Сергій Єфремов як «злочинець №1»
1927 року більшовики готувалися урочисто відзначити десяті роковини Жовтня. Напередодні одне з українських видань звернулося до віцепрезидента Всеукраїнської академії наук Сергія Єфремова з проханням написати статтю до свят.
Що ж, Сергій Олександрович не відмовив редакції й передав для публікації матеріал такого змісту:
«Безглузді заходи безтямних людей із величезними претензіями, з хлестаковською психікою, з одвагою безнадійних неуків, із розпачливою сміливістю, з нестримною, хоча й вбогою фантазією — ці заходи вже даються взнаки. Нема жодного сумніву, ще трохи — небагато мине часу, як ці люди зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації, і тоді одійдуть, звідки й виринули, тобто в належну їм безвість. Тільки поправляти, що вони напсували і ще напсують, буде надзвичайно важко».
Сергій Єфремов розумів, що цей відвертий антибільшовицький пасаж ніколи й ніде не буде надрукований, і сподівався, що видавець поверне йому крамольну статтю.
Але так не сталося — стаття в її повному викладі потрапила на стіл голови Державного політичного управління (ДПУ) УСРР Всеволода Балицького, а той як член колегії ОГПУ привіз її в Москву і передав «по інстанціях».
Коли головний чекіст СРСР Генріх Ягода натякнув на статтю Сталіну, той зажадав особисто ознайомитися з нею й отримав її в перекладі російською.
Прочитавши статтю Єфремова і раз, і другий, Сталін замислився: український робітничий клас зайнятий на спорудженні таких гігантів, як Дніпрогес, Харківський тракторний, металургійних заводів Придніпров’я, українські колгоспники й селяни-одноосібники працюють з останніх сил, аби засипати добірне українське зерно у засіки держави, розташовані далеко за межами України...
Щодо ж інтелігенції, то вона, як він, Сталін, і передбачав, плете змови, аби скинути ненависну їй радянську владу. На це він і вказує в шифрованій телеграмі на ім’я першого секретаря ЦК КП(б) України Станіслава Косіора:
«Вимагаємо від Вас мобілізувати всіх партійців, усі здорові політичні сили на рішучу відсіч зрадникам і ренегатам, які засіли в найвищих органах України, а Єфремов, як це стало очевидним, стоїть на вершині махрової антирадянщини».
Так було покладено початок всеукраїнському цькуванню опального академіка. Першим, як і годиться, відгукнувся той же Косіор: 21 вересня 1928 року, скликавши спеціальну нараду українського політбюро, він проголосив коротку промову, в якій спирався на доноси такого одіозного діяча, як Панас Любченко. На підставі доповіді Косіора політбюро ЦК КП(б)У ухвалює рішення:
1. У зв’язку зі статтею Єфремова підняти громадську думку проти контрреволюційної діяльності академіка Єфремова.
2. Відзначити, що стаття академіка Єфремова спрямована проти політики Радянської України і є відкритим контрреволюційним виступом.
3. Доручити нашій пресі підняти громадську думку проти контрреволюційної діяльності Єфремова і дискредитувати його в очах широких мас української інтелігенції.
Та Сергій Олександрович виявився міцним горішком: відгукуючись на нищівну критику, він пише у львівській газеті «Діло» (орган Українського національно-демократичного об’єднання):
«В газеті «Більшовик України» надруковано промову Косіора на партійній конференції. Часто згадує мене, та ще як згадує, навіть мою розмову з Любченком — давню, колишню розмову переказує. Правда, з того переказу я не впізнав своїх слів: брехня від першого і до останнього слова. Очевидно, Любченко сфабрикував те, що йому здавалося кращим, а може, й від себе Косіор долепав. Ту розмову записав зараз же, та й тепер добре пам’ятаю, що я говорив і чого не говорив».
Далі — черговий удар: за результатами доповіді наркома освіти УСРР Миколи Скрипника, з якою той виступив на загальних зборах Всеукраїнської академії наук, президія ВУАН ухвалила рішення — «усунути Єфремова С. О. від усякої адміністративної та організаційної роботи в органах ВУАН».
Для Сергія Олександровича то був найболючіший удар, але знову взяли гору його бійцівські якості. В газеті «Діло» він зазначає: «Зняття мене з посад секретаря Відділу та з усяких комісій: статутної, господарчої, ювілейної і т. ін. для мене не мінус, а плюс. Одбирають вони силу часу, а все без потреби, і мені це, власне, на руку. Підлішого часу не було й не буде, що ж, лишається пити отруйний келих до дна».
Раптом вдарило на сполох літературне об’єднання «Жовтень» — предтеча Спілки письменників УСРР. Там пригадали і навіть видрукували заново думку про сучасний стан української літератури завідувача історико-філософського відділу ВУАН, керівника низки історико-літературних товариств, автора трьох тисяч наукових праць і фундаментальної «Історії українського письменства» — того ж таки Єфремова: «Літературне наше життя за останні роки минало — та й тепер ще минає — так боляче, так нерівно, з такою наругою й так дошкульно для людей, що часто криком хотілося кричати чи то з болю та образи за письменство, чи на острогу письменникам».
Це змушує Єфремова розтлумачити «червоним літераторам» із «Жовтня»: «Не слід забувати, що Україна є не лише «південь СРСР», не можна, неприпустимо забувати, що вона є Україна. Ліквідація «провінційного становища» нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестримного розвитку її все ще не розкритого потенціалу».
І не знав не відав відважний Сергій Олександрович Єфремов, що все найгірше — попереду...
Фарс у Харківській опері
У січні 1930 року Сталін виголосив чергову «геніальну» промову, в якій наголосив, що СРСР оточений ворогами, а всередині країни підняли голови шкідники й диверсанти, і є вони не лише на об’єктах промисловості, а навіть у науці, культурі.
По країні прокотилася широка хвиля інспірованих Сталіним судових процесів, які торкалися тільки Москви та Ленінграда. Поява у хворобливій уяві Сталіна українського академіка Єфремова дала нагоду розкрити «змову зрадників і диверсантів» у найбільшій республіці СРСР.
І він телеграфує відкритим текстом Косіору й Балицькому (дослівно): «Когда предполагается суд над Ефремовым и другими? Надо вскрыть всю преступную деятельность этих контрреволюционных мерзавцев. Наша просьба согласовать с Москвой план ведения дела на суде. И. Сталин».
Реальні вироки за вигаданими звинуваченнями.
Зрозумівши натяк вождя, осатанілі чекісти розгорнули бурхливу діяльність: хапали не лише вигаданих «терористів», а й усіх, хто викликав хоч найменшу підозру.
В результаті за ґрати потрапили два академіки ВУАН, 15 професорів вузів, два студенти, один директор середньої школи, 10 учителів, один теолог і один священник, три письменники, п’ять редакторів, два кооператори, два правники, один бібліотекар, 14 службовців Всеукраїнської академії наук — усього 45 осіб.
Серед заарештованих були й три жінки — Людмила Старицька-Черняхівська, Любов Біднова, Ніна Токарівська. За чекістською легендою, всі ці люди входили до «Спілки визволення України» — терористичної організації, яка мала на меті повалення існуючого ладу, виведення України зі складу СРСР. Звинувачення серйозні, міг бути й розстріл...
І тут сталося те, що могло мати місце лише в більшовицькій країні: функції найвищого юридичного органу взяв на себе... партійний орган — ЦК КП(Б)У: на засіданні, що відбулося 23 лютого 1930 року, політбюро ЦК ухвалило рішення: «Про процес СВУ».
Ось його зміст:
а) процес розпочати 9 березня;
б) склад суду затвердити такий: т.т. Приходько (голова), Волков, Соколянський, Коробенко, Муха, Корженко;
в) державне звинувачення: т.т. Михайлик, Ахматов, Якимишин, Бистрюков;
г) громадське звинувачення: т.т. Любченко, Соколовський, Слісаренко, Кравчук».
Ім’я головного звинуваченого в постанові ЦК не було названо, але всі в Україні розуміли: ним призначено академіка Єфремова... Аби зламати його, слідчі на допитах раз у раз нагадували: «Якщо зізнаєтеся в усьому, отримаєте п’ять років заслання, якщо ж мовчатимете або заперечуватимете висунуті звинувачення — розстріл неминучий».
Звинувачення... Сергій Олександрович так і не зрозумів, у чому ж його та інших звинувачують, адже зброї ні в кого не вилучено, закордонних зв’язків не встановлено, тож про який розстріл ідеться?
Та вже в перший день «слухань», що відбувалися в Харківському оперному театрі 9 березня 1930 року, прокурор Михайлик, він же заступник наркома юстиції УСРР, виголосив, карбуючи кожне слово: «Особи, які об’єдналися у злочинну організацію «Спілка визволення України» (СВУ), ставили собі за мету повалення Радянської влади й встановлення незалежної Української Народної Республіки.
Засадничі мотиви підривної діяльності СВУ такі:
1. Україна перетворюється на колонію Росії.
2. Радянська економіка й політика ведуть країну до занепаду.
3. Москва проголосила якщо й не повне знищення українства, то суттєве зниження культурного рівня українців.
4. Свідомі українці вимагають звільнення з-під влади комуністичних правлячих кіл.
5. Село — об’єкт знущань радянської влади.
6. Нищівна критика радянської системи в цілому».
Слухаючи цю висмоктану з пальця маячню, Єфремов не міг зрозуміти, як змогли українці — ті, що при владі, і ті, що у так званих «правоохоронних органах», перетворитися на манкуртів і розпочати це ганебне судилище у святе для кожного українця 9 березня — в день, коли народився великий Тарас Шевченко? Який тут підтекст? Мовляв, Шевченко — кумир для вас, гнилих інтелігентів, а ми вклоняємося іншому богу — тому, що ховається за кремлівськими стінами...
Та от слово надають головному підсудному — академіку Єфремову. На обличчі ні тіні розгубленості. У Харківський опері запала цілковита тиша...
«Усі свої статті та окремі тексти, підписані мною, визнаю, за наявну в них критику готовий нести відповідальність. За усе інше, якщо воно доведене, навколішки не стану, каятись не буду».
А далі — пішов у наступ: «Усе вбила проклята казенщина, офіційщина, примус. Дивно, як казенна рука вміє спаплюжити найкращі мрії людського серця, очерствити й убити найкращі пориви. Коли переді мною брехня, провокація, хвастливість, вульгарність, які грають головні ролі в системі, то відповідь одну можу дати: не приймаю системи на брехні й провокації, на світовому дурилюдстві заснованої. Нещасне покоління росте, запльоване фарисейськими тупоголовими дурнями та розбещеними садистами. Страшна майбутність. Нещасний пролетаріат, іменем якого уся ця гидота робиться, і нещасна країна, в якій панують шпики й донощики, куди вона докотиться — це можна наперед угадати»...
Гучномовці, встановлені в залі харківської опери, виносили промови Єфремова далеко за межі зали...
«Попутник» Рильський
...Коли головний український чекіст Всеволод Балицький підписував ордери на арешти «контрреволюціонерів» з СВУ, він викреслив прізвище Рильського, сказавши слідчому Бруку: «Він не ворог, але й не друг, а так, попутник. Запросіть його на процес як свідка, а ми послухаємо, що він говоритиме».
Для Максима Тадейовича то були не найкращі часи: серйозно хворіла дружина Катерина Миколаївна, на його руках опинився чотиримісячний син Богдан, ще й прийомний син, і всі вони трималися на літературних заробітках поета.
Проте на суді поводився мужньо, ставши на захист Єфремова, з яким товаришував і співпрацював. Ось стенографічні фрагменти його показань упродовж кількох судових засідань:
«Я мав змогу ознайомитися з письмовими показами заарештованих. Вони написані різними почерками, але не містять жодної граматичної помилки. Воно й не дивно, адже цими почерками писалися докторські й кандидатські дисертації, наукові трактати, дослідження, літературні твори. Що ж сталося? Перебування у в’язниці одноманітні — від допиту до допиту, з повторюваними запитаннями, з усвідомленням власної безпорадності та цілковитої незахищеності. Усе це психологічно зламало цих людей, вони вже не мають сил перебувати у невизначеності, тому й ладні підписати будь-що».
«Окремо — про Сергія Олександровича Єфремова. Коли у часи царизму жандарми з’явилися до нього з метою заарештувати й провести обшук, вони запитали, чи є у нього зброя, намагаючись одібрати її. Єфремов відповів: «Так, у мене є зброя», — і, підійшовши до письмового стола, узяв канцелярське перо і передав жандармам, сказавши: «Оце і є моя зброя».
Ми бачимо, що слова, кинуті царським жандармам, виявилися актуальними й на цьому суді: як і раніше, так і зараз зброя Єфремова — перо, і ніяка інша».
«На лаві підсудних 45 людей. Усі вони уособлюють українську інтелігенцію, ці люди із набагато більшим успіхом, з користю для держави могли б свої знання, свій досвід, свій даний Богом талант покласти на вівтар інтересів країни, але вони відірвані від продуктивної творчої праці, а якщо вони «контрреволюціонери», то де їхні гвинтівки, бомби, інші засоби збройної боротьби? Ніхто з підсудних ці знаряддя терору навіть не бачив, як не бачили їх і ви, товариші судді».
19 березня 1931 року, в день народження Максима Тадейовича Рильського, його було заарештовано — влада не пробачила йому того, що став, по суті, на бік «контрреволюціонерів», що й підтвердили його виступи в суді.
Проти Рильського було відкрито справу №272, що дало привід заговорити про СВУ-2. Його було кинуто в Лук’янівську тюрму, що в Києві, де він просидів рівно 5 місяців. Міг просидіти й п’ять років, якби не щасливий збіг обставин: Дніпрогес готували до урочистого відкриття. Київський оперний театр готував музичний спектакль «Вогні Дніпрогесу», з яким мав виїхати до Запоріжжя.
Та от біда: музика є, солісти підібрані, але нема віршованого лібрето. Український хоровий диригент Дмитро Балацький звернувся до ЦК партії із заявою, що, крім Максима Рильського, він не бачить особи, яка б створила віршоване лібрето.
На особистій зустрічі у ЦК Балацький нагадав, що на спектаклі будуть присутні поважні зарубіжні гості, яких запрошено на відкриття гідроелектростанції. Як не дивно, цого виявилося достатньо: 19 серпня того ж таки 1931 року Максим Тадейович вийшов на волю.
Згадаймо, вклонімося...
19 квітня 1930 року українській інтелектуальній еліті було винесено вирок. Сьогодні вперше подаємо поіменний перелік 45 найкращих представників української інтелігенції — жертв повністю сфабрикованої справи (порядкові номери засуджених і види покарань зазначено нижче):
1. Єфремов Сергій Олександрович — 10 років позбавлення волі. Помер у Ярославській тюрмі 31 березня 1939 року.
2. Чехівський Володимир Мусійович — 10 років позбавлення волі. Розстріляний у Соловецькій тюрмі 3 листопада 1937 року.
3. Дурдиківський Володимир Федорович — 8 років позбавлення волі. Розстріляний у Київський тюрмі 31 грудня 1937 року.
4. Ніковський Андрій Васильович — 10 років позбавлення волі. Насильно вивезений до блокадного Ленінграда, де й помер узимку 1941 року.
5. Гермайзе Йосип Юрійович — 8 років позбавлення волі. Помер у Саратовській тюрмі.
6. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна — 5 років позбавлення волі. Померла дорогою до Казахстану.
7. Гребенецький Олександр Зіновійович — 5 років позбавлення волі. Розстріляний у в’язниці Марійської АРСР 8 грудня 1937 року.
8. Черняхівський Олександр Григорович — 5 років позбавлення волі. Помер у Київській в’язниці 21 грудня 1939 року.
9. Ганцов Всеволод Михайлович — 8 років позбавлення волі. Термін відбував на Соловках. 15 квітня 1938 року був засуджений іще на 8 років. Другі 8 років працював на виправно-трудових роботах у Комі АРСР та Казахстані. Подальша доля невідома.
10. Павлушков Микола Петрович — 10 років позбавлення волі. Розстріляний 3 листопада 1937 року у Соловецькій в’язниці.
11. Матушевський Борис Федорович — 5 років позбавлення волі. У Кіровській в’язниці 1938 року засуджений на додаткові 4 роки, потім силоміць відправлений на фронт. Подальша доля невідома.
12. Трезвинський Юрій Костянтинович — 3 роки позбавлення волі. Подальша доля невідома.
13. Токарівська Ніна Сергіївна — 3 роки позбавлення волі. Подальша доля невідома.
14. Залеський Андрій Петрович — 5 років позбавлення волі. Помер у в’язниці.
15. Іваниця Григорий Микитович — 6 років позбавлення волі. 21 лютого 1938 року у в’язниці Красноярського краю додатково засуджений на 10 років. Помер у таборі Магаданської області.
16. Дога Василь Михайлович — 3 роки позбавлення волі. Висланий за межі України. Подальша доля невідома.
17. Шило Костянтин Степанович — 3 роки позбавлення волі. Подальша доля невідома.
18. Моргуліс Зиновій Григорович — 3 роки позбавлення волі. Помер у в’язниці.
19. Івченко Михайло Євдокимович — 3 роки позбавлення волі. Висланий за межі України. Помер у жовтні 1939 року.
20. Голоскевич Григорий Костянтинович — 5 років позбавлення волі. Покарання відбував у Ярославській, потім у Тобольській в’язницях. Загинув за нез’ясованих обставин.
21. Холодний Григорій Григорович — 8 років позбавлення волі. Розстріляний 24 лютого 1938 року.
22. Кривинюк Михайло Васильович — 3 роки позбавлення волі. Загинув у Свердловській в’язниці 1 вересня 1944 року.
23. Страшкевич Володимир Михайлович — 3 роки позбавлення волі. Покарання відбував у Воронезькій в’язниці. Подальша доля невідома.
24. Шарко Вадим Вікторович — 3 роки позбавлення волі. Термін відбував у Воронезькій в’язниці. Подальша доля невідома.
25. Дубровський Віктор Григорович — 3 роки позбавлення волі. Покарання відбував у Ярославському політізоляторі, де отримав додаткові 10 років. Був етапований в Амурську область. Подальша доля невідома.
26. Туркало Костянтин Тимофійович — 3 роки позбавлення волі. Подальша доля невідома.
27. Барбар Аркадій Олексійович — 8 років позбавлення волі. Покарання відбував у Соловецькому концтаборі, де й був розстріляний 3 листопада 1937 року.
28. Удовенко Володимир Васильович — 8 років позбавлення волі. Покарання відбував на Соловках, потім в одній із Ленінградських в’язниць, де й був розстріляний 8 грудня 1937 року.
29. Підгаєцький Володимир Якович — 8 років позбавлення волі. Покарання відбував на Соловках, розстріляний 9 жовтня 1937 року.
30. Кудрицький Микола Антонович — 3 роки позбавлення волі. Подальша доля невідома.
31. Болозович Овксентій Автономович — 5 років позбавлення волі. Покарання відбував у Сибіру. Подальша доля невідома.
32. Ботвиновський Максим Ничипорович — 3 роки позбавлення волі. Висланий до Казахстану, перебував у Алма-Атинській в’язниці. Розстріляний 2 грудня 1937 року.
33. Чехівський Микола Мусійович — 3 роки позбавлення волі. Розстріляний у Курській в’язниці 4 грудня 1937 року.
34. Єфремов Петро Олександрович — 5 років позбавлення волі. Покарання відбував у Алма-Атинській тюрмі до 1937 року. Подальша доля невідома.
35. Білий Микола Павлович — 3 роки позбавлення волі. Висланий за межі України, подальша доля невідома.
36. Товкач Костянтин Іванович — 5 років позбавлення волі. Подальша доля невідома.
37. Шипотьєв Володимир Олександрович — 3 роки позбавлення волі. Розстріляний 19 листопада 1937 року.
38. Близнюк Петро Степанович — 6 років позбавлення волі. Покарання відбував у Казахстані. Подальша доля невідома.
39. Лагута Микола Дмитрович — 3 роки позбавлення волі. Розстріляний 25 листопада 1937 року.
40. Біднова Любов Євгенівна — 3 роки позбавлення волі. Подальша доля невідома.
41. Карпович Йосип Романович — 3 роки позбавлення волі. Подальша доля невідома.
42. Атамановський Валентин Дмитрович — 5 років позбавлення волі. Відправлений у заслання в Татарську АРСР.
43. Слабченко Тарас Михайлович — 3 роки позбавлення волі. Розстріляний 27 жовтня 1937 року.
44. Слабченко Михайло Єлісейович — 6 років позбавлення волі. Ув’язнення відбував на Соловках, де 1937 року був засуджений на додаткові 10 років.
45. Панченко-Чаленко Кирило Михайлович — 3 роки позбавлення волі. Висланий за межі України. Подальша доля невідома.
Запізніле каяття...
Радянська влада «збагатила» світову юриспруденцію небаченим раніше явищем: спочатку людину знищували, а згодом доходили висновку про відсутність у діях цієї людини складу злочину.
За часів так званої «відлиги» реабілітовували розстріляних у сталінсько-беріївських концтаборах цілими списками. Що ж до «справи» «Спілки визволення України», то її черга дійшла лише 11 серпня 1989 року.
Того дня Верховний Суд України ухвалив постанову про (дослівно) «відсутність складу злочину в діях засуджених у цій справі осіб», відтак їх було повністю реабілітовано.
.png)
.png)
