Чому саме в Чернівцях, адже всім відомо, що батьківщиною Леоніда Утьосова була Одеса? «Все дуже просто, — каже режисер, — у сучасній Одесі старої Одеси вже немає. Знайти місця для зйомок 1910—1913 років у південній Пальмірі нам не вдалося. Все перебудовано, перефарбовано, відремонтовано, в деяких старовинних будинках встановлені пластикові вікна, що аж ніяк не відображає Одесу періоду Першої світової війни. А от Чернівці в цьому плані унікальне місто. Архітектура збережена просто чудово. Ми знайшли для зйомок унікальні куточки, які у фільмі стануть і Одесою, і Парижем».
25 років тому свій перший повнометражний фільм Георгій Ніколаєнко зняв саме в Чернівцях, це була інсценізація роману Миколи Островського «Народжені бурею». У творчому доробку режисера багато кінострічок, зокрема «Йшов четвертий рік війни», «Досьє людини в «Мерседесі», «Врятованому — рай», «Під маскою Беркута». Це все було ще за радянських часів, у пострадянськi він був співрежисером першого фільму «Дальнобійники», самостійно зняв картини «Кодекс честі», «Цвіт нації» (сценарій Юрія Рогози»). Отже, зараз режисер працює над історичним фільмом про Утьосова «Я песне все отдал сполна».
У фільмі грають і російські, й українські актори. Любов режисера до наших акторів цілком зрозуміла, адже він сам навчався у Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого, щоправда, недовго. Згодом — в акторській майстерні Сергія Герасимова у ВДІКу. Але акторський фах не дуже приваблював його, і після закінчення вищих режисерських курсів у Олександра Мітти Георгій Ніколаєнко розпочав режисерську кар'єру. Як видно, цілком вдалу.

На подію я прийшла за півгодини. Подумала, що спізнилася, і, не слухаючи доказів охорони, закотилася у фойє кінотеатру «Лейпциг». Яким же було моє здивування: побачила прибиральниць, які змітали зі сходів залишки цементу та вапна, технічні працівники поспіхом вішали на стіни плакати, співробітники театру в коридорчику перевдягалися в сині футболки з написами «Кінотеатр «Лейпциг», а менеджер Таня бігала по фойє і запитувала в кожного третього: «Ви не з МТС?». Було важко зрозуміти, як за півгодини може розпочатися відкриття кінотеатру, якщо навколо такий бедлам.

Навіть на парканах малесенького, десь на кордоні з Білоруссю, села можна побачити яскраві, соковиті плакати. Вони пропонують усе — ясновидицю Вангу, МакДональдз, Петра Симоненка, мир у всьому світі. У великих містах плакати просто лізуть в очі. Більшість із них ми не сприймаємо. Але я, наприклад, побачила колись плакат з одного техно-шоу, виконаний у темних тонах, із кубиками й нотами в центрі. Дрібниця — а запам'яталася, одного разу навіть наснилась. Саме той плакат я пригадала під час виставки «L'art pour l'art» ( «Мистецтво заради мистецтва» ), яка відкрилася в Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА. На білених приземкуватих стінах наліплені плакати — майже як у переході, у якому довго не бував двірник. Пахне клеєм, свіжим папером і фарбою. Але на закордонну «прописку» робіт вказує їх виконання (плакат із зеленоголовим афроамериканцем і підписом «Перед Богом усі рівні» навряд чи провисів би у київському переході півгодини) і німецька якість.

Удруге за два роки вигорів Музичний театр імені Станіславського і Немировича-Данченка у Москві. І вдруге — ледь не до останнього клаптика декорацій. Уперше «червоний півень» прокукурікав у центрі Москви, на вулиці Велика Дмитрівка, у червні 2003-го. Тоді пожежу помітили за кілька хвилин до початку вечірньої вистави, близько тисячі глядачів були евакуйовані, артисти ж повибігали на вулицю у костюмах та гримі. Полум'я охопило більше 500 квадратних метрів, а причиною загоряння назвали проблеми з електропроводкою. І хто ж тоді у театрі думав, що дубль №2 призначено за два роки?