«Револьверка» з приданим

22.09.2005

       Місто Хмельницький непомітно, але впевнено утверджується як центр з виробництва в Україні мисливської зброї. Ось уже сьомий рік група місцевих ентузіастів на чолі з кмітливим інженером Миколою Музикою випускає широкий спектр комплектуючих до знаменитої тульської рушниці МЦ-255. Власне, подільські майстри забезпечують своїх російських партнерів півсотнею високоточних деталей, за винятком дула, приклада і цівки. У збройовій столиці сусідньої держави все це начиння збирають докупи, внаслідок чого неспокійне плем'я любителів полювання отримує універсальну і практично безвідмовну рушницю револьверного типу п'яти різних калібрів. Серед незаперечних переваг «револьверки» — ефективність стрільби за будь-якого температурного режиму, «переварювання» неякісних патронів, надзвичайно м'який спуск тощо. До речі, МЦ-255 незамінна не лише в угіддях, вона надійно захистить людину і в тривалій експедиції та складному поході.

      Своє виробництво хмельницькі зброярі налагодили на базі заводу «Нева» — колишнього підприємства союзної «оборонки». Під одним дахом зібралися справжні віртуози токарної і слюсарної справи, до того ж одержимі ідеєю випускати повноцінну мисливську, спортивну і сигнальну зброю винятково українського походження. Високу кваліфікацію і неабиякі потенційні можливості хмельничан засвідчують і їхні тульські колеги. Жодних нарікань з боку останніх за роки співпраці не надходило. Та і наявний портфель замовлень у наших земляків заповнений щонайменше до січня.

      Однак вихід у повне самостійне плавання вимагає подальшого розвитку нової справи. Не дивно, що подвижникам видається не зовсім комфортною і вигідною роль приймака, чи то пак орендаря. Тож вони заходилися створювати власну виробничу базу. Після певних коливань міськрада таки виділила вільну ділянку землі під будівництво своєрідного міні-заводу, знову ж таки на території «Неви», яка фактично не подає ознак промислового життя. Щоправда, зведення невеликого корпусу здійснюють, так би мовити, методом народної будови. За відсутності цільового фінансування самі зброярі у вільний від основної роботи час перекваліфіковуються в електрозварювальників, столярів, мулярів. Допомагають у міру сил і окремі приватні підприємці, яким небайдужий цікавий задум.

      У новому приміщенні можна буде забезпечити весь цикл виробництва. Що стосується омріяної першої вітчизняної рушниці, то невгамовний пан Музика і його колеги із зрозумілих причин воліють карти не розкривати. Додають лише, що активно обмінюються ідеями та напрацюваннями з тульськими спеціалістами, науковцями Інституту проблем міцності матеріалів АН України, фахівцями мисливської справи. Вірять, що розпочате доведуть до логічного завершення.

      — І справді, кількасоттисячна армія українських мисливців досі екіпірована винятково рушницями зарубіжного виробництва — російського, чеського, італійського, турецького. Пора б уже пробудитись самолюбству і наших розробників. Та й не лише їх. Українське товариство мисливців і рибалок ніби й не проти мати свій національний виріб, але ж допомоги звідти хмельницькі ентузіасти так і не дочекалися.

      Між іншим, подоляни могли б забезпечити всю полюючу братію країни і якісним ремонтом їхніх рушниць. Поки що вони закрили болючу проблему на Хмельниччині. Адже відправити для полагодження улюблену одно- чи дводулку за кордон, скажімо в Росію, непросто — жорстку процедуру переміщення зброї регламентує тамтешнє законодавство.