Шевченко: Босх, Гойя, Далі? Рецензія на книжку Олександра Бороня «Ані титли...»

Книжку Олександра Бороня «Ані титли... Нові студії над Шевченковою біографією і творчістю» (К.: Критика, 2024) позиціоновано як наукову. Так воно і є.

 

Проте на читача поглядає цілком ринкова обкладинка зі влучною назвою та ілюстрацією, що навіює мало не кастанедівську музику.

 

І так званий пересічний читач, кого слово «наука» зазвичай відлякує, не пошкодує, якщо насмілиться її почитати. Уже початок першої фрази: «Серед безлічі різноманітних химерних оповідей, тиражованих у медіях...», обіцяє справжнісіньке антишахрайське розслідування (і, забігаючи наперед, обіцянка та цілком справджується). Так, перед нами унікальний, в суті справи, жанр — літературознавчий детектив.

 

Навіть стилістика часом нагадує слідчий протокол: «Без поклику дослівно списала... На підставі чого стверджує — невідомо... Кривотлумачення... Легковажність».

 

Академічною мовою це зветься контроверзами, коментаторськими аспектами, полемікою (саме так і позначені розділи книжки). Та філологічна толерантність не заважає авторові лишатися слідчим, антиконспірологом ба навіть криміналістом: «Багато останнім часом говориться, що з використанням сучасної техніки такі скреслення цілком можна прочитати», — це про вичорнені цензурою рядки.

 

Основний механізм книжки — фактчекінг: перевірка інформації не лише на максимально приступну документальну глибину, а й вияснення джерела згадок.

 

А відтак — джерела кривих впливів на масову свідомість аж до відповіді на запитання «кому вигідно?» (аби дряпатися кар’єрною драбиною, задля втішання завищених амбіцій чи просто для самопіару — і все це, не забуваймо, коштом імени Шевченка).

 

Фахова непроговореність біографічних «дрібниць» та квола інтерпретація «темних» місць у текстах — лише з погляду того самого пересічного читача є справою несуттєвою.

 

Насправді, «білі плями» на життєпису національного орієнтира легко перетворюються — у крайньому варіанті — на живильне середовище для антидержавних ІПСО.

 

Це ніби звучить занадто гучно, але ж ми не забули «феномен Бузини»? Книжка «Ані титли...» — антидот супроти такого.

 

Колись Конан Дойл усвідомив, що динаміку популярности Шерлока Голмса стримує його ідеальність — він ніколи не припускається помилок. Тож у другому циклі оповідань з’являються не лише сумніви, а й прорахунки славетного детектива.

 

Подумав про це, коли наштовхнувся на декілька пасажів Бороня, як-от: «Давніше в одній зі своїх публікацій я безапеляційно стверджував... Некритично повторено в моїй ранішій монографії... Мушу тепер визнати, що підґрунтя для такого припущення існує».

 

Інакше кажучи, дослідник не тільки виставляє високу планку для колег, а й не виносить себе за дужки граничних вимог. А це чи не автоматично викликає довіру. І до його фактологічних розвідок та інтерпретацій, і до формулювання ним нагальних літературознавчих проблем.

Наприклад, однією з таких проблем у шевченкознавстві Боронь вважає геть незадовільний рівень наукового коментування спогадів про Шевченка, через що спостерігаємо тривожне «нагромадження белетристичних вигадок несумлінних мемуаристів».

 

Мемуари — то специфічні документи, які завжди вимагають превентивно-критичного ставлення. Бо, як колись висловився Чеслав Мілош, людське пригадування незрідка демонструє «підробки, на які спроможне ego» (Велике князівство літератури. — К.: Дух і Літера, 2011).

 

Що цікаво: коли Боронь ставить якесь завдання перед цілим науковим напрямком — це насамперед самозавдання. Торік вийшов «Тарас Шевченко у спогадах. Критичне видання» (К.: Критика).

 

Том перший у двох великоформатних книгах, де трохи менше половини обсягу кожного — ретельні коментарі Олександра Бороня разом зі ще одним доскіпливим архівістом Михайлом Назаренком. Та про це прикметне видання, що стало лавреатом у номінації «Життєписи», поговоримо окремо згодом.

 

«Ані титли...» — це ще й такий собі парад авторської ерудиції у суміжних дисциплінах, передовсім, в історичних джерелах і навіть в «історії повсякдення»: лубок, тодішня мода, колишні мовленнєві новотвори, пізніше зафіксовані у прислів’ях тощо.

 

Такий панорамний погляд дозволяє робити інтегральні висновки: «Неприпустимо керуватися емоціями, наперед заданими схемами чи прагненнями». Це ж — про головну засаду аналітичної критики взагалі, дарма чи літературну, мистецьку або й навіть політичну.

 

І та сама ерудиція уможливлює не лише широту, а й глибину дослідження, навіть коли дайвінг відбувається нижче зони дії фактологічного інструментарію, як-от: «Можна зробити деякі узагальнювальні висновки щодо прихованих авторських інтенцій». Уявіть собі складність, а головне відповідальність такої акції!

 

Ось Боронь, який спеціалізується, зокрема, і на Шевченкових повістях, пише: «Мабуть, не варто перебільшувати багатозначність... російськомовних повістей чи вбачати символізм там, де його, можливо, й немає.

 

Водночас годі заперечувати продуманість нагадувань про історичне минуле... що іноді перегукується із сюжетом твору, а частіше — із сучасною авторові епохою, чого, певно, він і сподівався».

 

Тут усе піддається перевірці, окрім отого «сподівався». Трохи дивно чути таке від цілковитого фактолога, аж ось далі знову: «Додаткові семантичні виміри, можливо, й не передбачені в авторському задумі...».

 

Схоже, автор вірить, що таки ймовірно реконструювати перебіг письменницької думки. І для цього придатний той самий інструментарій, що і для вияснення різних біографічних ситуацій. Пишучи про обізнаність Шевченка в японській культурі, наш дослідник акцентує: «Питання про те, на підставі яких джерел він її витворив».

 

Тобто, проникнути в чиюсь голову можна саме на ґрунті детального вивчення найменших «дрібниць» біографічного контексту. Чим пан Боронь успішно й займається.

 

У рецензованій книжці є розділ «Європейський контекст», де Шевченкові повісті порівнюються з тогочасною західною літературою. Аби «з’ясувати міру оригінальности» українця та наявности/відсутности його «генетичної залежности» від різних французів-британців-німців.

 

Вихідна теза (висловлена раніше іншим літературознавцем, а тут розширена-підкріплена) така: «Читання романів Жорж Санд якоюсь мірою могло наштовхнути Шевченка на думку писати повісті».

 

Далі про шотландського класика (а тоді просто модного белетриста) Волтера Скота, якого Шевчено захоплено читав, й аналіз того задокументованого читання «унаочнює процес освоєння засобів характеротворення у повістях Шевченка, засвідчуючи поступове зростання вправности у новій для нього царині». 

 

Тут ніяк обійти ранішу книжку Олександра Бороня, всуціль присвячену цій проблематиці: «Повісті Тараса Шевченка і західноєвропейські літератури» (К.: Критика, 2015). «Шевченко мав навдивовижу чітку книжкову пам’ять», — значить автор на початку.

 

А далі і про «контактні зв’язки із доробком Ч. Діккенса», і про того-таки В. Скота — «для Шевченка Шотландія, окупована Англією, ймовірно асоціювалася з Україною,, підпорядкованою Російській імперії». І про відлуння в його повістях Свіфта, Дефо, Бальзака...

 

Так, «контекст інтелектуальних обріїв поета» — вельми цікава річ. Але як на мене, ще цікавіше збагнути, чому російськомовні повісті Шевченка ніяк не конкурують з його ж поезією.

 

Писав прозу на засланні, сподіваючися заробити тим гроші на прожиття. Як сказали би зараз — бізнес-план. Тому — російською. Тому — жодних (принаймні неприхованих) інвектив у бік імперії.

 

Все «у тих межах, які визначив собі письменник з огляду на цензуру, оскільки спершу розраховував на публікацію».

 

А цензура тоді була всесильна, безжально правила навіть літературну кумірку усієї Європи Жорж Санд. Як писав Бєлінскій з приводу її перекладів (у цитуванні Бороня): «Мрії... такого роду, що не можуть бути передані російською мовою; тому перекладач дозволив собі дещо переробити, перетворити і переправити». Що вже казати про «якогось», з точки зору цензорів, Шевченка.

Тарас Григорович усвідомлював свою слабку прозову позицію. У виразно автобіографічній повісті «Художник» оповідач-альтер его зізнається: «Я не ленив, а не мастер о обыденной жизни своей рассказывать увлекательно, как это другие умеют делать... По причине нищеты моего воображения (откровенно говоря)... Имею сильное желание выучиться писать, да не знаю, как это сделать. Научите меня».

 

І тут варто згадати ще одну книжку: Володимир Діброва, «Свіжим оком: Шевченко для сучасного читача» (К.: Білка, 2021), де у вихідних даних зазначено, що науковий редактор видання — Олександр Боронь.

 

Одразу треба застерегтися: це не той Діброва, якого пам’ятаємо зі «Збіговиська» і «Вибганого» (К.: Критика, 1999; 2002) та «Довкола столу», «Андріївського узвозу» чи «Правдивих історій» (К.: Факт, 2005; 2007; 2010).

 

Якого американський філолог Віталій Чернецький точно вставив у координати тодішнього літпроцесу: «П’єси Леся Подерв’янського та п’єси й проза Володимира Діброви розвиваються у локальній парадигмі соц-арту із дуже відчутним впливом західного театру абсурду» (Картографуючи посткомуністичні культури. — К.: Критика, 2013).

 

Аби не розчаруватися у книжці «Свіжим оком» (бо вона має свій, хоч і інший, чар) треба відкинути ті спомини: той Діброва емігрував до Америки ще 1994 року й відтоді викладає студентам Гарварду українську літературу. І, звісно ж, витлумачує їм Шевченка.

 

Переконливо витлумачує, як судити з цієї книжки. Збиває ретуш ідеологічних інтерпретацій (а вони й по сьогодні у нас не зникли) й висновкує: «Як сказав колись Й. Ґете, «світ не ділиться на розум без остатку». Тому Шевченко завжди буде дивувати як читачів, так і науковців».

 

Зосереджуся лише на одному аспекті книжки — про Шевченка як візіонера. Про його химерні поетичні образи: «Він ледь встигає ловити їх і втілювати у слова... свої прозріння та прориви у майбутнє він маскує під сни («наснилося лихо»). Але ці сни — з того самого розряду, що й картини Босха, офорти Гойї чи візії сюрреаліста Сальвадора Далі («Передчуття громадянської війни»)».

 

Шевченко як Кассандра? «Кілька попередніх поколінь шевченкознавців були треновані викорчовувати з творів поета все надприродне і містичне». Діброва, власне, вважає Шевченка, по-сучасному кажучи, контактером.

 

Усвідомленим й бунтівним, який не хоче того надлюдського знання, але поціновувачі-меценати виштовхали його на зустріч з Невідомим: «Бо ви мене з святого неба / Взяли меж себе — і писать / Погані вірші научили». Діброва не договорює, лише кидає неоднозначне: «От уже де хлібна робота для вчених-коментаторів!».

 

Вже згадуваний Мілош у міркуваннях про поневолений розум писав, що «цілі сфери дійсности зникають просто тому, що позбавлені назви». І «якщо проблема подається у невідповідних термінах, розв‘язаною вона бути не може» (Родинна Європа. — Л.: Літопис, 2007).

 

Не сказати, що проблема Шевченка-медіума геть упосліджена. Ще Ніла Зборовська писала про «психосемантику» та «інтуїтивні прогнози» Кобзаря (Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури. — К.: Академвидав, 2006).

 

А ще раніше Оксана Забужко відкрила шлюз до поліфонічного та амбівалентного потрактування: «Безугавне напружене мерехтіння смислів, що, залежно від привнесеної в нього читацької «фіксуючої» точки зору, вможливлює в принципі будь-яке концептуальне витлумачення» (Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. — К.: Абрис, 1997).

 

Висновок з усього цього такий: не варто апріорі лякатися позначки «наукова література». Принаймні, коли на обкладинці прізвище Бороня або Діброви.