Із вибою — у «Забой»

13.11.2003
Із вибою — у «Забой»

Серпень, 1928 рік, м.Костянтинівка, шахта «Північна». «Забойці» (зліва направо): Олексій Фарбер, Фелікс Ковалевський, Василь Гайворонський, Павло Безпощадний, Борис Павлівський. (Фото з архіву редакції журналу «Донбас».)

      80 років тому на Донеччині з'явився друком перший номер літературного журналу, що останні чотири десятиліття виходить під назвою «Донбас».

      На ще дивом уцілілі у нинішніх ринкових джунглях «товсті» літературні журнали сьогодні здебільшого дивляться, ніби на рештки викопних мамонтів. А на регіональному рівні — й поготів. Приміром, коли редактор журналу «Донбас» із черговим клопотанням про допомогу звернувся в черговий столичний кабінет, його господар навіть не приховував здивування : «Як?! Хіба він ще виходить?..»

      Нинішньої осені часопис донецьких письменників «Донбас» скромно відзначає солідну круглу дату, адже його перший номер під тодішньою колоритною назвою «Забой» з'явився у світ якраз 80 років тому. І, приймаючи вітання, головний редактор Віктор Логачов погодився розповісти «УМ» дещо про минуле й сьогодення журналу.

 

      — Вікторе Степановичу, подейкують, що з деяких пір кожен вихід чергового номера журналу стає своєрідним святом у літературних колах...

      — Свято не свято, однак кожне наступне свіже число «Донбасу» є справді подією в літературному житті, бо виходить, на жаль, він не так часто, як цього хочеться. А започаткувалася подібна сумнівна практика ще майже десять років тому, коли на владному рівні було вирішено про позбавлення літературних журналів дотацій. Відтоді керівним і спрямовуючим для нас стало переінакшене гасло «Видавайся, хто як може...»

      — А хто не може?

      — Хто не зміг призвичаїтися до так званих ринкових умов, змушений був припинити вихід своїх видань. Ми залишилися на плаву, однак про колишню періодичність журналу годі навіть говорити. Якщо вдається відшукати спонсора — видаємо пару номерів, а потім знову доводиться оббивати пороги й напитувати потенційних платоспроможних фінансових партнерів. Однак у цій непростій ситуації намагаємося не залежати повністю тільки від гаманця спонсора. «Крутимося», як тепер кажуть, і пробуємо заробляти самотужки. Приміром, свого часу випустили два спеціальні числа часопису — своєрідні посібники для тих, хто вивчає українську мову й літературу, тиражами по 50 тисяч примірників. Але в цілому про якусь стабільність поки говорити рано. Особливо у порівнянні з початком 90-х років, коли «Донбас» регулярно виходив щороку 12 разів.

      — А архівні документи свідчать, що письменницький часопис узагалі колись започатковувався щотижневиком.

      — Справді, завдяки зусиллям краєзнавця Валентина Замкового тепер достеменно відомі цікаві й колоритні деталі навколо виникнення нашого видання. Перший його номер побачив світ у Бахмуті (нині Артемівськ) у вересні 1923 року. Тодішній ілюстрований щотижневик «Забой» мав статус додатку до газети «Всеросійська кочегарка» і наклад 40 тисяч примірників. Прикметно, що тоді «забойці» теж випускали журнал у непростих умовах. Співробітники змушені були ходити пішки на роботу за 12 кілометрів, нерідко ночували на редакційних столах, а ще здійснювали постійні робочі поїздки на заводи й шахти, де намагалися відшукати матеріали та здібних авторів-початківців. Останніх не завжди вистачало, і тому в журналі досить часто друкували твори провідних літераторів тодішньої країни — Михайла Зощенка, Ісаака Бабеля, Олександра Нєвєрова. А перегодя все впевненіше про себе заявляли місцеві автори Григорій Баглюк, Василь Гайворонський, Борис Горбатов, Павло Безпощадний, Фелікс Ковалевський, які й стали першими членами щойно створеної письменницької організації Донбасу, що наступного року теж відзначатиме своє 80-річчя.

      — Так складається, що на тринадцятому році державності в Донецьку майже не залишилося видань українською мовою? Яких позицій у цьому плані дотримується «Донбас»? Чи завжди вдавалося і вдається потрапити на сторінки журналу, що друкується в російськомовному Донбасі, творам українських авторів?

      — «Донбас» видавався і видається російською та українською мовами, і, зрештою, в цьому легко переконатися, погортавши старі журнали, де є твори І. Світличного, М. Руденка, І. Дзюби, С. Божка, І. Савича, В. Стуса. Також періодично друкували не тільки колись забутих В. Винниченка й Т. Осьмачку, а й прозу та поезію сучасників — П. Загребельного, Є. Гуцала, В. Захарченка, Л. Талалая, Г. Гордасевич та донецьких письменників, які пишуть українською. Саме тому й досі на нашу адресу надходять рукописи не тільки, приміром, з Москви чи Ростова, а й з Києва та Львова. До речі, серед них трапляються іноді дещо курйозні послання, як свого часу від Адміністрації Президента України. Привід банальний — один iз донецьких авторів, не відшукавши видавця свого роману, адресував рукопис безпосередньо главі держави...

      — Якщо автори продовжують надсилати рукописи, значить, переконані, що журнал ні за яких обставин не припинить свого існування. На чому сьогодні тримаються ваші оптимізм та віра?

      — Не буду бити себе в груди й казати гучних слів. Тим більше, що наші будні мають конкретний вигляд суцільної боротьби за виживання. Зароблених власною діяльністю коштів вистачає якраз на те, аби сплатити за оренду приміщення, електрику та опалення. Тому покладаємо надії на ймовірну підтримку з боку місцевої влади. Прецедент уже створено — не так давно на сесії Донецької обласної ради порушували питання про те, що одним із засновників журналу має стати саме облрада. Обласна державна адміністрація виділила кошти на черговий номер «Донбасу», присвячений його 80-річчю. Керівники Донецька беруться фінансувати спецвипуск журналу до Дня міста у наступному році. Отож життя продовжується, і залишається сподіватися, що один із найстаріших на території колишнього СРСР письменницький журнал «Донбас» нині відзначає не останню круглу дату своєї творчої біографії.

* * *

      ...Наша розмова в редакційному приміщенні «Донбасу», що міститься в центрі Донецька, супроводжувалася гучними «чергами» відбійних молотків десь знизу. З'ясувалося, в підвалі повним ходом iдуть роботи з облаштування тут ресторану китайської кухні. Що ж — кожному періоду історії, мабуть, своє. Колись, 80 років тому, в робітничих містах Донбасу більше дбали про «харч» духовний і бралися започатковувати літературні альманахи та літоб'єднання. Нині ж, судячи з величезної кількості нововідкритих кафе, ресторанів тощо, відчутно переймаються здебільшого харчуванням в його прямому розумінні. А що буде через наступні 80 років — ніхто не знає. Хоча іноді здається, що передбачити майбутнє не так і важко.