Пам'ятай ім'я своє

04.06.2005
Пам'ятай ім'я своє

Єфрем Гасай.

      Мабуть, мало хто не дивився пошукові телевізійні передачі «Жди меня» і «Ключовий момент», які стали надзвичайно популярними. Вони допомагають знайти одне одного людям, які з тих чи інших причин загубилися в цьому житті й уже втратили надію на зустріч. Важко переоцінити в такому випадку величезну роботу команд телевізійників та їхніх помічників, яка завжди передує такому «возз'єднанню». Тим часом у Тернополі ось уже більше, як півстоліття таку ж роботу — але фактично без техніки, помічників і коштів — проводить одна людина, слідопит-краєзнавець Єфрем Гасай. Діяльність його можна, без сумнівів, назвати унікальною.

 

Фанатичне захоплення почалося з дитячих спогадів

      Волею випадку саме в селі Токи Підволочиського району Тернопільської області, де 67 років тому народився Єфрем Гасай, розташовувався штаб Першого українського фронту Великої Вітчизняної. Яскраві дитячі спогади про військових, які щиро спілкувалися з хлопчиком, і стали поштовхом до того, що ще школярем Єфрем вирішив розшукати тих, хто звільняв рідне село та односельчан, якi пропали безвісти на дорогах Другої світової війни. Навіть перші пошуки виявилися успішними, всього ж він потім допоміг розшукати рідні могили більш як п'ятистам сім'ям фронтовиків. До речі, і відомій журналістці Українського державного радіо Еммі Бабчук, яка через багато років після війни нарешті дізналася, де могила її батька.

      А «невоєнний», так би мовити, етап пошукової роботи Єфрема Гасая розпочався з армії. Разом із ним служив Микола Шейкін, вони заприятелювали, і коли Єфрем дізнався, що той змалечку виховувався у дитбудинку і не має жодних зв'язків хоч з якоюсь ріднею, вирішив будь-що допомогти. Нічого не кажучи хлопцеві, він, орієнтуючись лише на кілька спогадів сироти з раннього дитинства, розсилав і розсилав листи за всіма можливими адресами, і таки розшукав рідну тітку приятеля. Радості було! А після демобілізації пошукова робота поступово настільки захопила Єфрема Гасая, що стала його фанатичним захопленням на все життя, тісно переплівшись з роботою краєзнавця і журналіста. 17 років він, наприклад, пропрацював старшим науковим співробітником Тернопільського краєзнавчого музею, займаючись саме періодом Великої Вітчизняної війни, і зібрав там унікальну колекцію «маршальських» експонатів — оригінальні документи та особисті речі аж чотирьох маршалів колишнього Радянського Союзу (Жукова, Конєва, Гречка та Москаленка ). Заради них не полінувався свого часу розшукати родини знаменитих військових і особисто їх відвідати. Пошукова робота взагалі дала змогу познайомитись і поспілкуватись з багатьма відомими людьми, зокрема письменниками. А ось — приклад того, як історія цікавого дослідження могла початися начебто з випадково підміченої дрібниці. Якось в одному з віршів Андрія Малишка знайшов згадку про село Скорики. Таке було і в рідному Підволочиському районі, і коли Єфрем Гасай «потягнув за ниточку», то зібрав масу цінної історичної інформації . У тих самих Скориках, виявляється, випускалася (аж п'ятьма мовами!) фронтова газета «За честь Батьківщини», військовими кореспондентами якої було чимало відомих літераторів того часу, в тому числі і Андрій Малишко.

«Тернопіль. Слідопиту-краєзнавцю Єфрему Гасаю»

      Сотні листів із різних куточків країни і зарубіжжя надходили до обласного центру за такою неповною адресою, та навряд чи хоч один із них загубився. Завдяки численним публікаціям Єфрема Олександровича в пресі він давно став тут досить відомою людиною, до того ж поштарі з усіх усюд стали його надійними помічниками.

      «Ви зробили для нас велике добро... Мама вже навіть втратила надію, а тут завдяки вашій допомозі сталося, можна сказати, диво ! Стільки років ми шукали родину через різні інстанції, але все було безрезультатно, і якби не ви, все б так і залишилося. Хай Бог дасть вам здоров'я.

      Г. Даців, село Викоти Самбірського району Львівської області».

      «Щиро вам дякуємо! Не всі люди такі добрі і хочуть допомогти, як ви. Скільки ми шукали дітей, платили, але ніхто не міг знайти...

      Іван Місюра, Канада».

      «Дуся — це моя рідна сестра, яка колись пропала в Німеччині, і так і не повернулася. Я дуже радий, що ви знайшли нас, бо так нічого б і не знав про сестру. Тепер написав до неї листа в Аргентину. Таких людей, як ви, якi безкорисливо роблять людям добро, мало...

      Володимир Шумченко, станиця Багаєвська Ростовської області, Росія».

      «Дякую за вашу турботу з розшуку моїх близьких. Я вже навіть не сподівався. Звичайно, я декілька разів починав розшук, але все було безрезультатно. Тепер нарешті можу відвідати рідних в Україні...

      Ігор Семчук, Берлін».

      Це — уривки лише з невеличкої дещиці листів-подяк за поновлені родинні зв'язки, за зустрічі з рідними і близькими, яких люди роками сподівалися побачити вже хіба що у снах. А скільки копіткої і справді безкорисливої роботи передувало таким зустрічам! Що особливо вражає, то це те, що в багатьох випадках Єфрем Олександрович не чекав, що хтось проситиме його когось знайти. Він постійно слухав радіопередачі та уважно слідкував за газетами, де є відповідні рубрики (часом пошуки тривали роками, він уже майже без надії припиняв їх, але згодом розпочинав знову). За ці більш як півстоліття розробив цілу методику пошуку, яка допомагала знайти людину, маючи наймізернішу інформацію.

      — Якщо відштовхнутися можна було лише від ранніх дитячих спогадів, — каже Єфрем Олександрович, — то розпитував про найменші дрібниці. І як хата виглядала, і що їли, і що як називали, та про все буквально. Адже за тим, наприклад, де образи висіли, хлівом чи сараєм називали господарську будівлю, вугіллям чи дровами палили, можна було зорієнтуватися, в якому приблизно регіоні все відбувалося. Такою ж підказкою слугували діалектичні слова та висловлювання.

      Потім він розсилав листи-запити в найрізноманітніші установи, звертався по допомогу до працівників пошти, «задавав» пошук водночас і за українським, і за російським варіантом прізвища. Людська натура досить складна, тож не раз, щоб одержати потрібну інформацію, Гасаю доводилося свого роду перевтілюватися, писати листи від чужого імені, а в особистих розмовах із людьми бути водночас і дипломатом, і психологом, і мало не душпастирем. У своїй невеликій двокімнатній квартирі він зібрав величезний пошуковий архів, маючи «технічним засобом» хіба друкарську машинку. В цій же оселі завжди отримували безкоштовні дах над головою і харч сотні людей, які приїжджали до Тернополя на зустріч із рідними чи провідати їхні могили. І чимало історій, що передували цим зустрічам, могли б послужити темою для захоплюючого літературного чи кінотвору ( до речі, допомогою тернопільського слідопита користувалися і співробітники згаданої на початку цього матеріалу телепередачі «Ключовий момент», а також «Без табу»). Втім не менш захоплюючими є документальні нариси самого Єфрема Гасая, зібрані у двох виданих ним книгах. У «Повернутих іменах» розповідається винятково про долі тернополян, репресованих і знищених більшовицьким режимом (це — окрема вагома тема пошуково-дослідницької роботи автора). А книга «Не втомлюся шукати» включає ще й чималий розділ, присвячений вже об'єднанню розвіяних по світу родин, щасливим зустрічам рідних і близьких через багато років. Зараз готується до друку і третя книга пошукових історій, серед яких — чимало «сирітських», до яких мій герой ставиться з особливим душевним щемом.

Дуже важко шукати... матерів

      «Бо часто набагато легше знайти їх самих, аніж потім ключ до їхнього серця», — каже Єфрем Гасай, який упродовж останніх років допоміг розшукати рідних більш як сімдесяти вихованцям дитячих будинків. Ось лише одна така історія, що її розказує сам Єфрем Олександрович:

      — Коли цього двадцятирічного юнака привів до мене інтернатський приятель, якому я вже раніше допоміг у такому ж питанні, в його очах світилася зовсім дитяча надія на диво. Олега Іванюка (прізвище не хочу називати із зрозумілих причин) мати ще немовлятком залишила в одному з київських пологових будинків. Звідти хлопчик потрапив у тернопільський дитбудинок «Малятко», відтак у Коропецьку школу-інтернат на Тернопільщині, після закінчення якої його направили у профтехучилище. Хлопець виявився тямущим, та й на наставників, видно, пощастило, тож і непогану будівельну професію освоїв, і до вищого навчального закладу вдалося вступити. Безпорадним себе в житті, словом, не відчував, але дуже вже хотілося йому знайти матір. Готовий був усе забути і простити, тільки щоб була в нього нарешті мама. Відмовити я не зміг, тож взявся за пошуки. Вдалося дізнатись, що Олегова мама працювала свого часу на залізничному вокзалі одного з райцентрів Київщини, а родом була з Вінниччини. Ще трохи часу, і я вже знав назву села, але тут починалося чи не найскладніше. Гріх молодості вона могла приховати від усіх, мати зараз щасливу сім'ю і панічно боятися того, щоб оточуючі дізналися, що колись вона покинула напризволяще рідне дитя. Могла бути і просто морально не готова впустити раптом у своє налагоджене життя чужого, хоч по крові й рідного, дорослого хлопця. А я не мав права ні її життя раптом зламати, ні хлопцеві душу понівечити. Щоб не було в селі різних пересудів, попросив туди зателефонувати дружину — мою незамінну помічницю в таких справах.

      Представилася вона колишньою подругою Галини (назвемо Олегову матір так), і ми дізналися, що та разом з чоловіком живе в райцентрі, а дітей у них немає. Тоді склали ми з дружиною «хитрого» листа — теж ніби від подруги, яка, зокрема, розповідала, що має дуже гарного і доброго сина, якого народила двадцять років тому там-то і такого-то числа, вказавши всі Олегові дані . Відтак запрошувала до Тернополя, даючи адресу і телефон (звичайно, то був наш домашній). Чим все закінчиться, ми не знали, тому надто Олега нічим не обнадіювали. Але незабаром зателефонував чоловік тієї самої Галини. Сказав, що дружина поряд, але не може говорити, бо сльози душать. Та головне, що вони «розгадали» того листа, надзвичайно раді, що хлопець знайшовся, і негайно виїжджають до Тернополя.

      Незнайома жінка, яка вийшла з вагона, щойно побачивши хлопця, кинулась до нього з криком: «То мій син!» Як до рідного, відразу поставився до Олега і її чоловік, який не приховував щастя, що в них, бездітного подружжя, майже дивом з'явився син. Виявилося, що двадцять років тому Галина залишила хлопчика в розпачі, обдурена і покинута його батьком. Трохи отямившись, почала шукати його, але їй сказали, що дитину всиновила хороша сім'я, і дороги назад уже немає. Тепер усі стали щасливими. Звичайно ж, що і я, бо посприяв тому, щоб на одного сироту стало на світі менше.

      На жаль, не всі «сирітські історії» Єфрема Гасая закінчувалися так щасливо, бувало й навпаки. Коли, наприклад, з великими труднощами знайдена, жива, здорова і цілком успішна мати категорично відповідала, що нічого не хоче знати, а сироті, мовляв, хай скажуть, що і вона, і всі рідні по її лінії трагічно загинули. «Що ж, Бог вам суддя, але мені дуже вас жаль», — тільки й міг відповідати на подібне Єфрем Олександрович. Та значно більше результатів пошуку були все-таки радісними. От і дуже смаглявому юнакові, плодові палкого студентського кохання українки і африканця, вдалося знайти маму. Та на цьому Єфрем Гасай не заспокоївся — допомагає хлопцеві ще й батька в далекому Конго шукати, адже сталося так, що той навіть не знає, що в Україні в нього є дорослий син. Тим часом до Єфрема Олександровича звертається по допомогу все більше сиріт, бо ж розповідають одне одному про пошуківця-«чарівника».

      Зараз Єфрем Гасай працює провідним редактором обласної редакції «Книги пам'яті», продовжуючи поєднувати офіційну роботу із захопленням усього свого життя. Аж тут, зовсім недавно, у нього з'явилася можливість користуватися комп'ютером і, відповідно, iнтернетом, тож пошуки можна буде вдосконалити. Суттєво заважають працювати проблеми, яких років надцять... тому не існувало. Значно подорожчали, приміром, поштові послуги, особливо стосовно далекого зарубіжжя, платними стали і послуги багатьох архівів. Один столичний було такий рахунок виставив, що довелося відмовитися від одержання дуже потрібних результатів.

      Що ж до матеріальної допомоги...

      — Одного разу п'ятдесят гривень від профспілок таки отримав. Ще маю купу різних сувенірів, що їх надарували люди з вдячності і, думаю, є завжди бажаним гостем у багатьох куточках України, близького і навіть далекого зарубіжжя. А сам «вибивати» у когось якісь кошти ніколи не пробував, бо не мав надії на їх отримання. Могли б у відповідь запитати: «А вас що, хтось примушує тими пошуками займатися?» — і були б праві. «Мене справді ніхто не примушував і часто навіть не просив, я просто живу цим і почуваюся справді дуже щасливим від кожної вдалої знахідки і від того, що стають щасливішими інші. Що ж до витрат, то моя дружина вже давно з цим змирилася. Я завжди жартую, що, мовляв, не п'ю і не палю, тож гроші, які б міг витрачати на це, маю повне моральне право витрачати на свої пошуки».

      Не одержав поки що Єфрем Гасай за свою багаторічну безкорисливу працю і жодної нагороди, хоч багато хто впевнений, що він заслуговує не на одну, тим паче, що є чи не єдиним таким пошуковцем-слідопитом в Україні. Втім він цим зовсім не переймається. Його, як завжди, хвилюють передусім нові пошуки. Зовсім недавно ось розшукав братів і сестер тернополянина Олександра Кіна, їхню хвилюючу зустріч якраз показували в телевізійному «Ключовому моменті». А тепер досліджує родовід і розшукує хоч когось із рідних колишнього начальника штабу Галицької армії та армії УНР, генерала-хорунжого Євгена Мишковського. «У 1920-му році він помер тут від важких ран і похований на тернопільському кладовищі, — каже Єфрем Олександрович. — Дивно, що за весь цей час могилою не цікавився ніхто з рідних. Так не повинно бути!» І можна не сумніватися — Гасай знайде рідних славетного генерала.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>