Сімейний «доктор Айболить»

01.11.2005
Сімейний «доктор Айболить»

Знову проблеми з тиском? Я знаю, чим допомогти!

      Серед прихильників сімейної медицини, вочевидь, найбільше людей, які мають родичів із хронічно проблемним здоров'ям. Адже щоразу переповідати новому фахівцеві подробиці медичної картки, аналізуючи на предмет здоров'я усе своє генетичне дерево, завдання не з приємних. І навіть підготовлений для надійності успішного лікування презент часто не виправдовує сподівань пацієнта на якісну допомогу — надто вже складно фахівцеві за тридцять середньостатистичних хвилин прийому розібратися в індивідуальних тонкощах нашого організму. Інша річ — лікар, який опікується здоров'ям родини тривалий час і, здається, вже бачить кожного з її членів наскрізь. Цього тижня універсальні «айболити» збиралися в Харкові на свій другий «галузевий» з'їзд.

 

Від з'їзду до з'їзду

      Професія сімейного лікаря в уяві переважної більшості українців асоціюється із сюжетами західних фільмів, де при першій медичній потребі заможні герої без особливих вагань по пам'яті набирають давно знайомі номери телефонів. Все так і є: цю ідею Україна позичила у Європи і тепер активно намагається реалізувати в межах існуючої системи охорони здоров'я. Офіційним стартом великого почину в нас вважається 2000 рік, коли сто ентузіастів нової справи провели свій перший в історії країни з'їзд. Проходив він у Львові, оскільки саме на теренах цього регіону (місто Дрогобич) ще у 1987 році в рамках окремо взятого експерименту запрацювала перша амбулаторія загальної практики сімейної медицини. Делегати форуму назвали дрогобицький експеримент успішним і дали офіційне «добро» на активне поширення його принципів у межах всієї України. У Харкові, зібравшись вдруге, фахівці підбили підсумки проведеної роботи і дійшли такого висновку: плід західної цивілізації для переважної більшості українців ще й понині — дивна екзотика. Але його вже знають, купують і люблять. Хоча в кожній області — по-різному.

      Як свідчить статистика, із чотирьох тисяч фахівців цього профілю 750 працює на Харківщині. Далі йде Закарпаття (340) і Житомирщина з приблизно такою ж кількістю лікарів. Золотою статистичною серединою в Україні вважається «вилка» між цифрами 60 і 80. Саме стільки ентузіастів протоптують стежку у Дніпропетровській, Донецькій та Київській областях. А ось, наприклад, на території всієї Автономної Республіки Крим не набереться і трьох десятків фахівців. На півострові ідея не прижилася в принципі, і на це є свої причини.

       Одна з них криється в структурних засадах вітчизняної системи охорони здоров'я взагалі. Так уже склалося в Україні з радянських часів, що 80 відсотків усіх коштів, які виділяються на утримання медицини, потрапляє до вторинної, вузькоспеціалізованої ланки галузі. Її фахівцям вигідно лікувати якомога більшу кількість пацієнтів, адже чим більше хворих проходить через стаціонар, тим соліднішу фінансову підтримку з боку держави отримує медичний заклад. З таким затратним принципом розподілу можна було б і погодитися, якби не інша важлива деталь. Річ у тім, що 80 відсотків загальної кількості пацієнтів, які щомісяця звертаються до лікарень, отримують допомогу не в стаціонарах чи вузькопрофільних клініках, а саме на рівні первинної медицини у дільничого терапевта, педіатра або того ж таки сімейного лікаря. Але ця ланка системи фінансується на рівні 5—7 відсотків державного медичного бюджету. Ось і виходить, що держава виділяє кошти з розрахунку на квадратні метри стаціонарного закладу, а не на конкретну людину, яка потребує абсолютно конкретної фахової допомоги. За такого порядку загальний стан здоров'я нації мало залежить від щедрості столичних казначеїв: за останні кілька років розмір бюджетного фінансування галузі в Україні виріс вдвічі, але тривалість життя її громадян продовжує залишатися однією з найнижчих у Європі. При цьому країна й надалі б'є найсумніші рекорди з кількості хворих на рак, СНІД і туберкульоз.

      Президент Віктор Ющенко, якого подвижники сімейної медицини запросили до Харкова на свій з'їзд, назвав диспропорцію у фінансуванні первинної і вторинної ланок медичної галузі «конфліктом двох концепцій». Він говорить, що піраміда розподілу коштів у нас перевернута догори ногами, тому виділені гроші витрачаються на утримання системи, а не на допомогу хворим. Гривня ж має ходити за пацієнтом. У багатьох країнах світу чиновники намагаються організувати фінансування так, аби заклади отримували кошти за кількістю людей, яких вони обслуговують. Саме це є запорукою того, що сімейний лікар буде сам зацікавлений пропагувати серед свого «контингенту» здоровий спосіб життя і всерйоз перейматиметься профілактичними методами лікування.

Сам собі менеджер, бухгалтер і ескулап

      Чи може прижитися подібна модель на українському грунті? Виявляється, може. Сімейний лікар iз міста Комсомольська Микола Файда розповів, що його невелике медичне підприємство вже кілька років працює за спрощеною системою оподаткування, отримуючи щомісяця від держави по 1 гривні 68 копійок на кожну «приписану» у нього людину. Запроваджений механізм контролю якості з боку державних органів управління він витримує без особливих проблем. Сьогодні йому довіряють своє здоров'я члени п'ятисот родин цього міста. «Я дорожу кожним пацієнтом, — говорить пан Микола. — Чим більше їх буде у мене, тим більше коштів отримаю на наступний рік. Завдяки лікувально-профілактичним заходам у мене на дільниці втричі скоротилася кількість викликів «швидкої». Переважна більшість пацієнтів (близько 80 відсотків), що зверталися по допомогу, отримали її в моїй амбулаторії. Решту я направив до фахівців вузького профілю».

      Микола Файда розповів, що чистого прибутку його міні-лікарні вистачило на придбання 70 відсотків усього обладнання, що є нині в амбулаторії. Він також може дозволити собі таку розкіш, як премія медичному персоналу за сумлінну працю.

      Українська модель сімейної медицини теоретично була схвалена усіма виступаючими. Лікарям вигідно вести фактично приватну практику, отримуючи при цьому фінансову підтримку держави. Участь останньої в цьому проекті не позбавляє громадян права на отримання безкоштовної медицини і водночас стимулює самих лікарів надавати винятково якісну допомогу.

      Проте сімейні амбулаторії мають сьогодні і купу проблем. Переважна більшість iз них пов'язана з відсутністю у лікарів так званого стартового капіталу, який необхідний для придбання лікувальної і діагностичної техніки. Особливо від цього потерпають сільські сімейні лікарі. Тим часом саме на периферії вищезгадана модель прижилася найкраще. Вихід iз непростої ситуації кожен регіон і кожен лікар шукає по-своєму. Скажімо, Наталя Павленко, яка своїм емоційним виступом зірвала на з'їзді найбільшу кількість оплесків, має у сільській амбулаторії комп'ютер лише тому, що його їй вручили за участь в обласному конкурсі сімейних лікарів. Обслуговує ж вона одразу кілька харківських сіл, долаючи кілометри стареньким «уазиком». Вітчизняні «Таврії», які останнім часом держава виділяє медицині, з її точки зору — викинуті на вітер кошти. У негоду до хутора, буває, й трактором не під'їдеш. Про тендітну ж «легковушку» навіть говорити не доводиться. Набір інструментів у пані Наталі теж мінімальний, тому бувають випадки, коли хворому вона може надати допомогу лише як психотерапевт. Адже відправити сільського пацієнта до районної лікарні — справжня проблема. Люди залишають своє господарство без догляду тiльки в тому випадку, коли відступати їм вже нікуди.

      Комп'ютер у сільській амбулаторії сьогодні може з'явитися і в зовсім модерний спосіб. Скажімо, у Зміївському районі Харківщини недавно почав працювати пілотний проект ЄС/TAСIS, який передбачає створення тут мережі сімейної медицини з єдиним електронним простором. До комп'ютерних програм буде занесено все населення району з усіма даними, які стосуються стану здоров'я, профілактики і лікування кожного пацієнта. Тобто відійдуть у минуле допотопні стелажі реєстратур, а лікарі, вивільнившись від набридлої писанини, отримають можливість користуватися електронними документами єдиної форми. Це забезпечить грамотнiшу і об'єктивнiшу оцінку стану здоров'я пацієнтів. До речі, на з'їзді багато сімейних лікарів скаржилися на те, що непомірна паперова «творчість» відбирає у них сьогодні до 60 відсотків робочого часу.

      І все ж, як би там не було, але експериментальні проекти європейців не вирішать усіх проблем вітчизняної сімейної медицини. Аби підняти первинну ланку галузі на більш високий технічний рівень, потрібні конкретні державні програми. Як свідчить практика, амбулаторії сімейного типу прижилися, в основному, на теренах тих регіонів країни, де про них потурбувалися місцеві органи влади. Скажімо, у Харківській області сьогодні функціонує майже тисяча дільниць сімейного типу. На думку позаштатного головного спеціаліста з сімейної медицини Міністерства охорони здоров'я Олександра Сердюка, досягти такого результату області вдалося лише завдяки запровадженій у 2001 році «Пограмі удосконалення медичної допомоги мешканцям сільської місцевості на засадах сімейної медицини». Це допомогло направити з бюджету одразу кілька мільйонів гривень на розвиток сільських амбулаторій. А саме на купівлю наборів медичного обладнання та автомобілів. У бюджетах сільських та селищних рад, за якими сьогодні закріплені вищезгадані заклади, такі кошти знайти практично неможливо.

      До гострих соціальних проблем пан Сердюк відносить і нестачу житла для медичних працівників, низьку заробітну плату персоналу. Вирішити їх успішно поки що вдається, знову ж таки в основному, на рівні окремих експериментів. У Золочівському районі Харківщини, наприклад, триває експериментальний проект ЄС, згідно з яким амбулаторії сільської медицини рішенням сільрад були передані під керівництво центральної районної лікарні. Тепер вся медицина району згрупована під єдиним началом, одержавши новий юридичний статус комунального підприємства. Тобто йдеться про зовсім нові умови фінансової діяльності медичного закладу, який працюватиме за контрактом iз відділом охорони здоров'я райдержадміністрації. До речі, отримати для своїх амбулаторій статус комунального підприємства сьогодні мріє переважна більшість сімейних лікарів країни. І що найцікавіше, їхнє прагнення на з'їзді охоче підтримав новий міністр охорони здоров'я Юрій Поляченко. Аналогічне побажання увійшло і до резолюції харківського форуму.

Чи можна довірити здоров'я сімейному лікарю?

      В уяві переважної більшості українців сімейна медицина сьогодні асоціюється з практикою земських лікарів дореволюційної Росії або з кинутим напризволяще сільським ФАПом. Статистика, у свою чергу, тільки утверджує громадян у подібній думці. По первинну медичну допомогу до таких амбулаторій наразі звертається лише 20 відсотків населення країни. Але водночас має місце доволі обнадійлива статистика росту. За даними Міністерства охорони здоров'я, кількість закладів сімейної медицини протягом чотирьох останніх років збільшилася у п'ять разів, штатних посад сімейних лікарів — у дев'ять разів, фізичних осіб — у п'ять. З'явилася в Україні і мережа вищих навчальних закладів, що доволі успішно готують таких собі майстрів на всі руки від первинної ланки, які вже мають вищу медичну освіту. Процес поставлений досить серйозно. Скажімо, у Харківській академії післядипломної освіти до факультету загальної практики сімейної медицини входить 14 кафедр. Серед них не тільки усім відомі травматологія, онкологія, пульмонологія, педіатрія, а й кафедри медицини невідкладних станів, медицини катастроф та військової медицини тощо. Словом, фахівця, якому поталанить здолати цю круту освітянську гору, язик не повертається назвати аутсайдером у медицині. «Йдеться про спеціаліста екстракласу, — говорить Олександр Сердюк, — який уміє те, чого не вміє жоден вузький фахівець. Це людина широких знань і світогляду. Ця спеціалізація — основа професії». На думку більшості експертів, після спеціальної підготовки лікарі загальної практики можуть лікувати понад 70 відсотків нетерапевтичних захворювань і при цьому володіють необхідним обсягом знань для ведення самостійної підприємницької діяльності. Тобто довірити своє здоров'я такому фахівцеві можна. Тим паче сімейний лікар — не дільничний терапевт, до якого прописка закріплює вас намертво.

      Чому ж у такому разі родинні «айболити» так важко пробивають в Україні собі місце під сонцем? На думку експертів, їх не люблять найбільше самі колеги. До того ж одразу з двох причин. По-перше, принцип діяльності сімейної медицини розхитує вищезгадану малоефективну систему державного фінансування. По-друге — терапевти, педіатри і спеціалісти вузького профілю бояться, що «сімейні» відберуть у них шматок галузевого пирога. Насправді ж усе не так, оскільки, на думку теоретиків від медицини, ці дві ланки однієї галузі зможуть надати ефективну допомогу пацієнтам тільки в рамках тісної співпраці. Тобто «вузькі» фахівці будуть займатися лікуванням тих випадків, які не підпадають під компетенцію «сімейних». Цим буде забезпечено раціональне використання їхнього робочого часу та підвищення заробітної плати за рахунок заощаджених первинною ланкою коштів.

      Не є популярною сімейна медицина в Україні і через відсутність реклами або, як говорили колись, роз'яснювальної роботи серед населення. Скажімо, на харківському з'їзді одна з моїх київських колег, заслухавши виступ свого земляка, просто в залі Оперного театру попросилася до нього в список. Говорить, що обсяг послуг і принципи роботи його амбулаторії абсолютно відповідають її медичним запитам. Мене ж, у свою чергу, неабияк здивував той факт, що сьогодні майже півтора мільйона жителів Харківської області (тобто практично половина) отримує первинну медичну допомогу саме у лікарів сімейного типу, а я ось тут сиджу і взагалі про такий вид послуг нічого не знаю. Втішив мене згодом тільки досвід колеги із столиці. Адже для того, щоб знайти собі поблизу будинку сімейного лікаря, їй довелося їхати з Києва до Харкова...

  • Пігулка не допоможе…

    Протистояння навколо можливої ліквідації Вінницького обласного протитуберкульозного диспансеру №2 відбувається у кількамісячному вимірі. Працівники диспансеру просять передати з обласної комунальної власності у міську цілісний майновий комплекс, щоб і майно, і приміщення залишились на місці, а колектив працював там і надалі. Вони згодні на реорганізацію чи оптимізацію, аби лише тубдиспансер не ліквідували. >>

  • Не лікують, а вбивають

    До 30% антибіотиків орального застосування продаються у США за неправильно виписаними рецептами. Помилкова діагностика на невідповідний рецепт на антибіотики є головною причиною виникнення резистентної стійкості мікроорганізмів на антибіотики, випливає з дослідження, результати якого подані в «Журналі Американської медичної асоціації» (Journal of the American Medical Association). >>

  • Чіпкий, як кліщ

    Кліщі вже прокинулися, активізувалися і готові атакувати. Під прицілом їхніх укусів — не лише любителі влаштовувати пікніки в лісі, а й ті, хто звик просто прогулюватися в міському парку чи сквері. Лікарі звертаються увагу, що з кожним роком кількість людей, яких покусали кліщі в місті, зростає. >>

  • Смертельний бізнес

    «Хворіти сьогодні особливо дорого, навіть не враховуючи вартості ліків, на звичайний похід у поліклініку зараз потрібно викласти мінімум 300 гривень», — такими враженнями діляться між собою українці в бесідах те-а-тет, такими повідомленнями нині завантажена чи не вся інтернет-мережа. >>

  • Провал операції, або Як вижити в котлі медреформи?

    Улюблений вітчизняний спосіб заговорити тему: спростовувати неіснуюче або почати планувати давно існуюче. Триває п’ятий рік експерименту з реформи охорони здоров’я у пілотних регіонах країни: на Вінниччині, Дніпропетровщині, Донецькій області (там зараз не на часі) та Києві. І що ж маємо реально? >>