І наречений-«азовець» у полоні: історія Насті Бугери, яка пережила окупацію Ізюму

16.11.2022
І наречений-«азовець» у полоні: історія Насті Бугери, яка пережила окупацію Ізюму

Настя і Костянтин до війни. (Фото з альбому Анастасії Бугери)

У Насті Бугери з міста Ізюм окупанти вкрали частину щасливої юності, можливість спокійно отримати другу вищу освіту, а головне — надовго розлучили з нареченим, ріднею і Батьківщиною.

 

Дівчина, якій на четвертий день війни виповнився лише 21 рік, тепер почувається більш мудрою і дорослою, ніж це було «до».

 

Єдиним плюсом пережитого вважає тотальну переоцінку цінностей, що додала ваги простим життєвим радощам.

 

Одну з них вона відчула вже після того, як пішки пройшла дамбу Печенізького водосховища, тікаючи від окупантів, і нарешті ступила на територію вільної України. Різниця виявилася дійсно разючою.

«Був страшний випадок, коли снарядом вбило майже всю родину»

                                    Зранений Ізюм після рашистської окупації. (Фото «Суспільного»)

 

Жителям окупованих територій російські війська запам’ятаються перш за все своєю здатністю миттєво нищити їхній усталений світ.

 

Здається, ще вчора ввечері навколо вирувало життя, працювали магазини, горіло світло, була відкрита дорога на усі чотири сторони, а вранці зникло все.

 

Ти враз опиняєшся у пастці, яку щогодини засипають чимось смертоносним з повітря і з якої фактично немає виходу.

 

Навіть вирвавшись із того пекла на свободу, сприймаєш пережите й далі як страшний сон, адже повірити у його реальність неможливо в принципі.


Настю, яка навчалася і жила у Харкові, війна застала в рідному Ізюмі. Вона приїхала відвідати батьків, але повернутися назад не змогла, оскільки ще до повної окупації місто постійно обстрілювала ворожа авіація.

 

Люди змушені були ховатися у холодних погребах і підвалах, ризикуючи підхопити застуду. У мирний час ця хвороба здавалася не надто великою проблемою, але коли до спорожнілих аптек тобі треба бігти під авіабомбами, сирий схрон сприймається як смертельна пастка. Та й добігти щастило не всім.

 

                                                               Люди рятувалися, як могли. Фото Суспільного      


— Був страшний випадок, коли снарядом вбило всю родину — бабусю, дідуся, молоду жінку і її доньку, — пригадує дівчина. — Вижив лише 4-річний хлопчик, якого пізніше забрала до Польщі рідна тітка. Вони з будинку перебігали до підвалу, але не встигли…Свій день народження, 28 лютого, Настя зустріла у погребі, оскільки вночі росіяни обстріляли не військові об’єкти, а будинки і супермаркет. З того часу місто перебувало під постійним вогнем. Вже 1 березня тут зникло опалення.


— Ми рятувалися біля розпаленого невеликого каміну, проте було все одно холодно, оскільки він не пристосований для постійного обігріву, — каже вона. — Ми спали одягнені, під кількома ковдрами, у трьох парах теплих шкарпеток та з курткою під боком. Куртка була потрібна для того, аби швидко вдягтися та бігти у підвал, якщо почнуться обстріли. Був період, коли кілька тижнів поспіль російські військові щодня засипали місто авіабомбами, ударна хвиля від яких відчиняла щільно зачинені двері нашого укриття. Одного разу ми нарахували десять вибухів.


Уже 3 березня окупанти розбомбили всі комунікації. В Ізюмі зникло не лише тепло, а й світло, вода, зв’язок. Виручали криниці , які дивом залишилися в місті.

 

Родину Насті виручала також сільська пічка у старій хатині, що збереглася біля будинку. На ній почали готувати їжу і пекти хліб, оскільки продукти з магазинів швидко зникли.

 

Час від часу окупанти роздавали «гуманітарку», але набори були настільки малими, що запасів вистачало на кілька днів. Джерелом світла служила лампадка з олії і вати.

 

«Це була якась архаїчна дивина, — пригадує дівчина. — Я народилася в незалежній Україні, тому ніколи не бачила чогось подібного. Усе було набагато простіше: відкрив кран, натиснув кнопку — і все є. З цієї причини перші тижні війни я жила, мов Аліса у дивокраї, не знаючи, як у цьо­му незнайомому для мене світі все насправді працює».

«Перебили фазанів біля нашої річки, стріляли по голубах та зайцях»

Коли окупанти зайшли в Ізюм, життя взагалі стало нестерпним. Настя каже, що вони ходили по хатах, шукаючи «азовців», волонтерів, людей, причетних до ВСУ.

 

Змушували всіх роздягатися, щоб перевірити наявність патріотичних татуювань. Було таке відчуття, що людей шукали за спеціальними списками або за чиєюсь інформацією.


Як з’ясувалося після звільнення, у всіх окупованих містах Харківщини рашисти влаштували катівні, де на спеціальних пристроях виламували пальці, мордували током, жорстоко били.

 

Лише в Ізюмському лісі після деокупації було ексгумовано 450 тіл. Фактично всі вони мали сліди насильницької смерті і катувань.

 

                                                   Вхід до колись красивого міста. Фото 24 каналу

                                  

«Масштаби скоєних окупантами злочинів в Ізюмі — величезні. Це кривавий жорстокий терор, — прокоментував ситуацію голова Харківської ОВА Олег Синєгубов. — Буча, Ірпінь, Маріуполь… Ізюм. Це геноцид українського народу. Подібне складно уявити в XXI столітті, але зараз це ізюмська трагічна реальність».


Наразі у цьому місті проживають усього лише 10 тисяч. Тобто п’ята частина з тих, хто мешкали до війни. Хтось зумів виїхати звідси зеленими коридорами, хтось узагалі загинув.

 

                                   Ізюмський ліс перетворився на цвинтар закатованих людей.

 

За даними депутата Ізюмської міськради Максима Стрельникова, в Ізюмі зруйновано 80 відсотків інфраструктури і повністю розбито систему централізованого опалення.

 

Саме такий вигляд має «звільнення мирних жителів від київського нацистського режиму», яким так пишаються кремлівські пропагандисти усіх мастей і медійних профілів.


Настя каже, що агресією від окупантів віяло навіть у тих випадках, коли вони не впадали у крайнє звірство, а просто переміщувалися містом.

 

«Дуже напружував їхній нестабільний стан, — пригадує вона. — Ось зараз ніби нормальні, але через хвилину все може бути інакше, оскільки постійно пиячили. Горілку купували в людей, які згодом налагодили постачання товарів із Куп’янська та росії. У таких випадках ставали некерованими. Перебили, наприклад, фазанів біля нашої річки, стріляли по голубах та зайцях. Могли влаштовувати перестрілки між собою або скоїти щось неадекватне по дурості. Могли також на ходу врізатися у дерево чи паркан».


Поскаржитися на них було нікому. Будь-який зв’язок з Україною також зник. Люди не знали, де наразі проходить фронт і чи прийдуть узагалі ВСУ звільняти їхнє місто. Такий собі тотальний полон без надії на волю.

 

«Кожен свій день я проживала у жаху. Перед тим, як лягати спати, запитувала сама в себе: «Я прокинуся завтра?» — пригадує дівчина. — Відповідь була лише зранку, коли я прокидалася і казала: «О так, я жива, дякую».

 

                       Індентифікувати загиблих можна лише при допомозі ДНК-тестів. Фото Сусіпільного
 


Згодом місцеві жителі знайшли пункт із мобільним зв’язком, але той був слабким і непостійним. Саме тоді Настя дізналася, що її хлопець Костянтин і далі залишається у Маріуполі.

 

До цього міста він, будучи військовим, поїхав у відрядження на два місяці ще до війни. У березні мав повернутися, але потрапив в оточення.

 

Спочатку його частина тримала оборону всього міста, а потім перемістилася до комбінату імені Ілліча. Коли там стало небезпечно, спробували перейти до «Азовсталі», де вже перебував полк «Азов».

 

Половина військових змогли дійти до своїх, а решта загинули або потрапили до полону.

 

«Костя був серед тих, хто вижив і до останнього захищав Маріуполь, — каже дівчина. — Далі, як відомо, їх вивезли за домовленістю з Червоним Хрестом. Спочатку він був в Оленівці, але потім з цієї колонії всіх «азовців» вивезли. Куди? Навіщо? Чи вплине цей факт на майбутній обмін? Ми нічого не знаємо! Від цього відчаю хочеться просто кричати!»«Нині місто побите й поламане, в ньому багато болю й темряви».

 

Напередодні звільнення Насті вдалося вирватися з біснуватого «русского міра» на вільну частину Харківщини.

 

«Коли я опинилася на українській території, то почала просто плакати, — каже дівчина. — Я не хотіла цього робити, але сльози лилися самі по собі. Я просто стояла і мовчки плакала. Їм немає пробачення».


За словами Анастасії, вона, як і більшість ізюмчан, що пережили окупацію, дуже змінилася. Усі постаріли, подорослішали, стали мудрішими.

 

Сама Настя виїхала до Польщі й уже там по-іншому почала сприймати своє життя на батьківщині.

 

                                                  Ранене дитинство. (Фото Укрінформу)

 

«Ми жили собі у гніздечку і думали, що нам усього мало, — ділиться своїми спостереженнями дівчина. — Ми прагнули бути у ЄС, НАТО, бо вважали, що наша країна менш розвинена. Насправді ж усе не так. Ту ж банківську картку в нас можна оформити за 10 хвилин, а тут доводиться чекати тиждень. Я також ніколи не думала, що так сильно скучатиму за рідним Харковом. Дуже хочу повернутися додому, хоча у Польщі нас дійсно приймають дуже тепло. Зараз я працюю в санаторії».


По-іншому дівчина сприймає і роботу українських військових, називаючи її жертовним подвигом.

 

«Це люди, які нас узагалі не знають, — каже вона. — Тобто наші захисники борються за зовсім незнайомих людей. Я знаю, що у лавах ВСУ є хлопці і дівчата мого віку. Ніби все ще попереду, але війна внесла у наше життя свої жорсткі корективи».

 

         Львівські десантники повернули ізюмчанам давно очікуваний зв'язок. (Фото Еспрессо. tv)


Наразі Ізюм потроху оговтується від нашестя неадекватних сусідів. У місті почали постійно видавати гуманітарну допомогу, запрацювали зв’язок, аптеки, магазини, банки, поштові відділення. Але житлові будинки і вся міська інфраструктура фактично знищена.

 

«Пам’ятаю, як кілька років тому ми робили в Ізюмі великий фестиваль «Дорога на Схід», — поділився своїми враженнями від побаченого письменник і волонтер Сергій Жадан. — Пам’ятаю, як багато людей зібралося тоді на березі Дінця. І загалом — пам’ятаю, як щоразу зупинялися в Ізюмі під час поїздок на Донеччину та Луганщину.

 

Нині на місто боляче дивитися. Але дивитися потрібно. Щоб усе запам’ятати й нічого не забути. Нині місто побите й поламане, в ньому багато болю й темряви. Але люди лишаються, тримаються своїх домів, тримаються свого міста, тримаються одне одного. Сьогодні це особливо важливо — триматися разом, аби згодом почати все відбудовувати».

 

                                                   Люди виживають як можуть. Фото Суспільного.