«Наш світ — це шоу недосвідчених дівчат перед дорослими чоловіками...»

      Одна із найзнаменитіших зірок світового кіно Жаклін Біссет прилетіла до Москви у вівторок. В аеропорту Шереметьєво-2 вiдбувся короткий брифінг для журналістів, аби ті переконалися, що жінка і в 62 роки може виглядати на всі... тридцять п'ять. А в середу — показ фільму «Витончене мистецтво любові» (у програмі «Навколо світу») Джона Ірвінга за її участі. То як там із мистецтвом ставати «зіркою»?

      Біссет народилася в Англії. Батько був лікарем, мати до заміжжя працювала юристом. У дитинстві займалася балетом, одначе покинула. Батьки розлучилися, матері поставили діагноз тяжкої хвороби — довелося брати на себе відповідальність за сім'ю. У вісімнадцять Жаклін Біссет стала фотомоделлю. Це допомагало заробляти гроші для опанування акторської майстерності. У 1968-му перша помітна роль у картині «Дитинство», де її партнером був легендарний Френк Сінатра. А 73-го легендарна роль у знаменитому фільмі «Американська ніч» Франсуа Трюффо — там вона зіграла американську кінозірку, себто почасти і саму себе. Усе вже знала про секрети зіркової поведінки і те, яким чином жінка, яка випромінює фантастичні енергетичні флюїди, впливає на життя чоловіків.

      Після стрічки «Безодня» Біссет стала ще й законодавицею мод — мокрі футболки, що так спокусливо облипають тіло, спровокували мільйони дівчаток усього світу носити щось подібне. Тоді ж деякі журналісти оголошують її найкрасивішою жінкою всенької Земної кулі — не більше, але й не менше. Ще один фурор Жаклін вчинить своєю роллю в еротичному фільмі «Дика орхідея» (1989) в парі з Міккі Рурком. Тоді ж, у 80-ті, загальну увагу викликав її роман із знаменитим танцівником Михайлом Баришниковим (от де знадобилися пізнання «в областє балєта», де, як відомо, Росія попереду «планєти всєй»...). Словом, Біссет — це краса, принадність і водночас очевидний талант драматичної актриси; не випадково ж запрошували її у свої фільми  найбільші режисери світового кіно. Частенько цитують якусь там голлівудську художницю по костюмах, котра сказала про актрису, що це парадоксальне поєднання розкішного тіла і гострого розуму. А що, буває й таке.

      На прес-конференції Жаклін трималася, як і належить зірці її класу і статусу. Російські журналісти ставили питання, дозуючи культурологічні із еротичними.  Запитали, як ставиться до Росії і російської культури. Дуже добре ставиться, особливо після того, як зіграла роль Анни Кареніної в однойменному фільмі (1985). Та й балет — це ж російське. Одначе похвалитися знаннями російського кіно не може. Чи не перший фільм російського режисера, побачений нею, «Москва сльозам не вірить», який дивилася у компанії з танцівником Олександром Годуновим. Отоді й замислилась: і що то є російське життя?

      Запитали про партнерів. Найлегендарніший із них — Френк Сінатра. Найорганізованіший — Бельмондо (і хто б то міг уявити?). Найсмішніший — Нік Нолт. Про найсексуальнішого не сказала.

      Про фільм «Витончене мистецтво кохання» повідомила, що це її внесок у боротьбу за повагу до жінки. Бачите, і Жаклін за те саме бореться. Ну і на здоров'я — не тільки ж нашим змагатися. Хоча іноді здається, що на Заході час боротися за повагу до чоловіків — феміністки вже всіх дістали, потовкли і задовбали. Тінь фемінізму промайнула й у висловлюваннях Біссет. На її думку, «весь світ — це якесь шоу недосвідчених дівчат перед дорослими мужчинами».  Хай так, але ж чому тільки «недосвідчених»? Шоу це, швидше, справа тих, хто має ого який досвід.

      Щоправда, так це те, що режисерами здебільшого є чоловіки. Ними не дуже покеруєш, звичайно. Чекаєш від них теплоти, уваги і поваги. «Люди краще працюють тоді, коли їх цінують. Агресивний режисер не допомагає акторові. Хоча іноді авторитарність є виправданою...» Мабуть, тому, що, як відомо, актори є сучими дітьми і поводитися з ними треба з батьківською суворістю. Хоча яке там «батьківство», коли чоловік бачить перед собою отаку звабливу красу, та ще й вкупі з розумом.

      На Московському кінофестивалі, дякувати Богу, мегазірок майже немає. Мені особисто вони не потрібні, хоча, напевно, самому фестивалю  не завадили б — задля  іміджу. Одначе в чомусь навіть цікавіше послухати, скажімо, режисера з Філіппін. Бо що мені, українцеві, оті їхні голлівудські проблеми — хто з ким і навіщо, хто гламурніший і сексуальніший? А от що там у філіппінському кінематографі, ймовірно схожого на наш, український. Режисер конкурсного фільму «Букмекер» Джеффрі Джитуріан (а стрічка ця у стилістиці, що почасти нагадує датську Догму, оповідає про непросте життя людей соціального низу)  з печаллю говорив, що на Філіппінах, де ще не так давно кіновиробництво вимірювалося сотнями стрічок, нині занепад. А знаєте чому? Бо, як сказав митець, народ не підтримує своє кіно, віддаючи перевагу голлівудському продукту. Непатріотичні глядачі живуть не тільки в Україні...

      Й у Мексиці ті самі проблеми. Схожість  ще разючіша хоча б тому, що і над ними зависла величезна країна, Сполучені Штати, звідки ллється безкінечний потік фільмової продукції. І куди, скажіть-но, бідному мексиканському режисеру податися? Андрес Леон Беккер і Хав'єр Солар Кортес у фільмі «Більше всього на світі» доволі артистично і вміло вибудовують драму з приватного життя. Молода жінка, Емілія (Елізабет Сервантес), розлучається і переїздить на іншу квартиру, аби почати нове життя. Входження в нього доволі складне. Бо ж дочка Алісія (Джулія Урбіні), якій років вісім, має свій світ і свої уявлення про те, як і що слід робити. У цьому й полягає інтрига стрічки — паралельні світи матері й дочки. Емілія хапливо прагне поновити статус-кво і захопити нового чоловіка. Один, другий, третій проходять через її постіль... І крізь душу дочки. А поруч світ третій — за стіною повільно вмирає вiд раку літній сусід. В уяві Алісії він стає вампіром, і від цього у фільм проникають нотки трилерового жанру. Одначе режисери утримуються в рамках камерної драми з доволі тонкою грою прихованих сфер людського життя... Чомусь важко уявити український фільм, зроблений на подібному матеріалі. Хоча розлучених молодих жінок у нас ніяк не менше, аніж у Мексиці. Одначе в нас люди думають глобально, до таких мізерій не опускаються. Великі кораблі на мілкоті не плавають.

      Хто розчарував, так це російська стрічка «Черв /Червь»  Олексія Мурадова. Режисер починав з роботи на телебаченні, потім закінчив Вищі режисерські курси, учень Олексія Германа (це відчувається). Постановник фільмів  «Змій» (2002), «Правда о щелпах» (2003), «Людина війни» (2005). Нова картина про... От про що саме, якраз і не зрозуміло. Рідкісний випадок, коли до самого кінця фабула лишається непроясненою. Героєм фільму є 34-річний Сергій Кургузов (у цій ролі відомий актор Сергій Шниров), полковник ФСБ. Про це, правда, доводиться тільки здогадуватися. Він навіщось тікає углиб Росії — від кого й чому, знов-таки незрозуміло...

      На прес-конференції режисера одразу запитали, що й як. Він заходився пояснювати, що йдеться про те, ніби герой картини брав участь у розробці секретних систем в iнтернеті й свято вірив, що цим прислужується Батьківщині. А з'ясувалося, не Батьківщині, а дядям із-за бугра. Він так, бідолаха, розстроївся, що втік, сховався, допоки нагорі ця проблема розв'яжеться. Хай так, тільки чому ми дізнаємося про це від вас, а не із самого фільму, знову запитали Мурадова. Він здивувався: «Бо тоді то був би вже детектив, трилер, що завгодно, тільки не те, що ми хотіли розповісти». Хотілося про речі тонкі, невидимі оку. Настільки невидимі, що фільм викликає елементарне здивування. Головним питанням є те, як узагалі така картина могла потрапити в конкурс фестивалю. Нагадаю, два останні роки Росію представляли по три фільми, обидва рази росіяни перемагали — Дмитро Месхієв із «Своїми» (і з нашим Богданом Ступкою, який тоді отримав ще й приз за кращу чоловічу роль) і Олексій Учитель із «Космосом як передчуттям». Нині ж отаке надто очевидне професійне фіаско.

      Це незрозуміло ще й тому, що у росіян є значно сильніші фільми. Один із них, «Зображуючи жертву / Изображая жертву» Кирила Серебренікова, який переміг нещодавно на «Кінотаврі» в Сочі. Блискучий фільм, який, щоправда, починається фразою «Російське кіно в дупі... Ну хіба що Федя Бондарчук... У нього батько теж крутий був, «Оскара» отримав. І він отримає...» Одначе про цей фільм докладніше наступного разу. Тим більше що російської тематики додасться — у четвер показали ізраїльську картину «Напівросійська історія». Мати героя — росіянка, батько єврей. Щось там у них через це проблеми виникають. Подивимось.