П'ята річниця Іловайської трагедії: спогади та погляди тих, кому вдалося вийти з оточення

28.08.2019
П'ята річниця Іловайської трагедії: спогади та погляди тих, кому вдалося вийти з оточення

29 серпня, коли українське військо зазнало найбільших втрат, віднині згадуватимемо всіх полеглих у цій війні. (Фото спільноти Afterilovaisk у «Фейсбуці».)

П’ять років тому новітня війна на сході України відкрила свою найстрашнішу і найтрагічнішу сторінку.

 

Наприкінці серпня вперше великими силами на Донбас увійшли регулярні частини російської армії. А 26 серпня 2014 року добровольчі батальйони «Донбас», «Дніпро-1», «Світязь», «Херсон», «Миротворець», «Кривбас», «Івано-Франківськ», а також підрозділи 93-ї, 17-ї, 51-ї, 28-ї, 30-ої та інших бригад Збройних сил опинилися в оточенні під Іловайськом, що на Донеччині.

 

Кілька днів поспіль місто, де до того ж залишалося багато цивільних (!), накривали «Градами» і розстрілювали з усіх видів зброї.

 

Щоб наші підрозділи могли залишити Іловайськ, військове командування домовилося про так званий «зелений» коридор. Проте під час виходу українських військових стали цинічно розстрілювати...

 

Іловайська трагедія — це насправді 366 трагедій, які прийшли в конкретні родини. Саме стільки бійців ми втратили під час Іловайської операції. Відтепер 29 серпня — дата виходу українських військових з оточення — буде в офіційному календарі Днем пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність України. Відповідний указ підписав президент Володимир Зеленський. 

 

Але чітких відповідей, чому сталася Іловайська трагедія і хто винен, ми досі не маємо. Про це «УМ» вирішила запитати учасників виходу з оточення та військових експертів. Також цікавимося, що думають вони про нову пам’ятну дату... 

«29 серпня для мене завжди буде днем кривавого коридору»

Роман Зіненко («Сєдой»), 
боєць добровольчого батальйону «Дніпро-1»:
 
 
 
— Причина трагедії в Іловайську комплексна, її не можна виокремити в якусь одну, наприклад винна тільки Росія, яка порушила домовленості, і крапка. Так, вина росіян, які тоді вдерлися на територію нашої держави, беззаперечна. І їх має судити міжнародний трибунал, бо це — міжнародний злочин.  Але, крім головного винуватця, є ще й опосередковані. 
 
Щоб чіткіше сформулювати свою думку, наведу такий приклад: у чиюсь квартиру, яка є під охороною, ломляться злочинці. Господарі повідомляють охороні, а їм кажуть: «Гаразд, чекайте, до вас уже їде допомога». За якийсь час вони знову дзвонять охороні: «Вже вікна побили, двері ламають, ось-ось вдеруться». А їх заспокоюють: «Чекайте, допомога вже зараз буде». Зрештою, злочинці вламуються, грабують квартиру, когось убивають і калічать, когось забирають із собою. Господар дивом виживає, а йому потім кажуть: «Винні лише... злочинці». А охоронна фірма продовжує працювати і розказувати, як вона героїчно всіх захищає. 
 
Розумієте, в кожного є свій ступінь провини, і в того, хто нападав, і в  того, хто на це ніяк не відреагував. Чому не реагували на вторгнення? Яким чином відбувалися оті домовленості про коридор і на яких умовах? Чому домовленості зірвалися? Чому відрядили людей на вірну смерть? І чому не допомогли підрозділам, які потрапили в пастку? Ці запитання досі залишаються без відповідей. 
 
Тобто це ще незакінчена і дуже цікава історія, яка має бути розібрана в нашому суді. Суд має надати оцінку діям нашого військового керівництва і очільникам держави. Бо якщо не доповідали про вторгнення російських військ, як це розповідав свого часу керівник Генерального штабу Віктор Муженко, то мають бути покарані ті люди, які мали слідкувати за ворогом, за накопиченням чужих військ і подальшим вторгненням та повідомляти про це. Адже це коло відповідальності конкретних осіб. А якщо доповідали, але не реагували, то це вже інша справа і коло відповідальності інших людей. 
 
Ходили ще чутки-плітки, що до подій  в Іловайську мають стосунок олігархи — Коломойський, Корбан... Але знову ж таки, якщо вони мають під собою підстави, то своє слово мають сказати слідство і суд. 
 
* * *
 
У питанні щодо дати 29 серпня не було єдності навіть серед тих, хто ініціював створення цього Дня пам’яті. Хтось наполягав, що 29 серпня слід вшановувати тільки жертв Іловайської трагедії. А хтось вважав, що це має бути загальний день скорботи за всіма загиблими в цій війні. 
Особисто для мене 29 серпня — це завжди Іловайськ, він завжди буде для мене днем кривавого коридору. На сьогоднішній момент — це найтрагічніший день цієї війни, коли загинули сотні наших бійців і офіцерів. Тому моя думка: 29-го має бути згадка про Іловайськ, день, який не дасть забути трагедію тих перших днів війни. 
 
П’ять років поспіль триває замовчування найстрашнішої за всі ці роки бійні. Сотні загиблих, а на офіційному рівні ніхто нічого не згадує. Немає ні вулиць на честь героїв Іловайська, ні пам’ятників... Але тепер принаймні є день скорботи. 
 
Не знаю, де в цей день будуть найвищі посадовці держави, але я точно знаю, де маю бути 29-го...  
 

«Справа про Іловайськ не закінчена»

Всеволод Стеблюк («Айболіт»), боєць добровольчого батальйону «Миротворець»: 

 
 
 
 
— Я в жодному разі не хочу називати іловайські події трагедією, бо це не тільки трагедія, а й подвиг наших бійців, і момент, який став поворотним у цій війні, на жаль, не на нашу користь. 
 
Аби зрозуміти, чому стався Іло­вайськ, маємо забігти трохи наперед. Пригадуєте, були передвиборчі обіцянки президента Порошенка закінчити АТО за два тижні? Переконаний: хай не за два тижні, а за кілька місяців ми дійсно могли б закінчити війну. То чому цього не сталося?
 
Що тоді, влітку 2014-го, відбувалося з бойовими подіями? Слов’янськ тримався винятково тому, що там базувалася банда Гіркіна, російського кадрового офіцера. На той час більше на Донбасі жодних інших сильних структур опору не існувало. Але після тривалої облоги Слов’янська Гіркіну дають можливість відійти — була відповідна домовленість. 
 
Тим часом українські Збройні сили разом із добровольчими батальйонами звільняють місто за містом: Попасна, Лисичанськ, Сіверськодонецьк, Краматорськ, Дзержинськ... 
 
На момент відходу Гіркіна із Слов’янська в Донецьк, за свідченнями розвідки, там перебували до сотні озброєних винятково стрілецькою зброєю бойовиків. Що заважало знищити цю банду? Домовленості? Гіркін відходить на Краматорськ, Дзержинськ, Горлівку, а потім — у Донецьк. І там створює цю так звану армію «ДНР», яка починає отримувати підкріплення з гуманітарних конвоїв Путіна. Далі утворюються спочатку терористичні батальйони «ДНР», той же «Сомалі», тоді з’являються лідери банд «Гіві», «Моторола», «Біс»... А українським військовим фактично не дають діяти в цей час, не дають команди. 
 
Ми перебували в Дзержинську і були готові штурмувати Горлівку, ми роздивлялися її в біноклі, й угруповання Безлера («Біса»), яке перебувало там, не встояло б. Навіть силами одного нашого батальйону за підтримки важкої техніки плюс Нацгвардії, яка в Майорську стояла, можна було місто звільнити. Тричі оголошувалась готовність іти на штурм і тричі її скасовували. 
 
Натомість у цей час відбуваються дивні речі, перемовини про те, що треба робити мир, припиняти ці бойові дії... І в розпал цього всього виникає Іло­вайськ. Іловайськ був важливим тому, що це залізничний вузол, ворота до Донецька, і там (у Донецьку) оця антитерористична операція могла завершитися дуже швидко. 
 
Цей наступ ворогу треба було зупинити за будь-яку ціну. Починаються регулярні обстріли з російського боку, а потім 23 числа (хтось каже 22-го) на територію України заходить велика група російських військових. Вони рухалися в напрямку Амбросіївка—Старобешеве, щоб замкнути кільце. Відомо, що в той час командування частин, які перебували там, слали рапорти в Генштаб, на які не було жодної відповіді, а якщо й були, то,  мовляв, «усе під контролем», «не піддавайтесь паніці». Це ніщо інше, як безпрецедентна бездіяльність вищого військового командування і на той час керівника АТО Віктора Муженка. На території країни вже перебувають іноземні підрозділи з технікою та озброєнням, а вище керівництво країни в цей час приймає... військовий парад!  
 
За офіційним висновком Генпрокуратури, оприлюдненим Анатолієм Матіосом, немає прямого причинно-наслідкового зв’язку з тим, що сталося в Іловайську, з бездіяльністю командування. Хоча, крім суто висновків військово-судової експертизи, яка встановлювала цей зв’язок, є ще виконання статуту, закону про оборону України, пряме порушення якого, вважаю, було під час іловайських подій. Бездіяльність командування, відсутність реакції президента на світовому рівні, коли він мав здіймати галас на весь світ, скликати і засідання Радбезу ООН, повністю розв’язали руки російській стороні. А може, така домовленість була? 
 
Ми ввійшли в Іловайськ 24 серпня на зачистку лише на день — ввечері мали повернутися. А вже тут дізналися, що потрапили в оточення. Ще 26 чи 27 числа із міста вирвалася остання машина з пораненими. А далі вже не мали навіть можливості відправляти з міста «трьохсотих». Котел замкнувся...
 
У нас були плани прориватися самостійно. Але в ніч з 28-го на 29-те з’являється звернення Путіна до бойовиків із проханням забезпечити вихід українських підрозділів. (Хоча кільце тримали зовсім не бойовики, а регулярні частини російської армії). І ми отримуємо наказ виходити зеленим коридором. Принизливо, віддає зрадою, але можна сказати, що це був пошук шляхів гуманного вирішення цієї проблеми. Нехай так.
 
Умови росіян спочатку були такі: Зброй­ні сили виходять, а добробати лишаються «на суд народа Донбасса». Зрозуміло, що Руслан Хомчак, нинішній начальник Генштабу, який на той час командував військами в секторі Д, на це не пристав. Тоді умови змінилися: йдете всі, але без зброї й техніки. Уявіть, який би це мало резонанс, якби півтори тисячі бійців, фактично угруповання цілого сектору, з піднятими руками ганебно покинули місто! Це була б деморалізація не тільки війська, а всього суспіль­ства! Оцей план «принуждения к миру», як це свого часу відбулося в Грузії, власне, й мав таку мету: показати, що не можемо ми воювати з «вєлікой Расієй». 
 
Руслан Хомчак неодноразово казав: було узгоджено два маршрути для виходу. Насправді це дало можливість росіянам зосередити вогонь на цих двох напрямках, розташувати сили так, щоб фактично заблокувати будь-який спротив. Звернути з цих двох маршрутів, коли вже 29-го вийшли на Многопілля, де формувалися дві колони, не було можливості. 
 
Ми не мали жодних гарантій: росіяни, може, й випустять, але терористи ж ніяких зобов’язань не брали. І могли розстріляти чи взяти в полон півтори тисячі українських вояків. І тому Хомчак приймає єдино правильне рішення в тій ситуації: зброю й техніку не залишати. Нехай кажуть, що він кинув людей на смерть, думаю, що це біль Руслана на все життя. Бо якби ми готувалися до атаки, можна було б усе планувати по-іншому. Але на це не було ні часу, ні можливості. І коли почався розстріл, він скомандував: «Уперед, із боєм». 
 
Ми вступили у відкритий двобій і не з ганьбою, а з честю вийшли з цієї ситуації, показали: ми без бою не здаємось! А далі пішла реалізація цих домоленостей–договорняків (5 вересня були підписані мирні ініціативи Порошенка і Путіна, які слово в слово повторили мирний план Порошенка від 16 червня). Щоб їх підписати, треба було так терміново організувати цю велику кров... 
 
Думаю, цей ганебний сценарій був вигідний і вищому командуванню країни. Бо в Києві активність і принциповість добробатів уже стала набридати владі. Подібна інформація про той негативний настрій доходила до нас. Навіть на засіданні уряду обговорювали, що «ці командири» себе новими наполеонами і робесп’єрами відчули. І якщо вони звільнять Донбас, то буде видно, хто є реальними лідерами і дієвою силою в країні. Правда, не всі «робесп’єри і бонапарти» себе згодом показали з кращого боку... Але на той момент влада дійсно боялася добровольчого руху, й Іловайськ — це фактично була реалізація плану зі знищення всіх добровольчих батальйонів в одному котлі. 
 
* * *
 
Я підтримую ідею встановлення Дня пам’яті 29 серпня. Ми про це говорили, починаючи з першої річниці Іловайської трагедії, тобто з 2015 року: писали петиції до президента і ВР, проводили «круглі столи», знову й знову нагадуючи про це. 
 
Чому для мене важливо, щоб була ця дата? Треба показати, що Іловайськ — не просто один із епізодів цієї війни, а це початок відкритих бойових дій із російськими військами віч-на-віч. І найбільша військова трагедія нашого часу. Це особливий день, і він має бути виокремлений. Можливо, коли ми закінчимо цю війну, то це буде інша дата. А поки що вона потрібна не тільки щоб віддати шану загиблим, а щоб бути нагадуванням суспільству: справа про Іловайськ не закінчена, не передана до суду, за трагедію ніхто не покараний.  
 
І це буде екзамен для нинішньої влади: чи прийде президент Зеленський 29-го на Михайлівську площу, чи прийде туди генерал Хомчак, який був із нами там, у коридорі смерті, чи не змінила його влада? Це ж стосується і новообраної Верховної Ради, яка 29 числа збереться на своє перше засідання. Було б дуже добре, якби депутати, відкривши засідання, прийшли в повному складі на Михайлівську, постояли перед Стіною пам’яті, поглянули в очі тим, завдяки кому вони зараз є владою... 
 

«Росіяни завжди були майстрами із влаштовування пасток»

 

Олександр Шульман, військовий журналіст і експерт, у 2014 році — боєць добровольчого підрозділу:  
 
 
 
— У серпні 2014-го я був під Луганськом. Про те, що під Іловайськом сталося щось страшне, ми дізналися не одразу — на фронті такі новини розлітаються не завжди швидко.  
 
Так, втрати були величезні. Але ми весь час забуваємо, що це війна. І забуваємо про те, що бойового досвіду в української армії на літо 2014 року практично не було. Хтось давним-давно воював в Афганістані, а хтось — у Чечні, але це не зовсім те... Сучасна маневрова війна з танками, бронетехнікою, з захопленнями об’єктів і відсіканням ворога на території європейського театру воєнних дій певною мірою була в колишній Югославії і от зараз у нас. Тобто, за великим рахунком, на європейській території бойові дії з 1945 року не велися. А от у Росії був набутий вельми значний досвід ведення воєнних дій — під час першої та другої чеченських кампаній. Але росіяни вчили своїх колаборантів працювати так, як звикли у Чечні, — окопатися і тримати оборону. І міста, треба сказати, вони непогано тримали. Та в маневровій війні ми їх били. 
 
І якби добробати не потрапили в цю іловайську пастку, якби не втрутилася російська регулярна армія, ще невідомо, як би повернувся увесь хід цієї війни. 
 
Чому, власне, росіяни пішли на пряме вторгнення? Бо українська армія повільно, але впевнено добивала «сепаратистів». Рейди наших десантних бригад, піхоти і танкістів, робота артилерії та авіації були досить успішними. Ми звільняли місто за містом. І при цьому вчилися воювати. 
 
Росіяни, як правило, не рахують втрат — «мы за ценой не постоим». Так, у сучасному світі це дико. Але якщо вони ставлять собі якесь завдання, вони його виконують будь-якою ціною, незважаючи на жертви. Хочу нагадати, що після боїв поблизу Дебальцевого втрати в одному з танкових батальйонів російської армії були такі, що командир просто застрелився. Видно, ще не всі російські офіцери свою честь утратили. 
 
Питань щодо Іловайської трагедії і сьогодні значно більше, ніж відповідей. Проте давайте не забувати, що з російською армією в протистоянні — ось так лоб у лоб — ми зіткнулися вперше. Якщо подивитись на Іловайськ як фронтову операцію, то після звільнення Слов’янська, Миколаївки, Краматорська жодного разу наша армія не вела бої в лобовій атаці. Оточували, відсікали і давали «сепарам» піти. Частини МВС потім проводили зачистки решток бандформувань. Власне, в Іло­вайськ наші підрозділи, які підпорядковувалися МВС, якраз і завели для цього. Їм дали завдання поїхати і швидко за день-два зачистити місто. А довелося втягуватися в бій без тяжкого озброєння і відповідної підготовки. Ведення вуличного бою — це особливий вид воєнного мистецтва. Здійснювати зачистку «сепарів», які десь там поховалися по кутках,  — це одне. Вести бої зі звільнення міста  з застосуванням артилерії, авіації, танків тощо — це зовсім інше. Національну гвардію, наприклад, до цього не готували. 
 
Підлість росіян, підлість російських офіцерів як нижчої, так і вищої ланок, підлість Генштабу РФ — ось причина того, що «зелений» коридор став коридором смерті. Росіяни завжди були майстрами з влаштовування пасток. Я погоджуюся з думкою, що добробати були фактично заманені в пастку й знищені. Якщо взяти звільнення Дзержинська, нині Торецька, то там у червні 2014-го була, в принципі, така ж «картина маслом». Заманили в місто військових для зачисток, а потім з’ясувалося, що йшло велике угруповання для того, щоб зам­кнути їх у цій пастці. Але не вийшло. Наш спецназ бій витримав, а угруповання Безлера із 200 людей роздовбали вщент. І не вийшло в них міні-котла... 
 
Не варто забувати: Іловайськ — це, з одного боку, трагедія, а з другого — яскравий приклад героїзму українських військових і добровольців. Там був не розстріл, а бій. Нерівний і жорстокий. Той же полковник-танкіст Сидоренко (кадровий військовий ЗСУ Євген Сидоренко на трофейному російському танку Т-72Б3 виходив з оточення, вів колону в «зеленому» коридорі. — Ред.) не раз згадував, що люди готувалися до бою, набирали набої, боєкомплект. Вони розуміли, на що ідуть.
 
Росіяни вимагали виходити з Іловайська без зброї. Якби наші погодилися на це, все одно не вийшли б! Ніхто не збирався їх звідти випускати! Це була чергова «подляна». Під Іловайськом були розстріляні не тільки наші військові й добровольці, а й було розстріляне саме хрестоматійне поняття щодо честі російського офіцера. Оте оспіване «Офицеры, офицеры, ваше сердце под прицелом...» — ціну слова і честі російського офіцера ми якраз і побачили в Іловайську. Це для багатьох стало таким перемикачем у дискусії, хто і кому брат. 
 
Іловайськ можна назвати трагедією, поєднанням підлості, неінформованості, дурості — називайте як хочете. Версій багато. Хтось каже, що це були розборки олігархів. Хтось — зумисне знищення добробатів українською владою. Те, що ця феодальна влада дійсно побоювалась зростання популярності добровольчого руху, куди ввійшли найпатріотичніші сили України, я припускаю. Але версія, що Порошенко мав зумисний план знищення добробатів, — ні, в це не вірю. 
 
Я не можу коментувати дії вищого керівництва, не знаю, чим вони тоді керувалися, приймаючи ті чи інші рішення, бо не маю такої інформації. Розумієте, це зараз, коли ми знаємо, що там відбувалося, і нам відомі навіть номери російських частин, зручно розкладати ситуацію по поличках. А на той момент Іловайськ був лише однією з точок фронту. А фронт простягався від Станиці Луганської до Маріуполя. І ми, як я вже казав, воювали досить успішно. Під Луганськом становище стабілізувалося (російські колони там були повністю «розчесані» — тіла вивозили бозна скільки часу), Піски звільнені, коридор у Донецький аеропорт пробито, це летовище, а також Луганський, Краматорський і Маріупольський аеропорти ні росіяни, ні сепари використовувати не могли. Та ворог не досяг практично жодної з поставлених цілей! І в цьо­му — заслуга найвищого керівництва країни та армії. 
 
* * *
 
Чесно сказати? А в нас не забагато цих днів пам’яті в році набирається? Зробили б один день поминання всіх загиблих за свободу України — і це було б правильно. Звісно, історія України непроста і трагічна, і воля нам далася дорогою ціною. Але не можна весь час жити скорботою. Зрештою, ми солдати чи бабки-плакальниці? Війна є війна, і втрати на ній неминучі. Віддати цим людям гідну шану треба, але не варто, як мені здається, дробити війну на окремі епізоди. І оплакувати кожен з них.