«Шеф» Берліна

12.05.2005
«Шеф» Берліна

Василь Михайлович — перший комендант Берліна.

      У невеликому затишному будиночку підполковника у відставці Василя Панчини першим мене зустрів «хор» годинників, що наповнювали всю оселю басовитими голосами: господар, очевидно, має слабкість до годинникових механізмів. Тим часом у домівці Василя Михайловича вже збиралися гості — винуватець свята відзначав столітній ювілей — неабияка дата. А народився ювіляр у селі Юхимiвка Хмельницької області, у звичайній сільській родині. У сім'ї було четверо дітей, тож змалку довелось працювати Василю, який був найстаршим, на різних роботах. Починав, звичайно, «з низів». Та старанного й розумного хлопчину досить швидко помітили — забрали в область. Працював у облвиконкомі, потім — секретарем райкому. Про ті часи ювіляр згадує неохоче. Можливо, тому, що мріяв Василь зовсім про інше, марив журналістикою. Та коли зібрався вступати до Московського інституту журналістики, з роботи не відпустили: мовляв, тут потрібен. А потім життя закрутило та й кинуло в самісіньке пекло...

      Війна. Вона застала Василя Михайловича в Івано-Франківську. Сім'я евакуювалась у Саратовську область. А самому Василю Панчині довелося згадати свою першу професію — аж до самого Берліна міряв нелегкі вогняні шляхи гусеницями свого сталевого коня. Розглядаючи фото і вже знаючи відповідь, все ж таки запитую Василя Михайловича, ким він був під час війни. Та відповідь ювіляра була несподіваною: «Комендантом Берліна! Сам Гебельс своє авто подарував — добрячий «Мерседес» був... Я його потім Жукову віддав». Здивовано вдивляюся в хитро примружені за скельцями окулярів очі. Невже розігрує? Як виявилося — не зовсім...

      Хоча історія досить-таки цікава. Коли 9-й гвардійський корпус ІІ танкової бригади штурмом узяв Целіндорф, майора Панчину призначили комендантом цього району. А (як-то кажуть, ще дизелі охолонути не встигли) в газетах одразу стаття вийшла: «Берлін у наших руках! Перший комендант — майор Панчина». Так Василь Михайлович став господарем ворожої столиці. Цілих два тижні був повновладним розпорядником усіх її скарбів. Наприклад, військового німецького архіву в Целіндорфі, де зберiгались секретні документи, накази та схеми бойових операцій, карти. «Дуже гарні, до речі, детальні карти — у нас, на жаль, таких і не було, — згадує ветеран. — На одній з них — Хмельницький. Дивлюся далі: та це ж мої рідні Юхимiвці! Уявляєте, як готувалися гітлерівці до війни, коли була в них навіть детальна карта невеличкого села. А карт тих — декілька сотень ящиків! — Василь Михайлович на хвильку замовкає, а потім продовжує свою розповідь про «подарунок Гебельса»: — «Як став я ото комендантом Целіндорфу, то одразу ж постало питання: на чому їздити? Не на танку ж! То хлопці знайшли покинутий у провулку «Мерседес». Притягли, заправили — їздить!.. Невдовзі мене на нараду до Жукова викликали. А опісля глянув він у вікно — чий автомобіль? Побігли штабісти туди-сюди та й доповідають: майора Панчини. Як-то майора? Де взяв? Словом, довелося мінятися — не по майорському чину транспорт виявився, на ньому, як згодом з'ясувалося, раніше Гебельс їздив. Та я не образився: під час війни у танку, знаєте, затишніше».

      ...Після перемоги забрав майор Панчина свою сім'ю до Німеччини, де й пробув до 1948 року. Працював у комендатурі міста Ейслебен. А оскiльки не був кадровим військовим, то демобілізувався підполковником і повернувся в Україну — в Хмельницький... У 1972 році сім'я переїхала до Боярки, придбала невеличкий будиночок. Та не міг всидіти без роботи колишній танкіст. Влаштувався на пошту, осідлав велосипед: до 85 років розвозив телеграми, посилки, газети. В будь-яку погоду робочий день починався о 9-й, а закінчувався о 21-й годині...

      Як же можна прожити до 100 років та ще й зберегти при цьому досить-таки непогане здоров'я (за все своє «цивільне» життя Василь Михайлович ніколи не хворів (лише один раз — бронхітом), а зараз скаржиться лише на слух та зір — читати доводиться в окулярах)? Василь Михайлович переконаний, що просто його завжди охороняє доля, оскiльки живе він не лише за себе, а й за своїх батьків, які рано пішли з життя. Мати Василя Панчини померла, коли йому ледве виповнилось 16, а незадовго до Василевого 30-ліття пішов з життя й батько. От доля й оберігає — і від хвороб, і від смерті...

      Адже всякого було на життєвому віку Василя Михайловича. Одна лише війна чого варта. Під Москвою потрапив у оточення — помирав від тропічної малярії... У Гречанах (Хмельницької області) танкова частина зупинилася на перепочинок. До рідної Василевої Юхимiвки — всього 8 кілометрів. Тож відпросився на якусь годинку — рідних провідати. А коли повертався, почув сильний гул. Піднімає очі — червона заграва на півнеба. На місці, де частина стояла, — лише смолоскипи розбитих танків, трупи товаришів, стогін поранених... Весна 1944-го застала в Польщі. А весна тоді, як пригадує Василь Михайлович, була просто казкова: сонячна, тепла. На привалі розстелили плащ-палатку, дівчата-медсестри наварили зеленого борщу зі щавлем — обід. Та незручно Василеві сидіти «по-турецьки». І так, і сяк мостився, а тоді зіперся на руку, відхилився — дзень! Куля снайпера вибила з рук казанок. Так борщем і вмився з ніг до голови, в яку той снайпер і цілив... А через декілька тижнів, теж під час привалу — звідки не візьмись — ворожий літак із-за хмар раптово виринув, щедро бомбами сипонув. Всі кинулись під брезентовий навіс, а Василь Панчина чогось рвонув до стіжка сіна. Коли з того стіжка вибрався — на місці навісу лише здоровенна воронка димить... Так це лише під час привалів. А під час бою кожна мить — як по лезу. Мабуть, таки доля охороняє — іншого пояснення Василь Михайлович просто не знаходить.

      Охороняє доля й весь рід. Молодший брат мого співрозмовника — Іван — кадровий офіцер, учасник Фінської війни, у відставку вийшов у званні полковника. Мешкає в Мінську. Зараз йому 97 років. Сестра Єфросинiя — 91 рік — залишилася в рідному селі Юхимiвка, де проживає й нині. А найменша сестричка — Анна — мешкає із сином у Миколаєві. Їй всього-на-всього... 87 років. Сам же Василь Михайлович мешкає в Боярці разом з донькою Тамілою, зятем Юрієм та вірним товаришем — псом Потапом, якому вже виповнилось 15 років. Як для «собачого» віку — теж немало...

      Більше 16 медалей — ніби віхи того життєвого шляху, який пройшов цей чоловік: «За звільнення Польщі», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна», ... А ще — ордени: Вітчизняної війни І—ІІ ступеня, Богдана Хмельницького, «Красной Звезды» — перший у Радянському Союзі орден, яким були нагороджені всі маршали...

      Прощаючись із цією гостинною родиною, притримую за лікоть Тамілу Василівну і пошепки цікавлюсь, чи неважко їй з батьком: як-не-як 100 років у нього за плечима. Як запевнила мене пані Таміла, якраз навпаки — це сім'ї було б важко без допомоги батька. Василь Михайлович і до крамниці сходить, і килимки повитрушує, і дерева в садку пообрізує. І на вибори сам ходив! А ще дуже подобається йому працювати на землі. Ще минулого літа косив траву, працював на городі. А до городини — 3 кілометри, то він на велосипед — тільки ввечері на нього чекайте. Ледве переконали, що в 99 років від такого далекого городу пора відмовлятися. Тож зараз задовольняється грядками у дворі. Вільні ж хвилини проводить з книгою.

Радислав КОКОДЗЕЙ.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>