НАТО 3.0

Перед нами не просто черговий саміт НАТО. В Анкарі, схоже, народжувався новий Альянс. Перший день почався з нервозності: усі чекали, чи не перетворить Дональд Трамп зустріч союзників на черговий політичний скандал. Але поки він грав у керований хаос, генеральний секретар Марк Рютте майже ювелірно складав із суперечностей нову архітектуру єдності. Тим часом Реджеп Таїп Ердоган перетворив Туреччину на головну сцену світової політики, а його символічний подарунок — пістолет із набоями — став промовистою метафорою часу, коли дипломатія дедалі частіше говорить мовою зброї. Найважливіші рішення були ухвалені без гучних декларацій, а після завершення саміту Емманюель Макрон уже скликав «коаліцію охочих». І це, мабуть, головна інтрига Анкари: чи не стали ми свідками початку європеїзації НАТО, коли центр стратегічної ваги Альянсу поволі зміщується з Вашингтона до європейських столиць?

Перед початком саміту в Анкарі у повітрі панувала не урочиста атмосфера союзницької зустрічі, а майже театральне очікування першого пострілу. Західні медіа писали про нервозність, яку важко було приховати навіть за бездоганним дипломатичним протоколом. Усі чекали не стільки рішень НАТО, скільки першої появи Дональда Трампа. Чи повторить він свої знамениті демарші? Чи знову поставить під сумнів солідарність Альянсу? Чи заговорить про Гренландію, Іран або про те, що Америка більше не має наміру оплачувати безпеку заможної Європи? Саме тому союзники ще до відкриття саміту погодили максимально лаконічне комюніке, залишивши мінімум простору для публічних суперечок. Як влучно зауважив Brookings, головною метою зустрічі стало вже не вироблення нової стратегії, а досягнення бодай «достатнього рівня стабільності» у відносинах із Білим домом.

І Трамп не розчарував тих, хто очікував драматургії. Він розпочав гру жорстко, демонструючи, що готовий випробувати нерви союзників. Його слова про необхідність Європі самій платити за власну безпеку пролунали як холодний душ для багатьох столиць. Це була добре знайома тактика — спочатку максимально підняти ставки, створити атмосферу невизначеності, змусити всіх рахувати ризики, а вже потім переходити до переговорів. Проте цього разу сталося дещо несподіване. Замість відкритого конфлікту союзники відповіли не емоціями, а холодною дипломатією. Особисті переговори, філігранна робота Марка Рютте та небажання європейських лідерів піддаватися на провокації поступово змінили тональність саміту. І наприкінці зустрічі той самий Трамп, який ще вранці нагадував грозову хмару над Альянсом, несподівано усміхнувся й вимовив фразу, що стала символом цієї політичної метаморфози: «There is a feeling of love in the air». Саме в цей момент стало зрозуміло: головна інтрига Анкари полягала не в тому, чи витримає НАТО чергову бурю, а в тому, що Альянс навчився проходити крізь неї, не втрачаючи єдності.

Якщо Дональд Трамп був головним солістом  цього саміту, то Марк Рютте став його диригентом. Новий генеральний секретар НАТО, і тонкий знавець психології Трампа, обрав не ефектну, а майже невидиму дипломатію. Він добре розумів: будь-яка публічна суперечка з президентом США миттєво затьмарить усі рішення саміту. Тому конфлікти були винесені за зачинені двері, а більшість документів погоджена ще до початку зустрічі. Рютте говорив із Трампом не мовою образ і докорів, а мовою конкретних результатів і взаємної вигоди.

Саме ця філігранна тактика дозволила уникнути політичного вибуху й зосередитися на головному. Альянс затвердив масштабне розширення оборонного виробництва, нові контракти на понад 50 мільярдів євро, запуск програми Drone Edge, модернізацію стратегічної паливної інфраструктури, підтвердив незмінну підтримку України та дію статті 5 Вашингтонського договору. Після завершення саміту Рютте сказав лише три слова: «NATO delivers» — «НАТО виконує свої зобов’язання». І саме ця коротка фраза стала найкращим підсумком Анкари: попри всі політичні темпераменти, Альянс продемонстрував, що здатен не лише сперечатися, а й ухвалювати рішення.

Найбільшою несподіванкою саміту стало те, що Україна отримала не менше, а більше, ніж прогнозували навіть оптимісти. Напередодні багато оглядачів чекали стриманих формулювань, обережних дипломатичних реверансів і традиційних запевнень у підтримці. Натомість Анкара продемонструвала іншу логіку. Україну дедалі менше сприймають як державу, якій просто допомагають вижити. Її починають розглядати як майбутній елемент нової архітектури європейської безпеки.

Саме тому в рішеннях саміту поряд із підтвердженням довгострокової військової допомоги з’явилися значно амбітніші речі. Союзники підтвердили фінансування щонайменше на два роки по 70 мільярдів євро щороку , підтримали розвиток українського оборонного виробництва, нові програми зі створення безпілотних систем і, мабуть, найсимволічніше рішення — готовність передати Україні технології виробництва систем Patriot. Якщо ця домовленість буде повністю реалізована, йтиметься вже не про черговий пакет допомоги, а про входження українського оборонно-промислового комплексу до клубу виробників найскладніших систем протиповітряної оборони світу.

Не менш показовою стала й зустріч Володимира Зеленського з Дональдом Трампом. Напередодні саме вона викликала найбільше тривоги. Після складних епізодів попередніх місяців багато хто очікував холодної розмови або навіть нового публічного конфлікту. Однак сталося протилежне. За оцінкою The Wall Street Journal, атмосфера зустрічі виявилася значно конструктивнішою, ніж прогнозувалося. Було досягнуто конкретних домовленостей щодо зміцнення української протиповітряної оборони, а сам Трамп публічно відзначив стійкість українського народу. Це ще не означає зникнення всіх розбіжностей між Києвом і Вашингтоном, але свідчить, що навіть найскладніші переговори можуть завершуватися практичними результатами.

Не менш символічною стала й зустріч Зеленського з новим президентом Польщі Каролем Навроцьким. Після місяців гострих історичних дискусій і взаємних політичних уколів сам факт прямого діалогу вже мав велике значення. Жодна зі сторін не відмовилася від власної історичної пам’яті, але обидві продемонстрували готовність не дозволити минулому стати заручником майбутнього. Саміт НАТО фактично створив простір, у якому історичні суперечки були тимчасово відсунуті заради стратегічного партнерства.

Для всієї Центральної та Східної Європи це може виявитися одним із найважливіших сигналів Анкари. Росія роками намагалася використовувати історичні конфлікти між союзниками як інструмент розколу. У столиці Туреччини вперше за довгий час стало видно іншу тенденцію: безпекова логіка дедалі частіше переважає логіку історичних образ. І саме це може стати одним із найважливіших наслідків саміту НАТО 3.0.

Найбільш обговорюваний символ саміту народився не під час пленарних засідань, а на церемонії вручення подарунків. Реджеп Таїп Ердоган відмовився від традиційних сувенірів. Кожен лідер отримав персоналізований револьвер Magnum .357, шість бойових набоїв і розкішний дерев’яний футляр. У дипломатії, де кожен жест має значення, це був не подарунок — це була політична промова без слів.

У пам’яті одразу постає знаменита формула президента США Теодора Рузвельта: «Говори м’яко, але тримай у руках велику палицю». Ердоган ніби переосмислив її для XXI століття. Сучасний світ дедалі частіше розуміє мову сили, а тому навіть дипломатичний протокол перетворюється на демонстрацію оборонних можливостей. Пістолет став рекламою турецького військово-промислового комплексу, який за останні роки перетворився на один із найдинамічніших у світі. Туреччина вже давно продає не лише стрілецьку зброю, а й безпілотники, бронетехніку, ракети, кораблі та системи зв’язку, дедалі впевненіше конкуруючи з традиційними виробниками озброєнь.

Саміт став для Ердогана не меншою політичною перемогою, ніж для України. Він продемонстрував Туреччину як незамінного союзника між Європою, Близьким Сходом і Чорним морем, зміцнив особисті контакти з Дональдом Трампом, отримав додаткові аргументи для просування питання повернення Анкари до програми F-35, а головне — закріпив образ Туреччини як держави, без якої вже неможливо уявити нову архітектуру безпеки. Господарем саміту був не лише формально — він став одним із його головних політичних бенефіціарів.

Втім, символізм подарунка швидко зіткнувся з прозою законів. Для багатьох делегацій бойова зброя виявилася не сувеніром, а юридично складним предметом. Частина лідерів залишила револьвери в Туреччині, інші передали їх музеям або правоохоронним органам. Але головне послання вже було почуте. Поки дипломати говорили про мир, Ердоган нагадав усім просту істину: у XXI столітті право голосу на міжнародній арені дедалі частіше визначається здатністю держави виробляти сучасну зброю.

Анкарський саміт увійде в історію не тому, що там пролунали гучні промови. І навіть не тому, що були підписані нові оборонні програми. Його справжній результат значно глибший. У Туреччині стало очевидно: НАТО починає змінюватися. Альянс дедалі менше нагадує систему, в якій Сполучені Штати ухвалюють рішення, а Європа їх виконує. Відтепер європейські держави беруть на себе дедалі більшу відповідальність — за фінансування, за виробництво зброї, за власну безпеку і за підтримку України.

Саме тому після завершення саміту Емманюель Макрон скликав «коаліцію охочих». Це вже не альтернатива НАТО, а ознака того, що всередині Альянсу формується новий європейський центр політичної й військової ініціативи. Америка залишається незамінною силою, але перестає бути єдиним двигуном колективної безпеки.

Для України це означає набагато більше, ніж черговий пакет допомоги. Вона поступово входить не лише до системи постачання західної зброї, а й до системи її спільного виробництва. Це вже інший рівень інтеграції, який важче зруйнувати зміною урядів чи політичної кон’юнктури.

Можливо, історики колись назвуть Анкару моментом народження НАТО 3.0 — Альянсу, що навчився жити в новій геополітичній реальності. А якщо так, то Україна була не стороннім спостерігачем цієї трансформації. Вона стала однією з причин, через які ця трансформація взагалі стала можливою. 

 

Володимир Цибулько