Триває робота над новим Союзним договором — цей документ, ініційований президентом СРСР Михайлом Горбачовим, мав би зупинити процес розпаду Радянського Союзу, водночас послабивши повноваження центральних органів влади і розширивши права союзних республік. Його підписання планувалося на 20 серпня. З цим не погоджується велика група вищого керівництва СРСР, яке вважає позицію Горбачова відступом і державною зрадою.
На об'єкті «АБЦ» — закритій гостьовій резиденції КДБ — зустрічаються голова Комітету держбезпеки Крючков, прем'єр-міністр Павлов, міністр оборони Язов, заст. голови Ради оборони Бакланов, секретар ЦК КПРС Шенін i помічник Горбачова Болдін. Вони вирішують запровадити з 19 серпня надзвичайний стан, сформувати Державний комітет із надзвичайного становища, вимагати від президента країни підписати відповідні укази або подати у відставку, передати свої повноваження віце-президенту Янаєву. Був запланований також арешт президента РРФСР Єльцина.
До президента країни й генсека КПРС Горбачова, який перебуває на кримській дачі у Форосі — об'єкті «Зоря» — прилітають Бакланов, Шенін, Болдін та головком Сухопутних військ Варенников, начальник служби охорони КДБ Плеханов та ін. Вони вимагають від лідера держави відмовитися від повноважень і передати владу. Після того як Горбачов не пристає на вимоги заколотників, КДБ під проводом Крючкова влаштовує ізоляцію державної дачі, Горбачову вимикають зв'язок.
Державний заколот почався офіційно: рано-вранці оголошено про формування Державного комітету з надзвичайного становища (рос. абр. — ГКЧП), який мав би подолати «глибоку і всебічну кризу, що охопила країну». До його складу входять Янаєв, Крючков, Бакланов, Павлов, міністр оборони Язов, президент Асоціації держпідприємств і об'єктів промисловості, будівництва та зв'язку СРСР Тізяков, голова Селянського союзу СРСР Стародубцев. По телевізору показують лише балет «Лебедине озеро» та виступи ГКЧПістів — вони повідомляють, нібито Горбачов не може виконувати президентські функції «за станом здоров'я».
На вулицях Москви з'являються танки й інша бронетехніка.
Керівник Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки Борис Єльцин безперешкодно потрапляє до своєї урядової резиденції в «Білому домі» й очолює боротьбу проти путчистів. На захист демократії в Москві збираються сотні тисяч людей.
Голова Верховної ради України Леонід Кравчук зустрічає день московського путчу на київській дачі. Про ГКЧП йому телефоном повідомляє перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко.
До Києва прибуває головком Сухопутних військ СРСР генерал Валентин Варенников, який раніше очолював Прикарпатський військовий округ, був членом ЦК КПУ. З Кравчуком вони зустрічаються в будинку парламенту, при зустрічі присутні Гуренко, командувач Київського військового округу Кочеватов, інші штабні офіцери. На пропозицію запровадити в Україні надзвичайне становище Кравчук відповідає відмовою — це незаконно, в Україні діє Декларація про суверенітет, до того ж парламент у відпустці. Пізніше Варенников скаже, що Кравчук просив його надіслати документи ГКЧП для вивчення.
Надалі Голова ВРУ підтримує зв'язок із керівниками інших республік; у розмовах із головами обласних рад закликає не виявляти поспішності.
На площі Жовтневої революції в Києві збираються не надто численні мітинги на захист демократії.
Народний рух України закликає до непокори ГКЧП та загальноукраїнського страйку.
У Москві очікують штурму «Білого дому», але відбірна спецназівська група «Альфа» відмовляється виконувати накази ГКЧП. Комітет демонструє розгубленість та безсилля.
Уночі на вулицях Москви численні активісти-демократи намагаються зупинити рух бронетехніки, на Садовому кільці під колесами гинуть троє молодих людей — Дмитро Комар, Ілля Кричевський та Володимир Усов.
Прибалтійські парламенти приймають рішення про невизнання ГКЧП.
Президент РФ Єльцин видає низку указів, спрямованих на скасування рішень ГКЧП та відновлення демократії.
ГКЧП близький до капітуляції. На дачі Горбачова у Форосі відновлено зв'язок, він телефонує керівникам союзних республік, президентові США Бушу-старшому, говорить про спробу державного перевороту.
Пізно ввечері президент СРСР повертається до Москви.
У Москві тривають мітинги біля «Білого дому». На захист демократії виступають яскраві представники мистецької інтелігенції; у концерті «Рок на барикадах» беруть участь групи «Машина часу», «Круїз», «Шах», «Корозія металу».
Путчистів арештовують як учасників спроби державного перевороту.
Міністр внутрішніх справ СРСР Пуго арешту не дочекався — застрелився.
Після рішення позачергової сесії Верховної Ради РФ президент Росії Єльцин підписав указ про призупинення діяльності Компартії та розпуск ЦК КПРС як таких, що активно підтримали ГКЧП.
Бiля українського парламенту проходить велелюдний мітинг.
Верховна Рада України приймає низку історичних постанов та звернень. Спочатку — «Про політичну обстановку в Україні і негайні дії Верховної Ради України щодо створення умов неповторення надалі військового перевороту».
До постанови «Про проголошення незалежності України» додається відповідний Акт, у якому йдеться:
«Виходячи зi смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року,
продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,
виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,
здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,
Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки
урочисто
п р о г о л о ш у є
н е з а л е ж н і с т ь У к р а ї н и
та створення самостійної
української держави — УКРАЇНИ.
Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».
Також парламент переводить усі військові формування на (саме «на», а ще не «в») Україні у своє підпорядкування, утворює Міністерство оборони України та призначає його керівником Костянтина Морозова — командувача 6-ї повітряної армії, котрий під час путчу висловив підтримку Кравчукові від імені військових. Голові ВР надано додаткові повноваження, а на 1 грудня призначено Всеукраїнський референдум щодо підтвердження Акта проголошення незалежності.
Президія парламенту України постановлює: прийняти на баланс Верховної Ради майно ЦК Компартії України і ЦК КПРС, що розташоване на території України (будинки, споруди, друкарні, транспортні засоби, іншу власність). Термін дії постанови — «до ухвалення ВРУ рішення за висновками Комісії Верховної Ради з націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ на території України».
Президія ВР України видає Указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України» — «у зв'язку з наявністю матеріалів, що свідчать про участь органів КПУ в державному перевороті 19—21 серпня 1991 року, з метою забезпечення умов розслідування справи і стабілізації суспільно-політичної ситуації, керуючись частиною 2 статті 7 Конституції УРСР», «до остаточного розслідування обставин, пов'язаних із державним переворотом»
30 серпня
Президія ВРУ видає новий Указ — «Про заборону діяльності Компартії України» (висновки тимчасової комісії розглянуто, вина комуністів у підтримці путчу доведена).
Сьогодні вже призабуті й події 1991 року, затьмарено і порив Помаранчевої революції-2004. І те, й інше — історія. Але навряд чи варто перекреслювати висновок: масовий суспільний виступ 2004 року був фактично другим етапом національно-визвольного змагання 15-річної давнини. «Другою серією», без якої не було б довершено справу 90-х.
Ще раз пригадавши хроніку тих серпневих днів, пересвідчуєшся: основні події тоді відбувалися в Москві, а не в Києві. Пасіонарність українців з їхнім принципом «моя хата скраю» станом на 1991 рік не сягнула показника, достатнього для різких, однозначних дій. Ми могли піти шляхом прибалтів і зараз уже бути в НАТО та ЄС, але, на жаль, залишилися на євразійському напрямі.
Тоді уособленням «маленького українця» був Леонід Кравчук. Хитрий партійний лис спочатку просто уникав конкретних рішень, і лише коли вже стало зрозуміло, що переворот у Москві остаточно зазнав поразки, каталізував давні «самостійницькі» наміри парламентської меншості — націонал-демократичної Народної ради. Тодішні комуністи відчули кон'юнктуру й без проблем проголосували за своє ж правління вже у незалежній державі.
На початку ж «путчевих» днів у Києві на Майдані зібралося зовсім небагато активістів. Майдан чекав свого часу 13 років. І дочекався. Наш пік пасіонарності припав на президентські вибори-2004. І хай тепер тупі москвичі доводять нам, ніби наша революція здійснювалася під «патронатом» Вашингтона. Гріш ціна їхнім закидам. Просто ми з 13-річним запізненням спромоглися на те, що російські демократи зробили ще в 1991-му, — багатосоттисячні мітинги на захист своїх переконань, своєї свободи, свого президента.
Цікаво, що радянські путчисти були амністовані й не отримали жодної кари — ну просто як наші антигерої Помаранчевої революції, бандити й фальсифікатори. А міністр внутрішніх справ на революційній хвилі передчасно застрелився і в Москві, і в Києві...
Таким був один з головних новиннєвих месиджів у промові Президента до Дня незалежності. «Ми розпочинаємо конституційне оновлення. Я ініціюю скликання конституційної ради, яка розробить проект нової редакції Конституції», — наголосив Віктор Ющенко, промовляючи до спiввiтчизникiв. «Це процес не одного дня, — констатував глава держави, — але ніхто не зуміє його затягти». >>
Молебень за Україну на річницю Незалежності, як і в усі останні роки, відбувся у святій Софії. Молилися українцi, як i політики зокрема, у багатьох церквах країни. Втім цей молебень у Софійському соборі вважається, так би мовити, офіційним (хай простить Бог такий доречний, проте святотатський епітет), адже сюди приходять принести молитву за свою країну керівники держави. Щороку 24 серпня, стежачи за репортажами зі служби Божої у Софії, простий люд робить висновки про стан справ у політиці. Так і цьогоріч. >>
60-сантиметрова скульптура-фонтан у вигляді голого малюка, який іде до вітру, майже 400 років прикрашає історичний центр столиці Європейського Союзу. Починаючи з 1619 року «Хлопчик, який пісяє» нагадує бельгійцям про оригінальний спосіб гасіння пожежі, завдяки якому середньовічне місто не перетворилося на попелище. Утім голим-босим-підперезаним брюссельський хлопчик був не завжди. Наприкінці XVII століття з легкої руки правителя Баварії започаткували традицію одягати статуетку в дорогі костюми. Відтоді в гардеробі «хлопчика» накопичилося близько 800 різних убрань. Серед них — костюм із золотої парчі від короля Франції Людовика XVI, національні костюми різних країн світу, спортивна форма і навіть... одяг Санта-Клауса! >>
У Національному виставковому центрі 22 серпня вишивальниці з Київщини долучились до виготовлення Рушника національної єдності. Над цим дев'ятиметровим полотнищем вже попрацювали більше як півтисячі українців у 12 регіонах. Наступного дня естафету київських вишивальниць перейняла Тернопільщина. А далі, як повідомив виконавчий директор акції Микола Степаненко, диво-рушник повезуть до Криму, де на ньому золотими нитками вишиватимуть Герб України. Як уже писала «УМ», раніше планувалося завершити роботу до Дня незалежності, але так склалося, що гранд-рушник буде остаточно готовий лише у жовтні. >>
Місцем проведення цього яскравого і не бувалого досі дійства дуже символічно став тернопільський парк Національного відродження, де з самого ранку розбили наметове містечко майстри вишивання з різних регіонів України. Зібралися також ті, хто займається збереженням українського національного одягу, та художні колективи, які пропагують його у своїй творчості. Відтак учасниками фестивалю «Цвіт вишиванки» стали тисячі тернополян та мешканців області, які з цього приводу спеціально одягнули як сучасні, так і витягнуті з бабусиних скринь вишиванки. До речі, одягнутих у національне вбрання людей у громадському транспорті Тернополя було вирішено безкоштовно перевозити впродовж аж чотирьох днів — починаючи з 24 і аж по 28 серпня, коли обласний центр святкує День міста. >>
Маркіян Іващишин — львівська легенда всіх українських революцій та акцій непокори останніх 15 років. Він один із тих активних, хто справді доклався до того, аби незалежність відбулася (щоправда, тоді мріялося про дещо інший формат України). Він був одним із організаторів студентського руху, який вилився 1990 року в студентську «революцію на граніті» і закінчився відставкою Прем’єра уряду УРСР Масола. Згодом Іващишин був серед активних декомунізаторів Галичини. За часів махрового кучмізму його намагалися заарештувати за супротив всесильному голові обласної податкової Сергію Медведчуку. Напередодні Помаранчевої революції Маркіян організовував бунтівне студентство краю. Крім «барикад», Іващишин — колосальний арт-організатор: від легендарних джазових фестивалів чи «Вивиху» до «Львівської газети». Зараз Маркіяну 40 років, він депутат Львівської міськради (пройшов за списками «Пори»). >>
