Пані вишивальниця

      Відомо, що мистецтво української вишивки було поширене на наших теренах ще з часів Київської Русі. Дослідники припускають, що той самий орнамент, що ми бачимо на рушниках та сорочках, був закладений ще у період Трипільської культури — однієї з перших цивілізацій людства. Із покоління в покоління передавали матері та бабусі своє вміння молоді, навчаючи дівчат дбайливому веденню домашнього господарства. Вишивання, в'язання, шиття привчали до уважності, точності, обережності, швидкості руху. За зразками робіт, їхньою красою та практичністю оцінювали якості майбутньої невістки, перевіряли риси жінки-господинi навіть краще, ніж під час будь-якого шкільного тестування.

      Понад п'ятдесят років займається вишиванням народна майстриня традиційного мистецтва України Ярослава Михайлівна Магарук. Художні роботи маріупольської рукодільниці відомі у Бельгії, Німеччині, Австралії, Канаді, Греції, Латвії, Казахстані та інших країнах світу. Але особливо пишається пані Ярослава дипломами, якими нагороджена тут, на рідній Україні, як то було на київській виставці 2004 року в Українському будинку. Вміє вишивати майстриня стеблівкою, хрестиком, виколюванням, низинкою, лиштвою, має в своєму доробку кілька десятків технік із вишивання, в'язання, шиття.

      Родом Ярослава Магарук з Івано-Франківська. Мистецтву вишивання навчила її бабуся Марія. У сімейному альбомі можна побачити фото родини Ярослави, де чотирирічна дівчинка стоїть у власноруч вишитому одязі. Загалом майже в кожній українській оселі дівчат навчали рукодільництву, вмінню легко, швидко, весело і тому непомітно наводити лад у домашньому господарстві. Зараз пані Ярослава передає свої знання та досвід на заняттях у клубі «Рушничок», виступає з лекціями перед школярами. Їй завжди раді у маріупольському Будинку вчителя, клубному об'єднанні «Вдохновение». Відчуває небайдужість, зацікавленість молоді — деякі малята навіть бігають за славетною майстринею з блокнотами, щоб занотувати той чи інший малюнок, записують їх символіку, побутове значення. Раз на тиждень їздить пані Ярослава в жіночу тюрму, займається там з дівчатами, щоб разом з уроками вишивання навчити їх уважності, дбайливості, розумінню прекрасного.

      «Розмовляю та свої лекції проводжу переважно українською мовою, чому навіть місцеві вчителі дивуються, інколи дорікають, як то було в одній лівобережній школі Маріуполя, — розповідає Ярослава Михайлівна. — Але в мовному питанні моя позиція принципова — ми всі їмо український хліб, дихаємо одним повітрям, живемо в державі Україна. В Маріуполі справжніх патріотів рідної країни не так багато, та і просвітянські організації національну ідею поширюють не дуже активно. З українським словом, українською піснею, найкращими зразками декоративно-прикладного мистецтва треба частіше відвідувати навчальні заклади, бібліотеки, палаци культури».

      Широкого визнання на міжнародних виставках одержали авторські роботи пані Ярослави — рушники «Пісня», «Доброго ранку», «Весна пробудилася», «Карпати», «Небо», «Весільний рушник». Вишиває майстриня хоругви, скатерки, серветки, килими, доріжки, наволочки, сорочки. Завжди ретельно підбирає різнобарвні нитки та домоткану тканину. Жалкує, що важко знайти тонкого батисту для оздоблювання хустинок. Є в неї різдвяні, великодні, весільні рушники; є для сватів, наречених, хліборобів; є для малят, молодят, людей зрілих та похилого віку. Орнамент підбирає такий, щоб для кожного випадку життя малюнок був найбільш доречним. Показує рушник, присвячений ранковому вмиванню — він з півнями та вишитим побажанням доброго ранку; на карпатському бачимо гори та смереки.

      «Коли онук ішов до армії, подарувала йому особливого рушника, — згадує Ярослава Михайлівна, перебираючи зі мною свої роботи. — Бачите, тут зображене наше місто, потім яскравими нитками відтворене веселе життя хлопця до служби, трохи хвилястими стрічками — його армійський шлях, що рідко буває прямим, але обминає усі перешкоди. Далі помаранчеві квіти, що аж сяють оптимізмом. Вони, як і дубове листя на інших рушниках — символ мужності, сили, доброго здоров'я. Квіти завжди — це окраса життя, нагорода за працю. Мені навіть командир частини, де служив онук, дзвонив, дякував за хлопця та рушник-оберіг. А бачите цей рушник з жовто-чорними квітами, що оповили фігуру жінки з хрестом. Цю роботу назвала «Берегиня-осінь». Коли захворіла, та так, що у лікарні відвели лічені дні на життя, попросила голки, нитки, тканину. Дехто забороняв, але добрі люди знайшлися, принесли, і я через біль, хворобу, смуток почала вишивати. Бачите, над цим малюнком пташки вишиті, що співають, радіють також, як і я раділа, коли виписувалась з лікарні — куди там і хвороба поділася, зникла разом iз саркомою».

      Крім трьох доньок, п'ятьох онуків та стількох же правнуків, має Ярослава Михайлівна тільки у Маріуполі понад двісті учениць-вишивальниць. З них уже кілька досягли таких же вершин, а в чомусь навіть перевершили саму вчительку. Так, Віра Сергіївна Музикант, Євгенія Сергіївна Іванова, Любов Андріївна Лаптєва та інші маріупольські майстрині вишивають ікони, картини, великі полотна, що виставляють на багатьох виставках, їх нагороджують міжнародними призами та дипломами. Майже все життя, працюючи на маріупольській фабриці індпошиву та ремонту одягу, знаменита майстриня багато мандрувала по Україні і навчила не одне покоління вишивальниць.

      Сама майстриня давно на пенсії. Художніми роботами не торгує, але для добрих знайомих вишиває на замовлення, заробляє на життя повсякденною працею. Для гарного рушника чи сорочки треба тиждень, для скатертини чи килима — щонайменше місяць копіткої роботи. Головне, що Ярослава Михайлівна твердо вірить у новітні перспективи України, у молодь, у те відродження, яке спостерігається на вітчизняних теренах у ці часи. Вірить у розвиток маріупольських ательє, що з кожним роком набувають європейського шарму, оснащуються сучасним обладнанням — нарешті на цю галузь пішли кредити, знаходяться спонсори, шанувальники гарного одягу та красивих жінок. Найважливіше — з'явилося розуміння того, що наші найліпші кравчині, швачки, вишивальниці мають той зібраний поколіннями українок безцінний досвід, що напрацьований на найкращих зразках національного та світового народного мистецтва.

       І ще пані Ярослава чекає на підтримку друзів — у організації на достойному рівні спільних семінарів, лекцій, виставок з найкращими роботами маріупольських вишивальниць. Показати, порадувати цей світ українським майстриням завжди є чим.

Сергій КУТНЯКОВ.