Тривожний дзвінок пролунав днями від знайомого бійця, який зараз служить в окремому саперно-інженерному батальйоні під Краматорськом. «По дорозі на роботу нас накрили FPV-дронами, — повідомив спокійним, але сумним голосом. — На жаль, три побратими загинули, ще три мають поранення. Удар прийшовся по одній з наших автівок, яка згоріла вщент. Ситуація з перевезенням бійців і вантажів зараз дуже складна, оскільки вкрай бракує транспорту. Отож через твою газету просимо патріотів і небайдужих людей допомогти нам з придбанням пікапу або течіка. Номер карти Монобанка 4441111067904916».
Євгеній Поздняков, який звернувся із цим проханням до «УМ», на службі з перших днів повномасштабної війни. Пішов добровольцем якраз у ті дні, коли його рідний Харків масово покидали всі, хто не мав сміливості чи бажання піти на фронт першим. Філолог за фахом, він ніколи не планував брати зброю до рук, але тримає її вже п’ятий рік поспіль. До речі, труд військових, які без пафосу і зайвих слів зміцнюють, а часом і прикривають собою лінію оборони, часто залишається непомітним. Втім, саме завдяки їм фронт зупинився там, де він проходить зараз.
«Які сумніви? За Україну — і все!»
— Євгенію, до повномасштабного вторгнення ти вже було встиг набути у Харкові репутацію активного майданівця і патріота. А як для тебе почалася велика війна? Певні сумніви були — йти чи не йти?
— Ну які сумніви? За Україну — і все. Дружині збрехав, що йду волонтерити, а сам — до військкомату. Як з’ясувалося, двері там зачинені. Тоді хтось із друзів підказав, що на території заводу імені Шевченка набирають в ТрО. Приходжу, а там вже чоловік 60 стоїть. Нас записали, видали автомати, патрони, форму, броніки. Це було 27 лютого.
Спочатку ми охороняли блокпости у Харкові, а далі — Донбас.
— А як же «учебка»?
— Яка «учебка»? Наказ прийшов, і наш батальйон рушив до села Богородичне. Це в районі Слов’янська і Краматорська. Кругом вже все було розбите. Ми викопали собі бліндажі, бо навколо жодного прихистку. Перша лінія оборони пролягала трохи попереду, а перед нами стояло завдання контролювати дороги, перешкоджаючи просуванню російських ДРГ. Із зброї видали автомати, кулемети й іноземні гранатомети. Як для піхоти, цілком пристойно. Ми стріляли по окупантах, вони — по нас. Влітку 22-го, на жаль, з’явилися перші поранені і вбиті.
Росіяни теж зазнавали чималих втрат. Восени нас перевели до села Пасіка, околиці якого, без перебільшення, були всіяні ворожими трупами. Через обстріли їх ніхто не закопував. Так і лежали просто неба.
До речі, у Пасіці нам пощастило з напівзруйнованим будинком, що мав досить міцний підвал. Ми в ньому жили й по черзі виходили на чергування. А вже через два місяці нас направили під Бахмут. Почалися серйозні контактні бої з вагнерами. Ту жорстку історію навіть сьогодні згадувати важко.
— Наскільки я розумію, то вже був листопад-грудень. Ви стояли у чистому полі?
— Так. Кожен викопав собі окоп. Прихисток не надто надійний: зверху впоперек клали три лопати й накривали клейонкою від дощу та снігу. В тих, можна сказати, ямах цілодобово жили, з них же стріляли й по ворогу.
— А грілися де?
— Грілися? Ну це смішно. Там вміщувався мій бронік, рюкзачок, протигаз і гумові чоботи. На щастя, тоді дрони були здебільшого у нас (ми мали у цьому сенсі перевагу), тому, коли стихала стрілянина, бігли до бліндажу ротного, щоб узяти патрони чи якусь консерву. Туди ж нам підвозили макарони з тушняком або капусту. З водою було все непросто, оскільки вона замерзала у флязі. Ото погрієш трохи в руках чи у спальному мішку потримаєш, і все. Пізніше, правда, у мене з’явилася маленька газова пічка. Побратим привіз.
— І яка перед вами стояла задача?
— Досить проста. Вони починають лізти, а ми по них відкриваємо вогонь. Нам простіше, бо окоп трохи захищає, а вони сунули шеренгами, мов живі мішені. Стопудово їх чимось накачували, бо йшли трохи задурені. Нормальна людина як поводиться у такій ситуації? Десь пригнеться під вогнем чи упаде на землю. А вони йдуть прямо, ніби їх це не стосується. Падали лише поранені та вбиті. Людина не під «кайфом» чи якимись іншими речовинами так себе не поводить.
Пересувалися вони і шеренгами, і групами. Інтервал — кілька кроків один від одного. Бували періоди, коли москалі знаходили на своєму шляху будинок чи ферму, то ховалися там і вже звідти стріляли по нас, а ми по них. У кого з наших був гранатомет, то лупили з цієї зброї. Трошки позаду сидів наш дронщик й наводив мінометку.. Якось прибіг у вечері і каже: «Молодці, хлопці, більше сотні орків поклали».
Наша вахта тривала 17 діб поспіль. Син мій Михайло був у Бахмуті, а я на околиці. Зайти одразу до міста кацапи не могли, тому продавлювали оборону по флангах. Ми прикривали один з таких флангів. Потім нас вночі поміняли. Зайшла якась інша частина.
— А твій син також пішов добровольцем?
— Так. Спочатку виїхав із сім’єю до Івано-Франківська, а звідти — на війну. Для нас із дружиною вигадав навіть історію. Мовляв, ішов парком, і його схопили просто неба. Але потім зізнався — пішов сам. Тоді йому було 27 років. Як я вже казав, захищав Бахмут, Покровськ. Мав поранення і чотири контузії, проте служить досі.
«Осколки попали в ногу і поперек»
— Тобто ви з побратимами незмінно провели фактично просто неба, на морозі, 17 діб? Й погрітися не було де?
— На ніч окопні свічки запалювали. Слава Богу, тоді ще люті морози не настали. Так, примерзне трохи, але терпимо. Та й, зрештою, ми ж добровольці. Скаржитися не маємо звички.
Потім поїхали в Костянтинівку. Три дні просто відсипалися, їли, помилися, відпочили. А далі — Часів Яр. Тоді там ще не було запеклих боїв. Несли здебільшого караульну службу. У тому місті зустріли й новий рік.
А вже в січні нас перекинули до Кліщіївки. Ми з побратимом заступили на чергування 23 числа — знайшли там окопчик глибиною десь по коліно. Глибше викопати неможливо, оскільки земля вже добре промерзла. Ось там нас обох і поранило.
— По вас відкрили вогонь?
— Так. Із «сапога», тобто СПГ. Це невелика гарматка. Навіть не знаю, як нас вирахували. Снаряд влучив у дерево, а осколки посипалися в наш окоп. Тихона поранило в бік, а мене в ногу і поперек. По рації передали, що ми «трьохсоті» і що евакуації не потребуємо. Мовляв, самі дійдемо.
З Кліщіївки нас відвезли до Павлограда, а звідти я поїхав до харківського госпіталю. Хірурги в обох містах сказали, що осколки застрягли глибоко, тому витягти їх складно. Є шанс, що «закапсулюються» й не заважатимуть. Так з двома і живу. Того, що в попереку, наразі взагалі не відчуваю. А той, що в нозі, дає про себе знати при тривалій ходьбі. Особливо, коли доводиться проходити пішки 6-7 кілометрів.
— І скільки тобі дали часу на відновлення?
— По тижню лікувався у Павлограді та Харкові. Потім місяць відпустки — і знову в стрій. Далі був Золочів Харківської області. У самому селищі ми жили і відпочивали, а на позиції виїжджали на самісінький кордон. З бінокля видно було кацапське село. Як зараз пам’ятаю назву — Щітіновка. Ми стежили за тим, щоб орки не лізли на нашу територію. Нас навіть жартома називали прикордонниками.
Контактних боїв там не вели. Лише мінометні й автоматні обстріли. Правда, один з побратимів, на жаль, загинув. Андрюха з позивним «Манюня». Їхав недалеко від кордону машиною, і в нього влучив дрон. Пробули ми там більше року. Умови терпимі. Інколи навіть до Харкова вдавалося з’їздити, бо всі ж — харків’яни. А восени 2024-го — знову Донбас. Цього разу нас направили під Покровськ. Служба та сама.
Правда, вже на тих позиціях участі безпосередньо в боях я не брав, тому що пройшов ВЛК, і мені призначили обмеженість у зв’язку з пораненням, контузією і високим тиском. Та й вік нагадував про себе. Зараз мені 57. Тоді було трохи менше, і все ж…
Словом, зібрали тих, хто має обмеження й направили копати окопи. Точніше, копав екскаватор, а ми лопатами розрівнювали стіни, робили бійниці, клали з дерев’яних колод перекриття. Зрештою, нас, пошарпаних війною, перевели до саперно-інженерного батальйону, дислокованого в Краматорську. Там служу і зараз.
«Вірити путіну не можна»
— Тобто ти з побратимами наразі будуєш лінію оборони?
— Так.
— Зараз є чимало нарікань щодо надійності таких інженерних конструкцій. А як би ти оцінив кінцевий результат роботи свого батальйону?
— Якщо за 5-бальною шкалою, то на 4. А якщо за 12-бальною, то на 8-9.
Звичайно, не існує укріплень, надійних на всі 100 відсотків, але маємо надію, що ворог або їх не здолає, або понесе величезні втрати у процесі штурму.
— Якщо зараз ведеться будівництво під Краматорськом фортифікаційних споруд, отже, Сили оборони не планують вестися на пропозицію путіна віддати не окуповану територію Донбасу без бою?
— То все якась маячня. І дурню зрозуміло, що через рік-півтора кацапи накопичать людей та зброю й попруть знову. Вірити їм не можна. Отож нехай зараз витратять сили на цій території, аніж ми просто її віддамо.
Кожна «Чуйка» попереджає про наближення дронів.
— Ти повідомив, що ваш батальйон оголосив збір коштів на автомобіль. Але як взагалі складаються справи із забезпеченням?
— Єдине, чого нам не бракує, так це продуктів. Тут Міноборони працює відмінно. Але багато чого доводиться купувати за свої кошти. Наприклад, бензопили і ланцюги до них, спеціальні рукавиці — каги. Але є речі, які вкрай необхідні, проте дорогі. Це електропристрої з антеною і телевізором, що реагують на наближення до наших позицій дронів. Літають БпЛА над нами постійно. Ми їх збиваємо з рушниць, отож вкрай необхідно мати установки, які подають відповідний сигнал. Будемо дуже вдячні, якщо волонтери допоможуть нам з їхнім придбанням.
Сьогодні ці пристрої вже випускають українські фірми. Їх є ціла серія — «Чуйка», «Кажан», «Щезник». Якість досить пристойна.
— Чи є у тебе відчуття, що війна скоро закінчиться?
— Так. Може восени або наприкінці року. Недавно спілкувався з хлопцями, що на передку. Кажуть, орки зараз несуть величезні втрати. Взагалі путіну пощастило з народом, бо всі інші вже давно збунтувалися б проти цієї дурні й не йшли на вірну смерть. Здавалося, на вулиці ХХІ століття, безліч усього цікавого. Пізнавай, живи, розвивайся. Але ні. Їм треба йти вбивати. Росіян неабияк розгнівили проблеми з інтернетом, а те, що на фронті гинуть, їм абсолютно начхати. Це що, люди взагалі? Ні! Сміття. n
