Як Пекін обходить Вашингтон

Усього через декілька днів після зустрічі з путіним самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко відвідав Китай. Головним підсумком перемовин стали слова лідера КНР Сі Цзіньпіна. Він заявив, що Пекін підтримує Білорусь у захисті його суверенітету, незалежності та територіальній цілісності. На перший погляд це звичайна дипломатична формула. А якщо замислитись, то виникає питання: чому саме зараз Сі Цзіньпін вирішив зробити такий акцент, адже Білоруь вважається найближчим союзником росії. На її території розташовані російські воєнні об’єкти та тактична ядерна зброя. Москва постійно підкреслює, що саме вона є головним гарантом безпеки Мінська. Тоді чому Лукашенко знову відвідував саме Пекін? Причин може бути декілька. 

По-перше, якщо москва вирішить почати новий великий наступ з території Білорусі українські удари без сумніву будуть нанесені і по білоруській воєнній інфраструктурі. 

Нагадаємо, президент України Володимир Зеленський уже попереджав, що москва намагається втягнути Мінськ у війну значно глибше. 

По-друге, Лукашенко може побоюватись не лише Україну, а й саму росію. За роки російсько-української війни залежність Білорусі, від Кремля різко посилилась. Чим більше російських військ та воєнних об’єктів з’являється у країні, тим менше свободи залишається у Лукашенка. 

І, по-третє, проглядаються інтереси самого Китаю. Пекін вклав мільярди доларів у білоруську економіку. Він розглядає Білорусь як важливий ланцюг сухопутних маршрутів між Китаєм та Європою. Китаю потрібна стабільна Білорусь, а не нова територія війни. Саме тому Сі Цзіньпін говорив не про воєнний союз, а про суверенітет, незалежність та територіальну цілісність Білорусі. Це промовистий дипломатичний сигнал. 

Звісно немає жодних доказів, що Лукашенко просив лідера Китаю про воєнний захист. Але сам факт, що білоруський лідер особисто поїхав у Пекін, і отримав настільки публічну підтримку білоруського суверенітету, говорить про багато чого. Не виняток також, що Лукашенко намагається створити для себе додаткову політичну страховку не лише на випадок подальшої війни з Україною, а й якщо залежність від москви стане занадто глибокою. 

Якщо це дійсно так, нинішній візит до Китаю може виявитись значно важливішим, ніж це видається на перший погляд. 

М’яка сила Піднебесної виявилась м’якшою та, водночас, і сильнішою за еталони, на кшталт США та Великобританії. Тому що дешеві китайські товари сьогодні майже нічого не може перебити. Чи якісні вони, принаймні, для українського споживача, суперечливе питання. Але суть в іншому: це тотальне завалення світу своїми товарами поєднує в собі політику, адже без політики економіка не працює. 

Індустріальна потужність, наукові досягнення, технологічні можливості, якість робочої сили та масу інших елементів усьому світу демонструє позиція лідера. А на лідера рівняються у всьому. 

Цю, так звану, м’яку силу різні експерти трактують на свій манер, але ключовим показником є те, що вона не передбачає грубої сили та прямого тиску. Зазвичай акцент роблять на культурний вплив, ціннісну привабливість (західні дослідники тут педалюють демократичні аспекти), дипломатію, науково-освітній обмін та комунікаційно-медійні можливості тієї чи іншої країни. 

Економічну допомогу та співпрацю у господарській сфері також прийнято долучати до м’якої сили, але чомусь повільнішим темпом. Водночас Китай перевернув уявлення про те, як можна «прокачати» свою м’яку силу. Спочатку КНР стала просто світовою фабрикою, а потім ледь не найпередовішою світовою фабрикою. 

Коли економічна гравітація Пекіна виявилась більш, ніж очевидна, чимало спостерігачів продовжували заявляти, нібито виграшу по товарах у форматі «ціна — якість» мало для планетарного домінування. Мовляв, англійська мова легша, тому що побудована на алфавіті, а не ієрогліфах. Голлівуд, джинси, жувальна гумка й американська мрія (досягнення успіху та процвітання через вперту працю в країні рівних можливостей) — це для всіх, а китайська цивілізація мало пристосована для міжкультурної інтеграції. 

Але що ми бачимо сьогодні? — Чимало вишів із Піднебесної перейшли в розряд провідних. При чому вхідний бар’єр для отримання китайської вищої освіти постійно зростає. 

Китайський кінематограф знімає стрічку за стрічкою, популярність котрих у світовому прокаті зростає. 

Ну і ще одна прикмета — у 2025 році Дональд Трамп розв’язав проти КНР торгово-економічну війну, загальний торговельний профіцит Червоного Дракона склав рекордні $1,2 трлн. Тобто «дядько Сем» використав не м’яку силу, а прямі заборони, однак спроби обмежити розвиток Китаю успіху не мали. 

М’яка сила Піднебесної через кредити, інфраструктурні проєкти, промислову кооперацію, технологічні рішення, здатність ігнорувати американські санкції та «перекривати кисень» тим же Сполученим Штатам по лінії рідкоземів вийшла повністю очевидною. 

Отже дешеві й відносно якісні товари за максимально можливого спектра — це візитка китайської м’якої сили. Звісно, далеко не всі вироблені в КНР сонячні панелі, електромобілі та супер комп’ютери дешеві в прямому сенсі, зазвичай цей термін використовують для визначення, що такі товари на глобальному ринку неможливо купити дешевше. 

Китайська мова та китайська освіта допомагають заробляти, будувати кар’єру, реалізовуватись у різних видах діяльності, інтегруватися у передові структури повсякдення, а тому її усе масовіше вчать. 

А ще Пекін дуже вміло грає на контрасті з діями адміністрації 47-го президента США. Доки Дональд Трамп розв’язував війну проти Ірану, Сі Цзіньпін пропонував пункти досягнення миру. При цьому китайське орбітальне угруповання та розвіддані, що він передавав Тегерану, допомагали стороні, яка захищається. 

Через м’яку силу Китаю контраст можливостей між Червоним Драконом та «дядею Семом» проступає ще рельєфніше. 

Три кити влади - збройні сили, гроші та інформація. Залишаючись такими, як раніше за суттю, усі компоненти змінюються за наповненням. Війна на Близькому Сході продемонструвала змагання владних амбіцій та можливостей в умовах глобальної гібридності. 

Гаряча війна США й Ізраїля проти Ірану — насправді блок протистояння Вашингтона та Пекіна за світову гегемонію. 

Держава і влада не завжди ідентичні. Держава — це структура, а влада - силове поле. І якщо в конкретного владно-фінансового угруповання, корпорації чи мережевої структури силове поле більше, ніж у держави в будь-якому конкретному місці, то вони підмінюють або замінюють собою державну вертикаль влади. 

Наочний приклад — казахстанський Хоргос. За інформацією Головного митного управління КНР, за 2025 рік експорт Китаю до Казахстану склав $29,69 млрд. А за даними Комітету державних доходів Республіки Казахстан, імпорт з Піднебесної за той самий рік - $19,94 млрд. Різниця розміром у $10,8 млрд.

Держава притомної відповіді щодо розходження цифр не дала. Але з казахстанського боку це розмір шматка пирога, котрий владне угруповання кладе собі до рота. У 2024 році масштаб нестиковок був $12,7 млрд. Тож, у номінальному виразі за рік протистояння держава «віджала» у конкуруючих структур ресурсів на $12,7 млрд. Непогано, але ще є над чим працювати. 

Чому фахівці більше довіряють китайській статистиці? Тому що за матеріальну шкоду державі розміром у $560 тисяч (якщо юані конвертувати в «бакси») в Піднебесній розстрілюють, а це дуже дисциплінує різних учасників господарської діяльності. 

Коли США в грудні 2025 року обвалили курс іранського ріала (як зізнався Скот Бессент, міністр фінансів Сполучених Штатів), це стало демонстрацією влади «Дяді Сема» у фінансовій сфері. Відносно долара іранська валюта за минулий рік знецінилась на 84%. 

Зрозуміло, в схемі брали участь різні держави та фінансові гравці. У Тегерані таке, до речі, не забули. І коли після загибелі Рахбара Алі Хаменеї, КВІР (Корпус вартових ісламської революції) за 24 години атакував загалом 11 країн, то в перших рядах дісталось Катару, завдяки його сприянню американці обвалили іранський ріал. 

А от силова відповідь Ірану коаліції Епштейна — стало демонстрацією його влади через силу. Водночас воєнна потужність Тегерану спиралась на плече Пекіна. Тому що точність наведення іранських ракет та безпілотників на ворожі об’єкти у сучасній війні немислима без орбітального угруповання. У Піднебесної супутники є. 

Опосередкована війна Вашингтона й Пекіна в Ірані — це війна і штучних інтелектів. Навіть важко уявити, скільки комп’ютерів та обчислювальних потужностей задіяно з обох боків. США та Ізраїль виносили іранську воєнну, цивільну та управлінську інфраструктуру в непристойних масштабах (первинний банк цілей розміром у 6,2 тисяч довели до 17 тисяч доларів). 

Однак іранська відповідь виявилась у першу чергу високотехнологічною. Коли по «шахеду» вартістю $50 б’ють ракетою з «Петріота» за $4 млн і не влучають (у мережі є ролик з цим сюжетом) — це технологічна відповідь. 

Усі американські, британські та французькі воєнні бази в цьому регіоні постраждали. Навіть по атолу Дієго — Гарсія (більше 4 000 км від Ірану) КВІР символічно відправив пару ракет (одна не долетіла з технічних причин, а другу збили). 

Дональд Трамп, котрий категорично не любить поганих новин, і не приймає слово «ні», вимагаючи, щоб його постійно хвалили — непрохідний нарцис — усе одно зрозумів картину того, що відбувається. Апарат Білого дому й генералітет змогли донести до нього очевидне. 

І як далі будуть взаємодіяти протидіючі компоненти влади — незабаром побачимо. 

Отже, зважаючи на масштаби, задіяні в короткій війні США - Іран, ще раз вимальовується висновок: нашим сильним партнерам не болять наші біди та наші втрати. І, схоже, ключових українських поводирів по руїнах війни та наших втрат, також. Окрім космічних сум, що супроводжують цю страшну війну.