Людмила Таран: Не питай, за що це мені, запитуй — навіщо

Як скаже сама Людмила Таран, «із таким діагнозом не говорять про одужання, а — про вижИваність».

Але вона — живе, а не виживає, і це, зрештою, головне. «Такий діагноз» у нашій країні може означати багато чого, але перший здогад (який виявляється, зрештою, правильним) про те, що йдеться про рак.

Недарма Україна разом із серцево-судинними захворюваннями утримує пальму першості з онкології серед інших європейських країн.

Однак мова зараз не про вади вітчизняної медицини. Йдеться про конкретну людину, про письменницю, журналістку, літературознавицю.

Людину, котра перемогла рак у 67 років, без піару на хворобі та значних фінансових можливостей.

Хоча й не без допомоги близького кола, бо пенсію має таку, на яку й прожити тяжко, а не те, що дозволити собі «розкіш» хворіти. Занедужавши у 2017 році, чотири роки по тому ввійшла у стан ремісії — вживатимемо саме це слово, аби не зурочити.

Проходячи курси опромінення та хіміотерапії, відбувши дві складні операції, Людмила Таран у 2021-му видала дві книги малої прози.

Одну збірку оповідань — «Молодіста» — надрукувало чернівецьке видавництво «Букрек», а іншу — «Айвенко, або Чоловіки — це...» — «Видавництво Старого Лева».

Також ВСЛ двома роками раніше видало її «Яблуню» — діалоги про жіноче і не тільки відомих українських письменниць та їхніх мам. Про творчість на тлі «онко» Людмила Таран розповідає «Україні молодій».

«Стільки принижень, як за час хвороби, не мала протягом усього життя!»

— Пані Людмило, вам поставили страшний діагноз. Що було най­складнішим у прийнятті його? Можливо, відчуття жахливої несправедливості, яку десь нагорі скоїли щодо вас? Чи щось інше?

— Спершу — страшна розгубленість. Вважала в глибині душі: провидіння ніколи не допустить, щоб це сталося... До того ж я іпохондрична натура, маю багатющу чорну уяву — тільки негативні сценарії. Ступор. Але не плакала. Навіть поїхала у Львів на Форум видавців презентувати нову книжку. Знала настанову: не питай, за що це мені, запитуй — навіщо? Такого інтенсивного й болісного переживання сенсу життя не мала ніколи, хоча постійно рефлексувала.

—З чим стикається людина, яка дізнається, що в неї рак? Не в моральному, а в соціальному плані? Із повною байдужістю держави, непрофесійною медициною?

— Держава — це абстракція. А конкретні люди... Лікарі — різні, їх насправді дуже шкода: безконечний конвеєр онкохворих. У нас же багато в чому «спасєніє утопающіх — дєло рук саміх утопающіх». Нарахувала, як мінімум, три лікарські помилки в моєму лікуванні. Не раз доводилося самій обирати стратегію лікування — а я ж не онколог! І стільки принижень, як за час хвороби, не мала протягом усього життя!

— Усі вади американської медицини, які на власній шкiрі запізнав відомий історик Тімоті Снайдер, він ретельно задокументував і виклав у книзі «Наша недуга». Ви цього не робили, ваша сторінка у фейсбуці не містила жодних скарг — ані на долю, ані на людей, ані на Творця. Чому ви вирішили мовчати про свої випробовування?

— Розголошувати на цілий світ про свої переживання, та ще й безпосередньо, а не у художніх текстах, аж ніяк не хотіла. Спершу тільки найближчі, друзі й знайомі знали про мою хворобу. Зрештою, коли дякувала всім за розуміння й підтримку — душевну й фінансову, — то це було на фейсбуці. Оксана Забужко радила мені написати про перейдене й пережите. Але на це не було ні сил (саме в час лікування), ні відваги. Моя психотерапія — щоденник із плачами та «саморобними» молитвами. А нині дещо проговорюю в новелах.

«Не пройшла випробування: боротися з хворобою більше вимагало тіло, ніж душа...»

— Вразив один момент у вашому оповіданні «Вгорі — на горі — всередині». Там героїня каже, що від тварини, призначеної на забій, відвертаються її ж сородичі. Так, ніби її сумна доля є заразною абощо. Ви відчували таке відсторонення з боку людей, які дізнавалися про вашу хворобу?

— Аж ніяк! Навпаки. Мала й маю постійну підтримку. Знаю, як складно буває в таких випадках знайти потрібні слова. Дратувало й дратує «У тебе все буде добре». Пережила справжню депресію — розумію, як важко було зі мною спілкуватися.

— Загалом що тримало на плаву? Що давало сили писати?

— Після двох операцій, під час чи після опромінення й хіміотерапії — жодної думки про творчість. Навпаки: все досягнуте здавалося непотрібним і аж дратувало всяке нагадування про написане колись. І тільки коли трохи попустило (із таким діагнозом не говорять про одужання, а — про вижИваність) — почали крутитися якісь творчі моменти. Я наче повернулася до себе такої, як раніше. Не знаю, чи позаду те страшне відчуження від себе самої. Недарма не раз ловила себе на тому, що несвідомо хотілося довбонути себе ж ножем у руку... А тримали й тримають розуміння й підтримка щирих душ і молитви.

— У вас вийшли дві книжки оповідань. І лише в одному оповіданні («Григорій і Неля») ваш герой має «ваш» же діагноз. Натяк на онко є і в «Утаємниченій», але це лише натяк, який можна по-різному трактувати. Ви вирішили не проговорювати цю тему і в художній прозі також?

— Як мовиться, життя покаже. Не хотілося б депресивних текстів: як читачка, уникаю таких. Тим паче, вважаю, що не пройшла гідно випробування: боротися з хворобою більше вимагало тіло, ніж душа...

Три книги, написані та видані Людмилою Таран під час її хвороби.

«Ніхто не навчить, як правильно вмирати. А доведеться — кожному...»

— Ваша книжка «Айвенко, або Чоловіки — це...» присвячена традиційній для вашої творчості темі — стосункам чоловіка та жінки. А «Молодіста» — молодості й старості, і не так «конфлікту поколінь», як осмислюванню самої себе у різні періоди часу. Для вас це зараз — найбільш актуальна тема?

— Так, найбільш актуальна. Й вік, і хвороба змушують озирнутися назад і подивитися на себе теперішню з огляду пережитого. А ще — осмислити досвід старіння і вмирання. Ніхто ж не навчить...

— У тому ж оповіданні «Вгорі — на горі — всередині» ваша героїня запитує сама себе «Що я бачила в своєму житті?» Це ваш власний голос? Ви вважаєте, що життя багато вам не додало?

— «Що я бачила в своєму житті?» — фраза моєї мами. Я від неї «танцювала» все свідоме життя. Єдиним задоволена в собі: що встигла трохи поїздити світом, маючи мінімальні можливості. Тож мамині слова сприйняла дослівно...

—Здається, що в напівмістичних оповіданнях «Танці» та «Ієрогліф», якщо я правильно прочитала їхній задум, іде осмислення тіла як тягара. У «Танцях» героїня просто виходить з нього, як зі зношеного одягу, в «Ієрогліфі» вона зникає разом із ним — випаровується, залишивши лише пару взуття. Це ваше прочитання теми смерті чи тут ідеться про інше?

— Тіло — наша смертна оболонка безсмертної душі: відомий трюїзм. Під час депресії про всяке думалося... Кажу ж: ніхто не навчить, як правильно вмирати. А доведеться — кожному...

— І ще одна паралель. Тепер між тим-таки «Ієрогліфом» та оповіданнями «Зустріч після польоту» і «Дзер-коло». Ваша героїня з легкістю відпускає матір, але веде довгі розмови-спомини з померлим батьком. Чому така асиметрія? І чи сталося у вас якесь переосмислення ролі ваших батьків (зрештою й предків у цілому, всього роду — тут можна згадати ще й «Циновий перстень») у вашому житті?

— Коли батьки вже, як мовиться, в кращих світах, то так чи так переосмислюєш стосунки з ними. Скажімо, тільки після смерті мами зрозуміла, чому змалку не хотіла облаштовувати своє житло саме так, як це робила вона. Справа не в різних смаках, а — в ставленні до неї чоловіка, мого батька. З батьком у мене були складні стосунки: з одного боку — він авторитет для мене й чимало зробив для формування моєї особистості. З другого — був дуже авторитарним. Але його відхід стер усі гострі кути — залишилося в спогадах тільки добре...

«Природа з нами грається, як їй заманеться. Пандемія — очевидний приклад»

— Фактично всі ваші герої — набожні. Або майже. Не акцентуючи на цьому, легким штрихом ви вводите Бога ще одним персонажем, інколи більш активним, інколи затіненим. Один ваш герой («Чорнолощений горщик») напівзневажливо кидає, що це, мов­ляв, ознака старості — часті згадки про Бога. Хай там як, а ваші стосунки з Ним не зіпсувалися?

— Не маю претензій до Бога. Моя хвороба — не «кара Господня» (це проговорюю в різних текстах). Вважаю: це природа з нами грається, як їй заманеться. Ми для неї — тільки матеріал. Пандемія — очевидний приклад.

— Ваше оповідання «Закладка» завершується словами про те, що Боже провидіння завжди дає нам те, чого ми насправді потребуємо, не відаючи свого сокровенного. І мені здається, що цей акорд — головний у цих двох збірках вашої прози. Ви приймаєте все, що з вами стається, хоча й не змиряєтеся із долею. Це так і є?

— Щодо прийняття — не так усе просто. Розум приймає, а душа — ні. Мабуть, я ще не здобула мудрості...

— Останнє питання — «Які у вас творчі плани?» — я ставлю не заради традиції і того, аби зробити вам приємне, а щоб спитати про інше. Життя триває? Нові книги вже народжуються у ваших задумах?

— Ви ж знаєте: хочеш насмішити Бога — розкажи про плани... Але все-таки снується якийсь новий задум. Уже навіть одна новела є...