Шанс бути. Жителі чернігівського села продовжують отримувати від «Місії Хансена в Україні» кошти на лікування

Валентині Василівні Ющенко фонд американського мецената допоміг оплатити операцію із заміни кришталика ока. До війни у жінки не було серйозних проблем із зором, але перенесений стрес не минув безслідно.

 

«Я так плакала, що перестала бачити на око, — каже вона, переповідаючи найбільш трагічну історію у своєму житті. — Ми дивом вибралися з того пекла». 

 

В окупації родина пані Валентини пробула три дні. Але, оскільки її син напередодні повномасштабного вторгнення тільки повернувся з АТО, шансів вижити було вкрай мало. Російські терористи, як свідчить практика, у першу чергу розправляються з військовими.

 

Причому нерідко – за наведенням їхніх же односельців. Отож Ющенки «вскочили до машини у чому були й поїхали» на свій страх і ризик. Автівка ледве вмістила десятеро пасажирів — п’ятеро дітей і п’ятеро дорослих.

 

Пробиратися довелося під перехресним вогнем, бо відстань між дислокацією окупантів і українськими військами становила всього кілька кілометрів.

 

У безпеці вони відчули себе лише в Авдіївці — на Чернігівщині теж є населений пункт із такою назвою. Там їх переправили через Десну до села, в якому мешкають свати. 

 

«Пливти довелося на невеликих гумових човнах, — пригадує жінка. — Навколо — крига і якась темно-сіра вода. Було дуже страшно. Здавалося ось-ось перекинемося, а я не вмію плавати. Тоді один із хлопців почав мене заспокоювати: «А ви заплющіть очі й не хвилюйтеся. Все буде добре». 

 

Коли через місяць родина повернулася додому, то не впізнала свій двір. Хата геть спустошена і побита (винесли навіть одяг), бетонний паркан зруйнований. Дві корови окупанти не зарізали тільки тому, що одна була тільною, а в іншої брали молоко.

 

Телятко, яке народилося одразу після приїзду господарів, через три дні померло. Якби не сусідка, яка постійно опікувалася їхнім двором, то зарізали б усю худобу.

 

А найгірше те, що пані Валентина почала втрачати зір. «Я вдячна містеру Деллу Лою за те, що бачу. Якби не дали мені гроші, я б і досі ходила сліпа, — каже вона. — Його фонд також оплатив операцію моєму внукові. Хлопчик з дитинства страждав на косоокість, а зараз добре бачить і вчиться у п’ятому класі. Нам також полагодили паркан і виділяють щомісяця 4 тисячі гривень. Сподіваємося, що допоможуть відремонтувати і будинок. Наразі стоїмо у черзі».

З Марією Іванівною Потапенко вдалося поговорити у клабхаусі, де жителі села обирали претендентів на подальшу відбудову зруйнованих війною помешкань.

 

Вона сиділа в коридорі, чекаючи на розмову з представницею фонду містера Хансена. Зараз її турбує не ремонт, а здоров’я. Недавно жінці оплатили операцію із заміни суглоба, але хірург її попередив, що такого ж лікування потребує й інше коліно.

 

«Я багато років жила на знеболювальних, — повідомила вона. — Без таблеток не могла ступити і кроку. Нині вже набагато краще, але після операції пішло велике навантаження на другу ногу. Почався знову біль. Отож хочу просити містера Хансена, аби допоміг вдруге. Пенсія у мене невелика. Сама збиратиму гроші років десять. Для мене це непосильна сума».

 

Схожа ситуація склалася і в пані Ольги Драгун — жительки села Вікторівка Слобідського старостату. Після складної операції вона багато років поспіль перебуває на обліку в онкологічному диспансері.

 

Тепер у неї є проблеми з тиском і цукровим діабетом, тому у фонді містера Хансена ухвалили рішення виділяти їй щомісяця на медикаменти 4 тисячі гривень.

 

«Для мене це дуже суттєва допомога, — каже вона. — Я ж постійно на ліках, а на одну пенсію мало що купиш. Під час війни здоров’я ще більше погіршилося». 

 

За словами пані Ольги, російські війська пробули у Вікторівці всього чотири дні, але наробили багато біди. Скажімо, з якоїсь невідомої причини кинулися валити електричні стовпи і руйнувати паркани.

 

А на 8 березня відзначилися повною неадекватністю. Спочатку пройшлися по хатах, аби привітати жінок зі святом, а потім танками почали трощити їхні ж двори.

 

«Я думаю все це із заздрості і досади, — вважає вона. — Їх дуже вразив той факт, що село наше маленьке, але у кожній хаті є світло і газ, у кожному дворі — вода. Їх це чомусь зачепило за живе. Вони так і казали: «Смотрі, у ніх і асфальтірованная дорога єсть».

 

Чоловік пані Ольги — колишній військовослужбовець. Знаючи, що шансів не потрапити на допит у нього мало, подружжя у перший день окупації втекло з дому за село. Вони дві доби ночували в чистому полі просто неба. Березень був холодним, тому зрештою вирішили вночі повернутися додому. 

 

«Дуже було страшно, — пригадує жінка, — адже в окупантів є прилади нічого бачення і вони постійно ходили, обвішані автоматами. Щось не так їм скажеш – можуть і стрельнути. Але якось пробіжками, постійно озираючись, добігли додому. Загалом нам дуже пощастило, що вони пробули в нашому селі всього чотири дні. Якби затрималися довше, то великої біди накоїли б».

А пані Ганна Савенко найбільше хвилювалася за дітей. Двоє синів у неї поліцейські, а невістка — військова. І всі разом у переддень окупації приїхали до Слободи у формі та зі зброєю.

 

«Доброзичливці» одразу ж виклали всю інформацію москалям, тому до Савенків нагрянула перевірка. Від старшого сина росіяни відступилися, бо матері вдалося переконати окупантів у тому, що він більше не служить у поліції. А в молодшого в машині знайшли всі атрибути чинного охоронця правопорядку й повели на допит. Батько пішов слідом.

 

Вранці їх обох повернули, проте із суворим попередженням для сина. Мовляв, якщо підеш до війська, то всіх рідних розстріляємо, а хату спалимо. За одну добу родина пережила три ретельні обшуки. Їм пощастило, що російські терористи не знайшли заховану зброю. Інакше вся ця історія могла б завершитися трагедією.

 

Місяць окупації Савенки провели, курсуючи між хатою і погребом. «Нас дев’ять людей було, — пригадує пані Ганна. — Двоє синів, дві невістки, 11-річний онук, двоє братів невістки (підлітки) і ми з дідом. У нас був дзвінок хороший — наш собака. За три-п’ять хвилин до початку обстрілів він починав тривожно гавкати, тому всі спускалися в погріб як по дзвінку. Вже й сусіди було помітили: як тільки у Галі гавкає Джек, отже, треба ховатися».

 

Окупація не додала жінці здоров’я. Незадовго до повномасштабної війни вона перенесла складну операцію на серці. Зараз потребує постійного прийому ліків, тому фонд містера Хансена виділяє щомісяця на таблетки їй 4 тисячі гривень.

 

Меценату вона вдячна за допомогу, але досить критично відгукується про поведінку своїх земляків. «Війна і участь у нашому житті Делла Лоя показала, хто є хто, — вважає вона. — Чим більше дає, тим більше просять. Невдовзі він до нас знову приїде, так я переживаю, аби односельчани його вкотре не засмутили. Минулого разу пішли усі з усіх сторін. І всім щось треба. А я й кажу: «Люди добрі, ми ж воююча країна, і війна у нас іще не закінчилася, а вам усе тих ремонтів мало. Раніше у Слободі будувалося лише два будинки, а зараз будуються всі. Ще й сваряться одне з одним. Вже стільки ненависті кругом зробилося! Подивишся на все це збоку, і сумно стає. А я щиро дякую за те, що отримую зараз».

У травні 2022 року стало зрозуміло, що російські окупанти зайшли в Україну надовго. Східні і південні регіони накрив безжальний вогонь війни. З того пекла було фактично два виходи — або тікати на захід, або померти.

 

Люди, які ризикнули лишитися вдома, сповна відчули, що таке голод, тортури, жахіття фільтраційних таборів. За лічені дні повномасштабного вторгнення усталений світ українців перетворився на суцільний хаос, у якому не завжди знаходилася проста пляшка питної води.

 

Уже після окупації до невеликого села Слобода на Чернігівщині вперше приїхав американський меценат Делл Лой Хансен. Багато хто з очевидців і досі не розуміє, навіщо громадянину багатої безпечної країни потрібен був той клопіт у принципі. Але, схоже, у Бога на кожну людину є власний план.

 

«Цього чоловіка до нас направив сам Господь, тому він тут», — часто доводилося чути від літніх мешканців села, які вже пізнали глибину житейської мудрості.

 

На сьогодні важко уявити справу, яку містер Хансен міг би зробити для цих людей, але не захотів. Він дає кошти на лікування, на відбудову зруйнованих помешкань, подарував розкішний клабхаус і соціальний автомобіль, мотивує створювати навколо квіткові простори.

 

Хочеться вірити, що його безкорислива турбота змінить не лише зовнішній вигляд Слободи, а й світогляд її мешканців. Утім під час спілкування з місцевими жителями не раз пригадувалася мудра народна приказка: добра добувши, кращого не шукай. Схоже, світло щедрої душі може віддзеркалювати в людях, окрім природної вдячності, ще й непривабливіші сторони їхньої натури. Уроки війни потроху стираються в пам’яті. Але то вже зовсім інша історія...