Перемога як безпам'ятство

06.05.2005
Перемога як безпам'ятство

Кадр iз серiалу «Штрафбат».

      З 25 квітня канал «1+1» почав показ, як зазначено на сайті студії, «першого військового хіта пострадянського періоду»: одинадцятисерійний серіал Ніколая Досталя «Штрафбат». Той-таки анонс намагається навіяти українським глядачам, що ця стрічка виправляє помилки історії. Доки ми, розвісивши вуха, баранувато сприйматимемо Другу світову війну в імперській інтерпретації Росії, і зі сльозами на очах слухатимемо в українському ефірі розповіді Алєксандра Розенбаума про те, які «чєчєни звєрі», доти не вщухнуть крики ненависті з одурених і генетично виснажених численними голодоморами регіонів нашої держави про «бєндєровскіх бандітов», підігріті категоричними висловлюваннями деяких, застряглих у позавчорашньому дні політиків. Тотальну і сліпу героїзацію війни, що в неї, мов худобу, було вкручено народи колишнього Совєтського Союзу, варто виполювати тихою сапою і вимітати паршивою мітлою. Інакше може скластися так, що майбутні покоління українців сприйматимуть помаранчевий Майдан як такий собі аборигенський фестиваль «пєсні і пляскі».

      Перша думка, яка тоскно і сумно заскакує мене, коли чую просторікування про «помилки історії», це те, що подібних помилок виправити неможливо, бо в історії не існує сполучника «якби». Найбільше, чим здатне зарадити собі людство, — намагатися ті помилки не повторювати. Серіал «Штрафбат» задекларовано як такий, що «показує правду про ВВв і розкриває історичне замовчування». Але задекларована у стрічці «правда» про штрафні батальйони — ніщо інше як охудожнена напівправда. Якщо ж бути цілком відвертими — це лише мала дещиця великої брехні, кинута нам, як собаці кістка. Як стверджують історики, співіснування в одному штрафбаті розжалуваних солдатів і офіцерів, осіб, звільнених із місць позбавлення волі, «політичних» і навіть православного священика, що проповідує слово Боже, — це нонсенс, чистісінька фантазія. Та й інших «милих вигадок» у фільмі — хоч греблю гати. Хтозна, можливо, такі перекручення автори серіалу дозволили собі із почуття милосердя до живих іще ветеранів совєтської армії, більшість із яких усе життя викривлювали правду про Велику Вітчизняну перед своїми дітьми і онуками, що аж самі почали сприймати ті «макаронні вироби» за чисту монету. Тож «правда» серіалу «Штрафбат» — це великодушність кілера, який милосердно вирішує не завдавати контрольного пострілу по старому змордованому організмові совєтських ветеранів, а головне — по їхньому самолюбству.

      Навіть якщо такі фільми потрібні десяткам старих і скалічених долею ветеранів, яким уже, м'яко кажучи, запізно і неможливо намагатися щось змінити у власному житті, то чи варто впарювати нашим дітям ці жорсткі імперські «соплі», замішані на скупій сльозі безталанного гарматного м'яса? Тим більше, коли на тлі цих зворушливо-«відвертих» фільмів у переддень «праздніка побєди» головний комуніст сьогодення Петро Симоненко агресивно закликає «нє дапустіть на празнічьний Крєщатік» ветеранів УПА, які буцім-то «стрєлялі в спіну» його батькам. Творення старої пісні про те, що Сталін «нєсколько перегібал палку», а так усе було «путьом» — триває. А те, що совєтська імперія коштом мільйонів життів багатьох поневолених народів прагнула загарбати ще півсвіту, залишається за натужно-героїчним кадром...

      Для мене 9 травня з дитинства асоціюється з поминками, коли в селі на Київщині солдатські вдови запиналися в чистенькі хусточки, збирали сяку-таку складчину, достоту як на кладовище, і сідали під деревами неподалік обеліску з іменами своїх чоловіків і братів — українців, поляків, німців. Бурхливо і радісно цей день святкували хіба що партійні функціонери і зігнані на «мітинг» школярі. «Сценарист Едуард Володарський та режисер Ніколай Досталь увічнили пам'ять забутих радянською владою», — читаємо в анонсі серіалу. То що, посідаємо на підмурівку новітньої України й, давлячись ностальгійними російськими «понтами», чекатимемо, поки сусіди на свій копил увічнять для нас ще й пам'ять вояків УПА, які виборювали незалежну Українську державу?

      Таке суперечливе явище на українському телебаченні як радянські фільми про Велику Вітчизняну війну, а також «правдиві» сучасні стрічки про події 60-річної давнини для «УМ» прокоментували діячі української культури.

Володимир Павлів, письменник, незалежний журналіст:

      — Велика Вітчизняна, як у нас називають Другу світову війну, це величезний шматок історії, який не можна забувати. Але совєтські фільми про ті події є цілком неприйнятні, вони на 100% перекручені. Нові ж фільми на цю тематику — це півправда, яка дуже часто гірша за брехню. Поки в цих фільмах не буде подано правдивого міжнародного аспекту, тобто роль, крім Радянського Союзу, ще й США, інших західних альянсів, ці стрічки залишатимуться стрічками внутрішнього користування на просторах колишнього СРСР. Що ж стосується висловлювань політиків на кшталт Симоненка, то це найкращий приклад одностороннього бачення історії. Безперечно, що у них були «отци», яким стріляли в спину наші батьки, вояки УПА. Але ж і солдати НКВД стріляли в спини українським селянам, які в складі ОУН-УПА чи СС Галичина воювали водночас і проти фашистів, і проти совєтів. Одностороння версія історії сьогодні не має права на існування. Думаю, що ця версія помре разом із поколінням, яке є електоратом Симоненка. Після чого сам Симоненко не матиме іншого виходу, як просто закрити рота.

Андрій Середа, актор, фронтмен рок-гурту «Кому Вниз»:

      — Жахи тієї війни не забули хіба що солдати, яких убили ще на війні. Нинішні ветерани Велику Вітчизняну війну пам'ятають із совєтських фільмів і сприймають її як таку собі казочку «за родіну!» , яка закінчилася для них хепі-ендом, себто «вєлікой пабєдай». Переглядаючи старі й нові фільми про ті події, живі нині колишні солдати «совєцкой армії» ще кілька тижнів мають задоволення обговорювати між собою чи смакувати наодинці вигадані кінематографістами кадри, що начебто відтворюють події ВВв. Особисто я не чув, щоб сучасна молодь масово захоплювалась подібною телепродукцією. Слід визнавати, що наші акселерати не тільки не знають правди, а й у масі своїй вже не сприймають тупої брехні. Інша річ, що переважна частина молоді не усвідомлює, що святкована всі ці 60 років перемога — є перемогою окупаційного для України режиму. Це необхідно пояснювати молодим українцям, щоб вони знали наші поразки. Зараз ми бачимо, що маємо монетарну владу, котра не має жодного уявлення про таке поняття, як ідеологія, без якої Україна, крім «щирої усмішки» і пелехатих шароварів, більше нічого не матиме. Чого варті бодай розмови про «реабілітацію УПА»? Про яку «реабілітацiю» йдеться, якщо це була справді єдина українська армія? Тим більше що ветерани УПА, на відміну від ветеранів совєтської армії, не просять грошей і надбавок до пенсій. Вони наполягають лише визнати їхній внесок у незалежність України. Якщо цього не можна зробити на державному рівні, то чого варта нова, вибрана нами ж влада? Те, що на українське телебачення впарюють фільми, насичені ідеологією чужої держави, це ще, примружившись і з натяжкою, можна зарахувати до «обміну мистецьким продуктом», бо ж ми, бачте, ні з ким не хочемо сваритися! А як тоді реагувати на те, що громадяни України (це вже офіційно озвучено!) незаконно сидять у білоруській буцегарні, а наша влада нічого не може з цим зробити? Тільки дебілові може здатись, що між істеричним святкуванням «дня побєди» і кволою нашою незалежністю немає зв'язку. Все це ланки одного ланцюга, який необхідно рубати.

Михайло Бриних, журналіст, телевізійний і літературний критик:

      — Найчастіше у контексті відзначення 60-річчя радянської перемоги у Великій Вітчизняній звучать помірковані репліки: мовляв, скільки тих ветеранів залишилось? Давайте не псувати їм свято. Адже з кожним роком воно стає все більшою мірою «їхнім», віддаляючись від сучасного сприйняття історії Другої світової війни, де вже давно не має поділу на «наших» і «німців». Але одна справа — дотримання колишнього етикету у ставленні до радянських воїнів-визволителів, сенс якого — у мовчазній згоді залишити цим людям право так називати себе, незалежно від того, які історичні плями й незнані сторінки було розкопано протягом років нашої незалежності. Послухавши багатьох політиків та публічних персон, легко вирізнити дивний смисловий глюк: адже ми нібито домовляємося, що протягом одного травневого дня спільно вшановуємо те, у боротьбі з чим гинула й проти чого повставала ідея української незалежності. Цей день ми віддаємо молоху радянських міфологем, який радо поглинає звичну жертву.

      Обмірковуючи лояльну й таку нібито лагідну позицію невтручання у «їхнє» свято перемоги, я не можу проминути повз наглу підозру, що це саме той випадок, коли за публічним благородством криється звичайний цинізм. Бо підтекст гасла «давайте залишимо ветеранам їхнє свято» лише один: ми, молодші покоління, терпляче почекаємо вашої смерті. А тоді й поміркуємо, що робити iз самим святом. Власне, міркувати й не доведеться, бо зрозуміло, що в майбутньому нема чого святкувати. Є лише нагода згадати загиблих, незалежно від кольору їхніх знамен.

      Але це ми чомусь залишаємо на потім, зважуючись на подвійний злочин: перед людьми, з якими ми не збираємося порозумітись, а лише терпіти їхні «традиції», й перед історією нашої незалежності, чиї герої вимушені досі ходити в машкарі недореабілітованих чи то бандитів, чи то привидів. І дивитися в телеекран, де вже згадувана лояльність укупі з благородством прогнозовано втілиться у звичну вакханалію ностальгійно-патріотичних кіношок, а на десерт — ще трохи сучасної «правдивої» героїки від наших сусідів: про істинних радянських героїв, недооцінених та занедбаних. Їм-бо є кого реабілітовувати, доки ми будемо запекло сперечатися, хто ж для нас «наші», а хто — все ж таки «німці».

      Наслідки цього травневого наступання на давні граблі очевидні вже тепер, коли юний ТБ-глядач, заскочений радянською романтикою, запитує себе і батьків: хто ці люди і за яку «родіну» вони гинули? Їхнє відчуття батьківщини починається з напрочуд задавнених непорозумінь. Адже не скажеш синові: «Розумієш, ми просто чекаємо, коли всі вони вимруть».

  • Сашко Лірник: Казку пропускаю через себе...

    Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>

  • Розкадровані мандри

    Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>

  • Сміятися з леді-боса

    Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>

  • «За мною там Непал, Гімалаї сумують»

    Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>

  • У новинах немає змоги «погратися»

    Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>

  • Провокатори з мікрофонами

    У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>