Софія Особа: «Говорити українською — означає панувати». Розмова з донькою Ірини Фаріон

— Пані Софіє, скажіть, будь ласка, що відбувається з судовим процесом на сьогодні? Чи є у вас відчуття, що справу насправді затягують?

 

— Справа щодо вбивства мами вже триває понад два роки. Відбулося 62 засіданя. Звичайно, що є затягування. Ми вимагаємо довічного покарання для вбивці. Якщо говорити про хлопця з Дніпра, то він відмовляється давати свідчення в суді.

 

Не відповідає навіть на прості запитання, як-то: «Що він робив у Львові?», «Коли приїхав?», «Що робив у спальному районі на вулиці Масарика?», «Чому шукав графік відключення світла і зробив 8000 скріншотів на вулиці, де проживала і де працювала мама?». Тобто В’ячеслав Зінченко, відповідно до матеріалів справи, більше року ретельно готувався до цього жорстокого вбивства. 

 

— Він поки що не визнав у суді своєї вини. Але можливо про щось обмовився поміж засіданнями? 

 

— Ні, тільки єхидно і холоднокровно усміхається в мій бік, відмовляючись від будь-яких показів. Старається затягнути судовий процес, бо так йому порадили його адвокати. У нього їх чотири. Отож потрібно мати чималі статки, аби оплачувати їхні послуги. Звідси питання: «А хто це все фінансує? Кому це вигідно?» Тому що його родина, не надто багата. Мама, здається, вчителька, а тато військовий. Не думаю, що вони мають відповідні кошти. І за цією справою насправді стоїть не просто вбивство жінки, а вбивство Ірини Фаріон, яка доводила країні прості речі: мова — це зброя, говорити українською — означає панувати. 

Як сказала мені моя подруга, по-іншому з Іриною Фаріон не можна було впоратися, тому її просто вбили. І так їй закрили рот. 

 

— Але ж ідею вбити неможливо. І це означає, що вбивць патріотів хтось фінансує. Скажімо, на всіх судових засіданнях присутні якісь жінки. Хто ці люди? 

 

— Можу сказати лише одне — вони є уособленням «руського міра» в Україні. Вони погрожують мені і прихильникам Ірини Фаріон, обзивають мене, поливають брудом моїх дітей, кажуть, що це я вбила свою маму і що мені теж треба вистрелити в голову. Тому я думаю, що за цим стоять проросійські сили.

 

— Окрім довічного ув’язнення, ви подали позов і на 15 мільйонів гривень. Аргументуєте це тим, що маєте намір перерахувати кошти на четвертий батальйон «Сила Свободи», в якому служив ваш чоловік Василь Особа. Ви відчуваєте, що це ваша персональна боротьба — і за ім’я матері, і за ім’я чоловіка. Фактично це два фронти? 

 

— Так. Мама допомагала військовим, і якби вона була жива, то хотіла б, аби ці кошти перейшли до бригади, у якій служив Василь. Його побратими підтримують мене у важкий час завжди. І хоча вони не можуть приїхати на судові засідання, проте завжди поруч. 

 

— Одна із останніх цитат з ефіру Ірини Фаріон була досить жорсткою і правдивою, яка прямо характеризує, у тому числі, і цей судовий процес. Вона сказала: “Нас точно будуть вчити, як бути толерантними з тими, хто прийшов тобі стріляти впритул”. Ви, напевно, сьогодні на кожному судовому засіданні бачите віддзеркалення цих слів, правда? А ваша мама Ірина Фаріон насправді вимагала бути агресивними, справедливими до того, що відбувається. Як з цим бути? 

 

— Дивіться, я вважаю, що судова система в Україні є дуже поблажливою. Треба з неабиякою витримкою очікувати будь-чого. Той же В’ячеслав Зінченко може мати хоч п’ятьох адвокатів і детально ознайомлювати їх з матеріалами справи.

 

Я вже два роки приходжу на судові засідання і щоразу відчуваю цей день 19 липня. Тобто я вже 62 рази бачила вбивцю своєї мами. Але цю справу треба неодмінно довести до кінця, тому що той хлопець небезпечний для суспільства. І якщо йому дадуть, наприклад, 15 років, то вийде на волю молодим і вбиватиме ще. У такій ситуації я не можу не хвилюватися за своїх дітей. Наразі я щодня отримую погрози. Мамі теж погрожували, про що вона повідомляла поліцію. Все це розглядалося, але привело до вбивства. 

 

— А як ви думаєте, йдеться про московський слід чи підступи внутрішніх ворогів, яким заважає ваша активність у судовому процесі? 

 

— Я їх нервую, тому що можу бути серйозною, можу усміхатися, можу робити багато заходів в пам’ять про маму. Вони розраховували, що я опущу руки і буду сидіти тихенько, нічого не говорити, бо до того не була публічною. Тепер вважаю, що це моя персональна боротьба в пам’ять про маму. 

— Чи пропонували вам виїхати за кордон заради безпеки дітей? 

 

— Так, але я відмовилася. 

 

— Чому?

 

— Моя мама в тилу віддала своє життя за Україну, а мій чоловік — на фронті. Я не можу покинути країну, за яку найрідніші віддали своє життя. І насправді, я хочу, щоб мої діти в цій країні зростали, творили, жили і досягали вершин, бо хто як не ми, відбудовуватимемо нашу країну? І найсумніше — а хто ходитиме на могили, хто приноситиме квіти, готуватиме пам’ятні заходи? Я вважаю, за кордоном не завжди українці потрібні. Ми там завжди будемо відчувати себе чужими. Бо наше коріння насправді там, де наші рідні.

 

— День загибелі мами фактично змінив сенс, зміст і смисл вашого життя. 

 

— Коли я приїхала до лікарні, то зрозуміла, що шансів немає. То був постріл впритул. Маму я впізнала лише за манікюром на пальчиках. Велика подяка лікарям, які більше, ніж 40 хвилин проводили реанімаційні дії, але Ірина Фаріон померла. І коли місто і вся Україна прощалася з нею, то я усвідомила її слова. Вона не раз казала, що ми нація некрофілів. Ми вміємо гідно провести в останню путь своїх героїв, але за життя не до кінця шануємо їх і часто критикуємо. 

 

— Чи можу запитати у вас про найболючіше? Кого було важче втратити — маму чи чоловіка?

 

— Це дві різні втрати насправді. І різний біль. Маму тобі подарував Бог, а чоловіка ти вибираєш по любові, за покликом душі. І мені здається, що втрата чоловіка робить повністю діру в серці, вибиває під тобою опору і приносить розуміння, що тепер сама відповідаєш за життя своїх дітей. Але ця втрата… З нею треба просто жити. 

 

Насправді мама з Василем були дуже ідейні і мали багато спільних тем для розмови. 

 

— Він навіть коли вирішив з вами одружитися, то спочатку пішов до Ірини Фаріон. 

 

— Так. І коли вирішив йти на фронт також. Тоді ж у мами часто запитували: «А де ж ваш зять? Напевно ховається за кордоном?» Пам’ятаю, коли він повідомив мені про своє рішення, то для мене то було дуже важким ударом. Він поїхав. 

 

Остання наша розмова відбулася у серпні. Ми сиділи на подвір’ї в альтанці, і я кажу: «Василю, дивись, маму вбито. То може б ти перевівся кудись поближче з Донецької області. Невже ти хочеш, щоб твої діти несли твої портрети?». Тоді він відповів: «Все буде добре». Але через два місяці Василь загинув. Тобто це ще один сильний удар по голові. Ти розумієш, що треба якось зібратися, треба бути сильною. Допомогли у тій ситуації друзі і робота. Треба багато працювати, щоб не думати про увесь цей жах. Звичайно, я й досі плачу, але мама мені свого часу дала хорошу пораду: «Твої сльози мають бачити лише найрідніші». 

 

— Ірина Фаріон плакала?

 

— Плакала. Але це бачила тільки я. 

— Ірина Фаріон була народним депутатом сьомого скликання. Знала багатьох політиків, працювала з владою. Чи розповідала вона вам особисто про якісь погрози чи спроби дати гроші за мовчання?

 

— Ірина Фаріон, перш за все, коли прийшла до Верховної Ради, то хотіла скасувати в Конституційному суді закон Ківалова — Колісниченка. Їй це вдалося. А ось тепер, коли пройшла інформація, що прийняття того закону було профінансоване росією, ніхто із журналістів не згадав, що його скасуванню треба завдячувати саме Ірині Фаріон. 

 

— Ваша мама в оцінці ситуації і персональній не цуралася гострих слів. Могла «проїхатися» і по президентах України. Але також відомо, що вона дуже поважала Віктора Ющенка. Як ви думаєте, чому?

 

— Тому що Віктор Андрійович насправді — націоналіст. Це людина, яка любить Україну, українську мову і постійно про це говорить. І після вбивства мами, і після загибелі мого чоловіка, він підтримував мене і зробив дуже зворушливі дописи у соціальних мережах. Я переконана, що це — справжнє.

 

Так, мама боролася з усіма тими режимами, які були. І насправді, якщо повернути історію і поглянути, як все було, то вона завжди випереджала час. І ми тепер зрозуміли, хто увійде в історію України, а хто залишиться на дні. Тому що про Ірину Фаріон завжди будуть пам’ятати. Її ім’я назавжди закарбоване в історії нашої країни. 

 

Свого часу мама казала, що москва нападе на Україну, і ми повинні бути готові до жорстокої війни. Так і сталося. А ще вона радила, гуляючи Львовом, прибирати з полиць російськомовні книги і журнали. За це її тоді називали надто радикальною, а зараз, принаймні, у львівських книгарнях, ви не побачите жодної російської книжки. 

 

— Які люди сьогодні потрібні в політиці?

 

— Виключно націоналісти. Тільки націоналісти формують і відбудовують Україну. Мама була членом Всеукраїнського об’єднання «Свобода». Наразі усі її побратими захищають країну на фронті. Їхніми руками кується омріяна нами перемога. 

 

— Чи було в Ірини Фаріон бачення чи відчуття з приводу закінчення широкомасштабної війни?

 

— Вона казала: «Коли вся Україна заговорить українською, тоді буде перемога». Мама не дочекалася перемоги за життя, але робила все для того, аби ту мить наблизити. Доносила своє слово, свою правду, свою національну ідею. Вона також казала: «Воїн — найцінніша людина в Україні. Основа всіх основ». 

 

У мами було дуже багато цитат. Мої улюблені: «Я бажаю вам сили волі, бо цей світ не любить слабких» і «Якщо вас дістають, треба вище літати». І така: «Свічка не переймається тим, що горить. Вона просто горить. Ось так і ви горіть своєю ідеєю».