У невеликому затишному будиночку підполковника у відставці Василя Панчини першим мене зустрів «хор» годинників, що наповнювали всю оселю басовитими голосами: господар, очевидно, має слабкість до годинникових механізмів. Тим часом у домівці Василя Михайловича вже збиралися гості — винуватець свята відзначав столітній ювілей — неабияка дата. А народився ювіляр у селі Юхимiвка Хмельницької області, у звичайній сільській родині. У сім'ї було четверо дітей, тож змалку довелось працювати Василю, який був найстаршим, на різних роботах. Починав, звичайно, «з низів». Та старанного й розумного хлопчину досить швидко помітили — забрали в область. Працював у облвиконкомі, потім — секретарем райкому. Про ті часи ювіляр згадує неохоче. Можливо, тому, що мріяв Василь зовсім про інше, марив журналістикою. Та коли зібрався вступати до Московського інституту журналістики, з роботи не відпустили: мовляв, тут потрібен. А потім життя закрутило та й кинуло в самісіньке пекло...

Уродженець села Нобель Зарічненського району Рівненщини 78-річний Павло Савич ще два роки тому розповів мені цю історію: «До нашого взводу розвідки Єгоров і Кантарія приєдналися вже в Польщі. Росіянин мав одну медаль, грузин пройшов усю війну без нагород. А сталінська пропаганда трубила, начебто прапор було доручено піднімати кращим воякам! При мені Єгоров і Кантарія навіть відмовлялися виконувати наказ командира розвідвзводу! Але в них не було вибору: або лізуть на дах Рейхстагу, або — трибунал! Коли ж повернулися, то зізналися, що над Рейхстагом уже лопотіли прапори!». Про це саме оповів мені днями і мешканець села Скельки Василівського району, що на Запоріжжі, Станіслав Іванісов. Додавши, що підняття прапора над склепiнням прикривало відділення під командуванням його земляка Петра Щербини.