Як ми захистили Варшаву!

08.07.2026

Іноді найважливіші дипломатичні події відбуваються майже непомітно. Візит міністра закордонних справ України Андрія Сибіги до Варшави виглядав звичайною транзитною зупинкою дорогою з Токіо. Без урочистостей, без гучних заяв, без телевізійного пафосу. Але саме ця «тиха дипломатія» поставила паузу в небезпечній політичній грі, яка останніми тижнями дедалі більше працювала не на інтереси Польщі чи України, а на Кремль. Поки польський політикум змагався, хто жорсткіше говоритиме про історичні образи, а соціальні мережі розігрівали суперечки навколо українського пантеону, у західних розвідках дедалі голосніше попереджали про новий етап російської гібридної агресії проти східного флангу НАТО. Саме в цей момент Київ і Варшава повернулися до головного питання: що сьогодні важливіше — політичні дивіденди на історичних суперечках чи спільна безпека? Невипадково ще до приїзду Сибіги польський інформаційний простір почав згадувати генерала Марка Безручка — українського воєначальника, який колись захищав і українську державність, і незалежність Польщі. Це був перший сигнал, що після емоцій обидві столиці знову починають шукати спільну стратегічну мову.

Марко Безручко — генерал, який боронив не лише Україну, а й Польщу

Напередодні візиту Андрія Сибіги польський інформаційний простір несподівано почав активно згадувати ім’я генерала Марка Безручка. За інформацією польських медіа, саме його постать українська дипломатія розглядала як один із можливих символів, здатних знизити напругу навколо дискусії про майбутній Український національний пантеон.

Це не випадковий вибір.Марко Безручко був одним із найталановитіших генералів Армії Української Народної Республіки. У 1920 році він став одним із ключових союзників Польщі у війні проти більшовицької Росії. Після укладення Варшавського договору між Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським українські та польські війська спільно провели Київську операцію, а згодом були змушені відступати під натиском Червоної армії.

Саме тоді настав момент, який зробив Безручка героєм і польської військової історії.

У серпні 1920 року його 6-та Січова стрілецька дивізія обороняла місто Замостя. Українські частини разом із польським гарнізоном стримали наступ Семена Будьонного і не дозволили його Першій кінній армії прорватися до Варшави. Багато польських істориків вважають, що саме ця оборона стала одним із чинників, які дозволили Польщі виграти вирішальну Битву за Варшаву, відому як «Диво на Віслі». Після завершення польсько-більшовицької війни ситуація різко змінилася. У жовтні 1920 року Польща уклала перемир’я з радянською Росією, а в березні 1921 року було підписано Ризький мир. За цим договором Польща фактично припинила підтримку Української Народної Республіки. Армія УНР опинилася без союзника і вже після відступу за річку Збруч була інтернована польською владою.

Тому в Польщі ім’я Марка Безручка давно перестало бути лише українським. Його іменем названо площу у Варшаві, кільцеву розв’язку у Вроцлаві, встановлено меморіальні таблиці, а польські військові історики регулярно нагадують про внесок українських союзників у перемогу над більшовиками.

Зміна польських балансів

Будь-яка політична технологія має термін придатності. Особливо тоді, коли її наздоганяє геополітика. Кілька тижнів польський політичний клас із захопленням розігрував українську карту. Одні доводили, що саме вони є найкращими захисниками польської історичної пам’яті, інші намагалися не поступитися правому електорату жорсткістю формулювань. Здавалося, що суперечка навколо українського пантеону, Волині чи державних нагород ще довго залишатиметься головною темою польської політики. Але реальність виявилася сильнішою за політичні технології.

Соціологія показала неоднозначний результат. За опитуванням IBRiS, проведеним для «Rzeczpospolita» 25–26 червня серед 1071 респондента, 33,6% поляків заявили, що після останньої українсько-польської кризи їхнє ставлення до українців погіршилося. Водночас для 60,7% опитаних нічого не змінилося, а лише 1,8% відповіли, що їхнє ставлення покращилося. Найвищий рівень негативної реакції зафіксовано серед виборців правих партій, насамперед прихильників PiS.

Ці цифри важливі не лише самі по собі. Вони показують межі ефективності політичної кампанії. Так, третина поляків справді стала критичніше ставитися до України. Але майже дві третини суспільства не змінили своєї позиції навіть після кількох тижнів безпрецедентної інформаційної ескалації. Для політиків, які розраховували перетворити історичний конфлікт на універсальний інструмент мобілізації виборців, це далеко не безумовний успіх.

Ще цікавіший інший зріз польської соціології. За дослідженням IBRiS для Radio ZET, проведеним у середині червня, 59,7% поляків виступили проти вступу України до Європейського Союзу, але всередині електоральних груп картина виявилася різною. Серед виборців урядової коаліції майже дві третини підтримують майбутнє членство України в ЄС, тоді як основний спротив концентрується серед прихильників PiS і Конфедерації.

Саме тому після появи повідомлень про нові оцінки американської розвідки щодо можливих агресивних дій Росії проти Польщі акценти почали змінюватися. Польські медіа дедалі частіше ставили питання вже не про український пантеон, а про відповідальність власних політиків, які перетворили історичну пам’ять на елемент передвиборчої конкуренції. Симптоматично прозвучали й слова Радослава Сікорського після зустрічі з Андрієм Сибігою: «є ті, хто грає на підбивання собі пунктів підтримки», тоді як «дипломатія воліє тишу». Це було застереження не Києву, а польському політичному класу.

Парадокс ситуації полягає в тому, що головним наслідком конфлікту стало не лише охолодження частини польської громадської думки до України. Конфлікт оголив і межі самої політики конфронтації. Коли питання безпеки знову вийшли на перший план, польським політикам довелося відповідати вже не на питання про минуле, а про майбутнє. І саме тут з’ясувалося, що історична мобілізація не здатна замінити стратегію безпеки.

Російську загрозу ніхто не відміняв

Останні кілька тижнів польський інформаційний простір жив історичними суперечками. Дискутували про національний пантеон, УПА, державні нагороди, взаємні образи і політичні жести. Але майже непомітно для широкої публіки паралельно відбувалася зовсім інша розмова — між військовими, спецслужбами та дипломатами. І ця розмова була вже не про минуле, а про майбутню безпеку Польщі.

Найжорсткіше висловився координатор польських спецслужб Томаш Семоняк. Він не підтверджував конкретних деталей повідомлень про оцінки американської розвідки, але фактично погодився з головною тезою: Росія системно готує диверсії, посилює інформаційні операції і намагається використати будь-який конфлікт усередині західного табору. Семоняк прямо говорив про ризик провокацій проти українців у Польщі, атак на об’єкти польсько-української співпраці та інших сценаріїв, покликаних посіяти недовіру між союзниками. При цьому він наголосив: немає підстав говорити про неминучий напад, однак саме до таких сценаріїв держава повинна бути готовою.

Ще раніше Радослав Сікорський попереджав про можливість російської операції «під чужим прапором» — провокації, яка мала б спровокувати кризу всередині НАТО або поставити союзників перед складним вибором щодо застосування статті 5 Північноатлантичного договору. Саме тому після публікації матеріалу Onet польська преса почала згадувати його слова вже не як політичне припущення, а як елемент ширшої оцінки західних спецслужб.

Показово, що майже всі серйозні польські видання незалежно від політичної орієнтації погоджуються в одному: Росії сьогодні не потрібна повномасштабна війна з Польщею. Значно вигідніше створити керований хаос. У польських аналітичних центрах обговорюють зовсім інші сценарії: диверсії на енергетичних об’єктах, кібератаки на державні системи, проникнення невеликих диверсійних груп із території Білорусі чи Калінінградської області, удари безпілотниками по критичній інфраструктурі або інформаційні операції, покликані перекласти відповідальність за інцидент на Україну. Мета таких дій очевидна — не окупація Польщі, а перевірка політичної єдності НАТО та готовності союзників швидко реагувати на нестандартні виклики.

Саме тому дедалі більше польських оглядачів звертають увагу на дивний дисонанс. Поки спецслужби попереджають про російські диверсії, частина політиків продовжує вкладати основний емоційний ресурс у конфлікт із Києвом. Це не означає, що історичні питання втратили значення. Але вони різко змінюють масштаб, коли поруч постає ризик нових російських провокацій. Не випадково після зустрічі з Андрієм Сибігою Радослав Сікорський фактично закликав знизити тональність публічної полеміки. У дипломатії це був сигнал: союзники можуть сперечатися про минуле, але не мають права втратити майбутнє.

Можливо, саме в цьому і полягає головний політичний наслідок останньої кризи. Парадоксально, але не українська дипломатія, а сама Росія своїми діями почала змінювати польський порядок денний. Коли загроза знову стає реальною, виборець дедалі частіше питає політиків не про те, кого вони готові викреслити з українського пантеону, а про те, чи здатні вони захистити польські міста, енергетику, транспорт і союзницькі зобов’язання. І це вже зовсім інша політична розмова — значно менш комфортна для тих, хто звик заробляти рейтинги виключно на історичних суперечках.

Кремль завжди чекає, коли Варшава і Київ почнуть сваритися

Польща й Україна ще довго сперечатимуться про складні сторінки спільної історії. Це природно для двох народів із непростим минулим. Але історія вчить і іншого: щоразу, коли Варшава і Київ втрачали здатність діяти разом, вигравала Москва. Так було наприкінці XVIII століття, коли Російська імперія використала внутрішні польські конфлікти для поділів Речі Посполитої. Так було у 1920–1921 роках, коли після спільної перемоги над більшовиками союз Юзефа Пілсудського і Симона Петлюри розпався, залишивши Україну сам на сам із радянською Росією. Так було і впродовж десятиліть холодної війни, коли радянська пропаганда системно плекала взаємну недовіру між поляками та українцями.

Сьогодні Кремль використовує вже не комуністичну пропаганду, а соціальні мережі, інформаційні операції, диверсії та гібридний тиск. Інструменти змінилися, стратегія — ні. Саме тому тихий візит Андрія Сибіги до Варшави може виявитися важливішим за десятки гучних заяв. Він повернув у двосторонній діалог стратегічний вимір. Адже за будь-яких історичних дискусій безпека залишається спільною. І якщо сьогодні хтось найбільше зацікавлений у тому, щоб Польща й Україна знову дивилися одна на одну крізь приціл історичних образ, то це точно не Варшава і не Київ.

Володимир ЦИБУЛЬКО

Друкована версія