Токiо.Типовий вид iз вiкна.
Японці навіть до ремонту доріг підходять особливо. Робиться це тільки вночі, коли рух менш пожвавлений. Ділянку, де належить поміняти покриття або «залатати» яму, з усіх боків огороджують люмінесцентними знаками й парканчиками, по периметру яких стоять до півсотні працівників «шляхово-експлуатаційної контори» й активно розмахують катафоторними «прапорцями», аби жоден водій з необережності не в'їхав на розриту територію. На ранок увесь недолатаний відрізок шляху закривають «тимчасовим» асфальтом. Дорога виглядає як нова, без жодної заглибини чи нерівності, але насправді цей ремонт лише косметичний, тому ввечері історія повторюється знову. І так триває доти, доки роботу з прокладання комунікацій, укріплення шляху тощо не буде виконано повністю. Удень створювати водіям зайві перешкоди не можна — у Японії надто багато автомобілів і надто мало місця, аби витрачати його на багатополосні дороги, тому навіть при бездоганному покритті шляхів довжелезні затори є цілком природним явищем.
Звісно, звичного до екстремальної їзди українського туриста гладеньке як скло покриття вражає, але для цивілізованих країн (та що там — таку картину можна побачити не лише, приміром, в Австралії, а й у значно «простішому» Єгипті) — це нормально. Натомість триповерхові естакади й багаторівневі розв'язки на рівні з 10-поверховими будинками — це справді щось особливе. Але ще більше дивують самі будинки. Уявіть собі: їдеш такою-от естакадою, і повз, просто на рівні очей і на відстані двох метрів пролітає балкон, на якому сушиться білизна або спокійно сидить у шезлонгу, анітрохи не переймаючись близькістю дороги, замислений дідусь.
Завдяки телебаченню й кінематографу чи не перша річ, яка асоціюється з Токіо, — хмарочоси. Перше, що спало на думку при «ознайомчому» погляді на столицю Японії: ось де вона, мрія Олександра Олександровича Омельченка. Щоб навколо — суцільні висотки, і кожен зелений острівець — на вагу золота. Мешканці великих японських міст, апофеозом яких є Токіо, над кожним деревом справді буквально трусяться, а парки, які в цих кам'яних джунглях виглядають не менш вражаюче, ніж оази — в пустелях, для них є місцями майже священними. Коли один із небагатьох співрозмовників журналістки «УМ», із яким вдалося порозумітися бодай такою-сякою англійською, почув про те, що принаймні донедавна у Києві деревами був засаджений кожен тротуар, не кажучи вже про двори, то ледве не заплакав. І зізнався, що саме так уявляє собі справжнє щастя... Але поняття щастя у японців узагалі вельми відмінне від нашого, тож показовим цей приклад, мабуть, вважати не варто.
На прагнення дертися в небеса й кожен клаптик корисної площі використовувати під забудову у нащадків самураїв є причини. Близько 70 відсотків їхньої невеликої за територією (372,2 тисячі кв. км. Для порівняння: Україна розташована на 603,7 тисячі кв. км) острівної країни займають гори, ще з 15 відсотків відведено під сільськогосподарські землі. На тому, що залишається, примудряються жити і працювати 125 з гаком мільйонів населення, кожен десятий з них — у Токіо. Не дивно, що ціни на землю і, відповідно, житло, просто космічні. Орендувати однокімнатну «коробочку» — інакше мініатюрну квартирку, в якій складно розвернутися, і не назвеш — менше ніж за 1500 доларів на місяць можна хіба десь на околиці. Щоправда, середня зарплата у Японії чималенька й становить близько 4 тисяч доларів, але на цю суму особливо не порозкошуєш: дорожнеча панує всюди.
Утім, повертаючись до теми хмарочосів, варто зауважити, що враження їхньої всюдисущості хибне. Насправді навіть у Токіо є чимало маленьких 2—4-поверхових будинків, як втиснутих між височенними «сусідами», так і «вишикуваних» цілими кварталами. Недаремно самі японці наголошують на тому, що погляд туриста на їхню країну — це переважно погляд згори, з підхмарних готелів, які, складається таке враження, будують тільки з розрахунком на «панорамний» краєвид із вікон. До речі, навіть найскромніші готелі у них просто розкішні, але це вже інша історія.
А поживши на першому поверсі скромного будиночка, мовляв, навіть Токіо сприймаєш зовсім інакше... Принагідно зауважу, що нам випало побачити такі «низенькі» квартали, щоправда, не в Токіо, а проїжджаючи через Нагою, до речі, одне з найбільших міст країни. Тамтешні, дуже схожі на «пересічні» українські дачі, будинки вразили повною відсутністю будь-яких дворів чи садків: їх заміняють невеличкі тераски з класичними «японськими садочками» площею до двох квадратних метрів. Хоча збоку все одно виглядає так, що, відчиняючи двері, господарі цих будиночків опиняються просто посеред дороги.
Але у більшості 40—50-поверхових висоток і невеличких халупок таки є дещо спільне: тоненькі, буквально «картонні» стіни. Так будувати японців навчив сумний досвід частих землетрусів. Тепер можна не боятися, що під час чергового нападу сейсмічної активності на голову впаде важке бетонне перекриття, зате доводиться змиритися з тим, що сусідам відомі всі подробиці твого життя включно з такими інтимними, як розлад шлунка.
Живучи в таких «прозорих» умовах, мимоволі притишуватимеш голос, хоча тут особливо старатися мешканцям Країни Східного Сонця якраз не доводиться — культура така. З нашої, західної точки зору, якщо відверто, не лише тиха, а і якась загальмована. Хоч як соромно в цьому зізнаватися людині з дипломом культуролога, але після особистого знайомства з японським укладом життя щирий доти захват східною культурою у мене дещо спав. І це незважаючи на усвідомлення того, що з початком епохи Мейдзі, коли разом із поразкою сьогуна у 1868 році «самурайська» екзотика феодальної Японії відійшла в минуле, і країна, і, як наслідок, культура значно змінилися. Втім після десятої спроби пояснити офіціантці, що нам на двох потрібно два РІЗНИХ види морозива, а менеджерам на рецепції готелю — що, заплативши за номер, ми хочемо отримати ДВІ квитанції (ця проста процедура, до речі, у різних готелях займала від 45 хвилин до півтори години), бо працюємо окремо, розуміння мимоволі поступається місцем роздратованості.
Ось вам, між іншим, іще один недолік західного менталітету: роздратованих японців ми не бачили взагалі. Вони не звикли поспішати і навіть у «Макдональдзі» можуть загортати гамбургер хвилин п'ятнадцять. Вони вважають, що якщо чогось не розумієш, демонструвати це незручно й краще погодитися, ніж заперечити. (До речі, в туристичних довідниках чомусь дуже часто пишуть, що зі знанням англійської мови в Японії не пропадеш, бо в туристичних центрах на кшталт того ж Токіо чи Кіото нею бодай мінімально володіє ледве не кожен продавець. Мабуть, нам просто не пощастило, але, незважаючи на природний потяг журналіста поспілкуватися з людьми, за межами готелю ми зустріли тільки одну людину, здатну зрозуміти англійською щось, крім «Дякую» й «Доброго дня»). Зате спостерігаючи за тим, як ми впадаємо в розпач через годину (вільного часу — всього дві) намагання за посередництвом япономовних працівників «рідного» посольства пояснити водієві, куди нам треба доїхати (чудовий хлопець на ім'я Хіро запевняє співрозмовників, що все чудово зрозумів, уперто плутаючись у вулицях і доставляючи нас геть не туди), вони так поблажливо ставляться до дивних «західних» людей із їхньою нетерплячістю...
Якщо вже зайшлося про терплячість, то просто неможливо не згадати про таке унікальне й неповторне явище, як японські черги. Туристів воно зустрічає вже в аеропорту, де до паспортного контролю вишикувалася струнка й рівненька черга, яку нікому й на думку не спадає порушити чи пришвидшити. Повільно й організовано японські громадяни підходять до «контролера», обмінюючись обов'язковими поклонами (що нижче — то більшою вважається повага, але іноземцям будуть вдячні й за банальний кивок головою), подають і забирають паспорт, і все — в умовах абсолютної тиші. Навіть галасливі американці мимохіть притишують голос: очевидно, що шуміти тут не прийнято. Звісно, немає правил без винятків, але про це трохи згодом.
І такі черги у них усюди. І не лише у магазинах, перукарнях, до лікаря чи... в ультрапопулярні караоке-бари. Зайшовши в метро, організовані японці теж одразу опиняються в черзі. Для цього на платформі спеціально намальовані лінії — обмежувачі черги, чітко навпроти яких опиняються двері після зупинки потяга. Тепер, побачивши у київському метро японця, я проникнуся до нього неймовірним співчуттям. Адже у Країні Сонячного Сходу він, бідолаха, й не здогадувався, що у двері електрички можна запихатися, заштовхувати одне одного ліктями й іншими частинами тіла, топчучись по ногах сусідів. Хто не встиг зайти — так само терпляче й мовчки дочекається наступного потяга. Що то значить колективне свідоме! А інакше й не можна, адже при такій високій концентрації населення на метр квадратний хоч-не-хоч доводиться поважати одне одного й загальний порядок.
Але метро з його чергами, автоматами для продажу сухих сніданків-обідів (замість звичних для нас бутербродів японці й у цих випадках споживають щось національне: наприклад, обгорнутий листком водорості, щоб не розпався, рисовий «колобок» онігірі з начинкою із риби чи креветкового фаршу) і «лівостороніми», як і дорожній рух, ескалаторами, нам довелося бачити тільки одним оком, замість екскурсії. Бо вночі, коли «відписавшись і відзнімавшись» для своїх ЗМІ, втомлені українські журналісти нарешті виходили на вулицю, аби побачити «живцем» хоча б темний Токіо, цей зручний транспорт уже не ходив.
Токіо, звісно, вночі зовсім не темний, а дуже навіть освітлений і яскравий. І хоча ми, мабуть, багато втратили, так і не нагулявшись досхочу цими вуличками вдень, нічну Японію тепер не забудемо ніколи. Бо цієї пори її «загальмовані», суперввічливі й тихі мешканці, ніби в казці про Попелюшку, перетворюються на зовсім інших людей. Їх можна зрозуміти: сердеги працюють зрання до пізнього вечора (зазвичай на роботу приходять на 8-му або 9-ту ранку, а виходять з офісів о 22-й), причому культ роботи поставлений на таку високу планку, що зазвичай і вгору глянути ніколи. Зате потім можна відірватися на повну: стільки п'яних чоловіків, як у нічному Токіо, я не бачила ніколи. Причому навіть у не зовсім тверезому вигляді (до слова, щоб сп'яніти, середньостатистичному японцю досить невеликої чарки удвічі слабшого за нашу горілку саке) тамтешні мешканці зберігають людське обличчя — жодних п'яних дебошів чи лайки.
Саме тут ми натрапили на нетрадиційно веселий і галасливий суші-бар, де, не порушуючи всі можливі уявлення про традиції сучасної Японії, нас не лише буквально затягли у середину, потіснивши постійних клієнтів, аби звільнити для великої української компанії одразу кілька столів, і не лише дали знижку на смачнющі суші (ех, скільки перепробувала їх у Києві, а таких у нас усе одно не роблять), а й пригостили «шаровим» саке. Це вже, щоправда, постарався один із завсідників закладу, незвично привітливий японець Ігума. Так ми чомусь припали до душі симпатязі-менеджеру, що він, незважаючи на сердиті погляди дружини, не лише презентував нам одразу дві пляшки «Ічіко» (ще один колоритний спиртний напій), а й підспівував, коли підігріті його подарунками українські друзі наважилися заспівати своїх пісень. Щоправда, після такого нахабства ми вирішили таки залишити гостинне місце, аби геть не розлякати господарям клієнтів.
Ми так і не змогли потрапити «на караоке», без якого «нічні», та й «денні» японці, схоже, не уявляють свого життя. Про те, як ми шукали такий заклад по «стільникових» багатоповерхівках, на кожному поверсі яких розташоване окреме кафе чи ресторан, можна написати не одну статтю. З огляду на економію й «баласт» у вигляді нашого жіночого товариства чоловіча частина компанії так і не насолодилася спілкуванням з місцевими дівчатами, хоча «джентльменськими клубами», де милі панночки залюбки поспілкуються із самотнім чоловіком («поспілкуються» — це, до речі, означає тільки це і не більше), були буквально всіяні вулиці, якими ми прогулювалися в пошуках цієї «екзотики». Ми тільки бігцем бачили синтоїстські храми й буддійські статуї, не зійшли на Фудзіяму, не помилувалися цвітінням сакури (сезон не той) і не зробили ще так багато речей, без яких неможливо пізнати справжню Японію! Але тим краще: є привід зробити все, аби повернутися сюди знову.
Парасольки. Коли бачиш, як одна за одною вулицею йдуть дівчата з парасольками, при тому, що з неба не падає ні краплини, а сонця через смог, хмарність чи вечірній час навіть не помічаєш, мимоволі хочеться вщипнути себе за вухо. Судячи з усього, цей культ парасольки виник саме через сонце, яке при 36-38-градусній спеці спалює тендітну шкіру японок умить. До речі, в кожній установі, від резиденції прем'єр-міністра до кінотеатру, при дверях є спеціальний «стояк» для парасольок, де ви можете залишити свою «захисницю», заклацнувши замок, як у камері схову. Але, кажуть, це ще «квіточки»: узимку японці масово розгулюють вулицями у масках на кшталт респіратора — аби уникнути інфекцій.
Автомобілі. ЯКІ ТАМ РОЗКІШНІ АВТО! Навіть знайомі «Тойоти» чи «Мазди» виглядають так, що «Феррарі» й «Порші», які розсікають київські вулиці, поіржавіли б від заздрощів.
Мода. Японки одягаються дуже «сіро». Але при цьому дуже недешево. Жінок у кімоно, як скаржаться японські старожили, на вулицях стає дедалі менше, але нам вони траплялися досить часто.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
