Ярослав Гарцула та іспанський аквабайкер Альваро де Марічалар. (Фото УНІАН.)
Аквабайк, гідроцикл або водний мотоцикл, був винайдений ще у 1968 році, і вже із середини 70-х популярні на пляжах усього світу водні лижі були відсунуті на другий план: почалося його серійне виробництво. Сьогодні дедалі популярнішими стають змагання з приборкання цих «водних мустангів» — аквабайкінгу. Любителі екстріму змагаються у трьох основних видах: кільцевих гонках, слаломі і фристайлі.
Львів'янин Ярослав Гарцула — успішний підприємець. Постачає у наші українські оселі теплі, приємні на дотик і при цьому доступні за ціною килими. А от широкій громадськості відомий справою іншою, проте не менш благородною: він — перший і єдиний на сьогодні в Україні майстер аквабайку, чий професіоналізм шанується далеко поза межами держави.
Захопився Гарцула їздою на водному мотоциклі п'ять років тому. Купив собі маленького скутера, відремонтував, почав тренуватися на хвилях озера Глинна Наварія, що під Львовом. «Я знайшов тоді саме те, чого не вистачало для повного щастя, — екстремальну швидкість, гострі відчуття. Це вже згодом придбав уже сильнішу, справжню спортивну машину», — розповідає «УМ» спортсмен. Але й вона не задовольняла потреб аквабайкерського організму в адреналіні. Для Ярослава Гарцули водний мотоцикл перестав уже бути аматорським хобі. Ані травми (а без них обійтися не можна, коли машина розвиває швидкість до 160 кілометрів за годину, розповідає спортсмен), ані відверте незадоволення дружини екстремальним захопленням зупинити його вже не могли. За короткий час він виріс у затятого аквабайкера, справжнього професіонала своєї справи.
У березні 2003 року Гарцула вже брав участь у змаганнях у класі любителів на чемпіонаті Європи у Франції. У тому ж році посів перше місце у всіх заїздах і здобув золоту нагороду на чемпіонаті України. Він — єдиний український спортсмен, який має ліцензію Міжнародної асоціації водно-моторних видів спорту (IJSBA) на право участі у міжнародних змаганнях. Уже за плечима — успішні турне до Польщі, Словаччини, Італії.
Тепер спортсмен зазіхає на рекорд Гіннеса. У червні 2006 року він планує за 70 днів обійти на своєму «сталевому коні» навколо берегів Європи — відстань у 20000 км — і встановити у такий спосіб новий світовий рекорд (попередній, 16 478 км за 107 днів, був встановлений у 2000 у році австралійцями Полом Фуа, Рендалом Джонсом і Ліндоном Парментером). Маршрут пролягатиме вздовж берегів Бельгії, Франції, Іспанії, Португалії, Італії, Хорватії, Чорногорії, Албанії, Греції, Туреччини, Болгарії, Румунії, а закінчиться «мандрівка» біля українських берегів Чорного моря, звідки Гарцула планує по Дніпру піднятися до Києва. Разом із спортсменом у море вийде катер підтримки.
Аквабайкер упевнений в успішності майбутнього марафону. Каже, що «українська винахідливість дає просто необмежені можливості». Залишилося тільки знайти спонсорів, але є підстави сподіватись, що проблем з фінансуванням не буде. Адже підхід у Ярослава серйозний: у нього є команда професіоналів, які допомагають йому в технічній організації, детальній розробці маршруту; проектом марафону опікується Федерація водно-моторних видів спорту України. Окрім того, нещодавно з приводу майбутньої подорожі Ярослава Гарцули до Києва завітав його колега і товариш, досвідчений аквабайкер Альваро де Марічалар — іспанський спортсмен, на рахунку якого — сім світових рекордів на водному мотоциклі, серед яких — одиночна морська подорож через Атлантичний океан. Тож і досвіду, як власного, так і іспанського, нам не бракуватиме. От і виходить, що мрія спортсмена приречена на успіх..!
Думка колекціонувати гроші приходила, певно, багатьом. Знайшов у прабабусиній скрині царську монету чи вирив її випадково на городі, дістав у спадок купу уже нікому не потрібних радянських папірців чи витрусив із якоїсь книжки уже українські купоно-карбованці - і, вважай, перші екземпляри майбутнього зібрання є. Але не все так просто. Бо гроші - це колоритна ілюстрація історії. >>
У 73 році нашої ери, коли сенатори виразили невдоволення з приводу запровадженого податку на громадські туалети, римський імператор Тит Віспасіан гордовито заявив: «Гроші не пахнуть». Та імператор не мав рації. Бо, по-перше, як сказав знаменитий римський поет-сатирик Децим Ювенал: «...Від усякого прибутку запах буде гарний...». >>
Відомо, що мистецтво української вишивки було поширене на наших теренах ще з часів Київської Русі. Дослідники припускають, що той самий орнамент, що ми бачимо на рушниках та сорочках, був закладений ще у період Трипільської культури — однієї з перших цивілізацій людства. Із покоління в покоління передавали матері та бабусі своє вміння молоді, навчаючи дівчат дбайливому веденню домашнього господарства. Вишивання, в'язання, шиття привчали до уважності, точності, обережності, швидкості руху. За зразками робіт, їхньою красою та практичністю оцінювали якості майбутньої невістки, перевіряли риси жінки-господинi навіть краще, ніж під час будь-якого шкільного тестування. >>
У ХІІІ столітті в Індії курку можна було купити за 12 тисяч мушель, в Камеруні раба — за 200, а в Новгороді пудову діжку меду — за... 4
Про це й багато чого іншого можна дізнатися на пересувній виставці, яку возить по Україні приватний колекціонер з Одеси Андрій Шклярук. При кожному переїзді він обов'язково втрачає кілька екземплярів, але це не вбиває його бажання дивувати народ своєю колекцією.
44-річний одесит Андрій Шклярук говорить, що збирання мушель віддавна вважалося царським заняттям, перевагою людей багатих, він єдиний затесався поміж них. І єдиний з приватних колекціонерів в Україні, хто не зберігає свої скарби на запилених полицях удома як величезну цінність, що зростає iз року в рiк, а виставляє їх на всенародний огляд. Уже пройшло понад дві сотні виставок Андрія Шклярука, але в Одесу його мушлі повернуться не скоро — попереду малі й великі міста, в тому числі Київ, де їх іще не виставляли. При переїзді обов'язково що-небудь б'ється, дряпається, а отже, різко втрачає свою цінність. Проте рухається, і люди, котрі приходять на виставки, щоразу в захваті... >>
Заграла гора, забринькали вагон iз диваном, заторохтіла вода під дріб бомби... Б'юся об заклад — навряд чи хтось iз першого разу сприйме всерйоз ось таку абракадабру. Що, мовляв, за нісенітниця? А тут навіть натяку на жарт чи хоча б художнє переосмислення немає. Бо саме так називаються музичні інструменти в різних народів. І хоча в одному оркестрі вони навряд чи колись зійдуться (але теоретично подібне цілком можливе), факт залишається фактом. Та ж гора — це всього-на-всього африканський струнно-духовий інструмент; вагон iз диваном — щипкові, відповідно, японський та азіатський; бомба-барабан має афропуерториканське походження, а вода — чилійське брязкальце з... гарбуза, наповнене галькою. Щодо останнього, мимоволі здалося, не завадила б і буль-буль — грузинська глиняна свистулька. >>
