росія, НАТО та ЄС: як змінилися погляди українців за час великої війни

19.07.2023
росія, НАТО та ЄС: як змінилися погляди українців за час великої війни

Біль зруйнованого життя. (Фото Главред і UNICEF)

До повномасштабної війни фактично 50 відсотків українців визнавали факт впливу росії на майбутнє нашої держави і приблизно стільки ж громадян вагалися або були проти вступу України до НАТО.

 

Ця соціологія здається  фантасмагоричною, адже на момент опитування сусідні орки калічили наші долі вже восьмий рік поспіль.

 

Але, виходить, попри все половина країни й далі відмовлялася бачити в них стовідсоткове зло. Ціна прозріння виявилася надто високою.

 

Стікаючи кров’ю, ми продовжуємо бігти марафон, у якому не видно фінішної межі. Чи сталися у наших головах на цьому забігу бодай якісь доленосні зміни і чи можливо взагалі вилікувати травмовану війною душу?

 

На ці запитання Харківському пресклубу спробували відповісти завідувач науково-дослідної лабораторії з проблем психічного забезпечення правоохоронної діяльності Харківського національного університету  внутрішніх справ Олексій Сердюк та декан гуманітарно-правового факультету Харківського національного університету ім. Жуковського Максим Жидко.  

Ефект правильної акули

Півтора року життя у воєнному пеклі трохи протверезили зачаровані голови. Якщо раніше до рф позитивно ставилися 11 відсотків громадян України, то сьогодні прошарок любителів «руського міра» змалів до показника в 1,6.

 

Щоправда,18 відсотків опитуваних і далі вважає, що кремлівські маніяки поки що здатні визначати нашу долю. Але при цьому переважна більшість громадян вже впевнено голосує за НАТО та ЄС.

 

«Зараз майже все населення України змінило свою політичну орієнтацію і власну думку стосовно відносин України та росії, – підсумував результати проведених соціологічних досліджень Олексій Сердюк. – Саме ці зміни стали центральною подією року».


Свою позитивну роль у прозрінні симпатиків скаженого сусіда відіграла і кремлівська пропаганда. Глашатаї брехні так перенаситили маніпулятивною маячнею медійний простір, що 70 відсотків українців нарешті навчилися розпізнавати фейки. Це не могло не вплинути на рівень довіри до всього російського загалом і навіть спровокувало (разом з війною) відверту лють.

 

«Ось вам свіжий кейс. Про акулу, яка з’їла росіянина, – каже Максим Жидко. – Ця подія поділила людей. Але як тепер визначити, ознакою чого є радісний перепощений мемчик – ознакою психічного здоров’я чи, як сказав один відомий експерт, – ознакою того, що ми втрачаємо людяність».


Але чому б список припущень не розширити до більшої кількості варіантів? Можливо, українці, наприклад, зраділи тому факту, що завдяки розумній природі на одного потенційного чмобика-вбивцю стало у світі менше? Хтось же мусить тримати сили протидії у справедливому балансі.

 

Тим більше, що ми маємо справу (як з’ясувалося) не зовсім з людьми. Після виявлення катівень на деокупованих територіях, звірячого поводження з полоненими, підриву рашистами Каховської ГЕС  це стало ще більш очевидно.

 

«Свідома диверсія остаточно розвіяла ілюзії щодо того, що у раші є бодай якісь людські цінності, – каже Максим Жидко. – Та немає їх! Ми маємо справу з країною, де переважна більшість людей дуже радикально відрізняється від нас і всього цивілізованого світу у напрямку, я б так сказав, – психічно хворих механізмів. І тому коли ми стикаємося з таким велетенським злом, то завдяки власним ілюзіям на кшталт – та можливо ж… та не може ж так людина діяти… Може! Тому я всіх закликаю жити в реальності. Ми повинні усвідомити, що маємо справу з ситуацією, де або ми, або нас. Тут немає якоїсь золотої середини».


І ще одна цікава статистика. Як свідчить те ж опитування, до гарячої фази війни найменшим рівнем довіри користувалися правоохоронні органи, включаючи суди та прокуратуру. Сьогодні ці дані трохи зросли у бік позитиву. Українці також стали більше довіряти державним інституціям як таким.

Паралельні реальності

Війна повністю «обнулила» наше старе життя і наразі спрацьовує як психічний анестезіолог, притлумлюючи менш гострі болі. Але як тільки стихне фронт, звідусіль почнуть наступати суто житейські проблеми.

 

Їх кількість відверто лякає вже сьогодні, адже кожен із нас отримав різний досвід проживання цієї трагедії. У підсумку, давній поділ українців за регіональним принципом, тепер збагатився ще більшою кількістю протиріч.


Олексій Сердюк та Максим Жидко вже зараз не виключають ймовірність конфліктів між тими, хто воював і тими, хто зумів уникнути мобілізації. Можуть також сваритися ті, хто виїхав за кордон, з тими, хто увесь час залишався в Україні.

 

Є вірогідність, що військові будуть не задоволені отриманими виплатами і згуртуються на боротьбу за справедливість. У мирних містах доведеться уживатися благополучним громадянам з тими, хто отримав інвалідність на фронті або втратив увесь свій статок під час рашистських бомбардувань.


Вирішити усі ці проблеми надзвичайно складно, але вони не «розсмокчуться» самі по собі як кривава гематома. Частина з них, звісно, владнається за допомогою держави і благодійних фондів, але більшість негараздів «потерпілі» долатимуть самотужки.

 

Страх не впоратися може призвести до того, що велика кількість громадян, яка виїхала за кордон, прийме рішення залишитися там назавжди. У результаті, країна зіткнеться з серйозною демографічною кризою, що ускладниться величезними втратами сильних здорових чоловіків на фронті.


До речі, за даними Олексія Сердюка, тимчасова еміграція під час війни – не надто весела прогулянка.

 

«Симптоми стресових розладів значно гостріше виражені серед тих, хто виїхав, ніж серед тих, хто залишився в Україні , – каже він. –  Ця група більш вразлива, оскільки йдеться про жінок і дітей». У принципі, тут немає нічого дивного, адже за відносний спокій на чужині доводиться платити розлукою з близькими. Чи буде повоєнне об’єднання родин безболісним, зараз сказати складно, бо зустрінуться вже дещо різні люди.


І все ж, хоч, як би там було, в обох фахівців є впевненість, що українці здолають і повоєнні проблеми. Більше того, саме пережиті негаразди, а не вічна стабільність зроблять нас ще сильнішими.

 

«Немає іншого шляху розвитку як для людини, так і для суспільства, ніж через подолання різних криз, – вважає Олексій Сердюк. – Отож українське суспільство дорослішатиме саме у такий спосіб. Питання треба ставити так: «Що персонально я повинен зробити, аби моє життя стало кращим?»  Багато українців це вже зрозуміли, тому в країні ще в 2014 році виник потужний волонтерський рух».


Важливо також навчитися жити тут і зараз, не відкладаючи саме життя на повоєнний час.

 

«Те, що у нас відбувається, – це марафон, – каже Максим Жидко. – Коли ми біжимо стометрівку, то можемо розрахувати свої сили. Ми ж здолали вже більш ніж 500 кілометро-днів, а скільки попереду – невідомо. Цей марафон, на жаль, не має чіткої межі. Не виключено, що попереду нас чекають не менш масштабні трагедії. Тому нам важливо залишатися зібраними і сильними, щоб ми могли допомогти собі, своїй родині і країні».

Наш дар планеті

Знайти бодай якусь користь від війни дуже складно, але вона таки є. Принаймні у глобальному сенсі. За словами Олексія Сердюка, ми внесли у світовий порядок таку важливу річ, як документування військових злочинів з перспективою їх розгляду у міжнародних інстанціях.  


До речі, ця ініціатива викликала спротив не лише у країнах з диктаторськими режимами, а і в таборі західної демократії.

 

«Тепер всі розуміють, що починаючи війну, є ризик потрапити під суд, – вважає  Олексій Сердюк. – Якщо наша ініціатива матиме логічне продовження і завершення, то це кардинально змінить ситуацію у світі. Досі жодна війна і жодна екологічна катастрофа на кшталт каховської, не була розглянута у правовій площині. Не ініціювалися навіть самі процеси».


З тим, що складні проблеми можуть виступати тригером для розвитку суспільства, погоджується і Максим Жидко. Та ж коронокриза, на його думку, мала дві сторони.

 

З одного боку, для багатьох із нас вимушена самоізоляція стала персональною трагедією. А з іншого — ковід дозволив вищій освіті швидко перейти на дистанційну форму освіти, що допомогло університетам утриматися на плаву після повномасштабного вторгнення.


Війна також запустила в країні чимало таких позитивних процесів,  як волонтерство, високий рівень самоорганізації та взаємодопомоги.

 

Українці бодай вимушено, але все ж ознайомилися з культурою сусідніх регіонів та інших країн. Цей досвід допоможе швидше адаптуватися у повоєнній реальності.

 

«Є велика надія особисто у мене, що Україна досить швидко подолає наслідки пережитих трагедій, і ми станемо країною, яка не буде просто однією з країн ЄС, – каже Максим Жидко. – У нас є шанс стати країною, де будуть застосовані та функціонуватимуть велика кількість механізмів (соціальних і технологічних), які ми експортуватимемо до інших держав. Ми у позитивному сенсі є великим полем для експерименту і це, без сумніву, позитивний момент».


Українцям на цій війні теж, до речі, є чого повчитися і у світу. Наприклад, бажанню допомогти. Ні для кого не секрет, що вже замалим не з першого дня війни жителі європейських країн почали приймати на своїй території наших біженців. Багато хто надав для проживання безкоштовно своє житло.

 

Натомість чимало жителів центральних і західних регіонів України виставляли й продовжують виставляти за аналогічну послугу таку орендну плату, яку можуть осилити хіба що заможні люди. На жаль, таких в Україні сьогодні меншість.


Невідомо також сьогодні, як відреагує повоєнне українське суспільство на факти тотальної корупції, що нікуди не зникла навіть зараз. На ділі продовжуємо мати просто кричущу несправедливість, коли одні  віддають за свободу країни своє життя, а інші продовжують набивати комори бюджетними гривнями.

 

Тобто у стані вітчизняних клептократів нічого не змінюється навіть у період національної трагедії. А от чи залишиться на тому ж рівні терпимість суспільства, сказати складно. Можливо, цей тест стане ще більш вирішальним моментом війни, без проходження якого наша перемога не буде повною.