виконавчий директор акції Микола Степаненко, диво-рушник повезуть до Криму, де на ньому золотими нитками вишиватимуть Герб України. Як уже писала «УМ», раніше планувалося завершити роботу до Дня незалежності, але так склалося, що гранд-рушник буде остаточно готовий лише у жовтні. >>

  • Дрес-код нації

    Місцем проведення цього яскравого і не бувалого досі дійства дуже символічно став тернопільський парк Національного відродження, де з самого ранку розбили наметове містечко майстри вишивання з різних регіонів України. Зібралися також ті, хто займається збереженням українського національного одягу, та художні колективи, які пропагують його у своїй творчості. Відтак учасниками фестивалю «Цвіт вишиванки» стали тисячі тернополян та мешканців області, які з цього приводу спеціально одягнули як сучасні, так і витягнуті з бабусиних скринь вишиванки. До речі, одягнутих у національне вбрання людей у громадському транспорті Тернополя було вирішено безкоштовно перевозити впродовж аж чотирьох днів — починаючи з 24 і аж по 28 серпня, коли обласний центр святкує День міста. >>

  • У 1991 році режим не віддав владу — лише трибуну

    Маркіян Іващишин — львівська легенда всіх українських революцій та акцій непокори останніх 15 років. Він один із тих активних, хто справді доклався до того, аби незалежність відбулася (щоправда, тоді мріялося про дещо інший формат України). Він був одним із організаторів студентського руху, який вилився 1990 року в студентську «революцію на граніті» і закінчився відставкою Прем’єра уряду УРСР Масола. Згодом Іващишин був серед активних декомунізаторів Галичини. За часів махрового кучмізму його намагалися заарештувати за супротив всесильному голові обласної податкової Сергію Медведчуку. Напередодні Помаранчевої революції Маркіян організовував бунтівне студентство краю. Крім «барикад», Іващишин — колосальний арт-організатор: від легендарних джазових фестивалів чи «Вивиху» до «Львівської газети». Зараз Маркіяну 40 років, він депутат Львівської міськради (пройшов за списками «Пори»). >>