От навіть важко вибрати, що для нашої життєвої європейської перспективи важливіше: постановочна хода в День Незалежності в добровільно-примусовому порядку чи зупинка будівництва гуртожитків для солдатів, виробництва нової техніки для ЗСУ; чи яскраве привселюдне, з кримінальним флером «виявлення» ворогів у стані попередників, аби в разі чого, за класичною схемою, було на кого списати невдачі й провали, ну і щоб не заважали.
Бо те, що зараз відбувається у новій владі — також давня традиція (на упередження усіляких, негараздів роботи немає, є лише створення цих негараздів). Хоча якщо наміри влади саме такі — відкочування назад і задоволення фантомних питань сусідньої імперськи стурбованої країни, то тоді так, вона робить для себе все правильно.
І природно, що на тлі сьогодення напрошується запитання: чи можливо передбачити масштаби запрограмованого хаосу? Особливо, якщо ролі державників почали виконувати «временщики», які, граючи свої партії, не відчувають під собою не лише країни, а й навіть смаженого півня, котрий дуже скоро може предметно почати клювати їх у товстошкірі (я зараз не про вагу й обсяг) задниці. Утім це такі узагальнені висновки останніх місяців із політичного життя країни.
У нас наразі більш конкретний інтерес. От подивімось на такого собі кандидата, на очільника фракції більшості у новому парламенті Давида Арахамію. Останнім часом йому приділено аж надто багато уваги різними ЗМІ та політичними експертами. Здавалося б, чому? Адже лідери фракцій попередніх парламентів не забирали стільки місця і часу на медійних і публічних просторах. Вочевидь, постать Давида Арахамії привабила своєю неоднозначністю та різкою зміною політичних вітрил.
Від війни в Абхазії до війни в Україні
Отже, можливий лідер президентської фракції «Слуга народу» Давид Арахамія відомий інтернет-спільноті під псевдонімом Давид Браун.
Народився він 23 травня 1979 року в Росії, у місті Сочі. Декотрий час жив у Грузії, в Гаграх. А в 1992 році, рятуючись від війни в Абхазії, переїхав із батьками в Україну — до Миколаєва. Там виріс і закінчив загальноосвітню школу.
Потім вступив до Європейського університету, на економічний факультет.
Бізнесмен, директор українського філіалу IT-компанії Template Monster (США), волонтер, громадський активіст, пройшов до Верховної Ради під четвертим номером списку партії «Слуга народу». Перед цим президент Володимир Зеленський призначив Давида Арахамію секретарем Національної інвестиційної ради.
У 2014 році він став автором волонтерського «Народного проекту». Ця ініціатива позиціонується як допомога українським військовим у зоні АТО, й починалась вона з відкриття сайта для збору коштів на екіпірування десантників 79-ї бригади.
У серпні 2014-го Давид Арахамія став радником голови Миколаївської облдержадміністрації Вадима Мерикова. У тому ж 2014 році президент України Петро Порошенко нагородив волонтера орденом «За заслуги» 3-го ступеня.
У вересні 2014 року Арахамія зробив наступний стрімкий стрибок у кар’єрі — став уповноваженим міністра оборони України з питань закупівель. А вже в листопаді 2014-го — співзасновником Асоціації народних волонтерів України й куратором «волонтерського десанту» — групи волонтерів, котрі почали працювати в Міноборони.
У 2016 році стартував новий проект Давида Арахамії — веб-платформа Weblium.
Ігри в патріотів?
Спрямованість політичного флюгера гіпотетичного лідера парламентської фракції «Слуга народу» мінялась із космічною швидкістю.
А тим часом у 2015 році Головна військова прокуратура ГПУ відкрила кримінальне провадження стосовно голови Ради волонтерів при Міністерстві оборони Давида Арахамії. За махінації із закупівлею палива.
«Злісні домисли» в пресі, породжені зливом інформації з надр правоохоронного відомства, звинувачували Арахамію в розкраданні палива для Міністерства оборони України на суму 15 мільйонів гривень.
Декотрі ЗМІ відкрито звинуватили Арахамію у тому, що під виглядом волонтерства він переслідував одну мету — добратись до грошових потоків. Утім це не було доведено в суді. Отже, наклеп недоброзичливців? Однак ложечки знайшлись, але присмак у багатьох залишився.
У 2016 році Давид Арахамія помножив на нуль так званий «закон Савченко» й опублікував на своїй сторінці у «Фейсбуці» кількість злочинців, котрі вийшли на волю завдяки цьому закону:
• 866 осіб, засуджених за умисне вбивство;
• 554 особи — за умисне важке тілесне пошкодження;
• 691 особа — за злочини, повязані з наркотиками;
• 1 тисяча 164 особи — за розбій;
• 906 осіб — за грабіж;
• 1 тисяча 490 осіб — за крадіжку;
• 15 осіб — за злочини проти основ національної безпеки».
Критика влади, до якої він мав відношення, — ну що ж, сміливо, принципово. Водночас через деякий час, а точніше у квітні цього року, Давида Арахамію називали одним із головних «порохоботів» нашої країни за підтримку курсу Петра Порошенка. Після президентських виборів, 22 квітня 2019 року, Давид Браун опублікував на своїй сторінці у ФБ пост-подяку Петру Порошенку: «Я хотів би подякувати Петру Порошенку за всю його роботу. Я жив по сусідству й бачив, о котрій годині він повертався додому, я бачив його на початку й бачив зараз — видно, що він вклав дуже багато своїх сил та енергії...».
Не пройшло й півроку — 9 червня 2019 року Арахамія у себе у ФБ заявляє, що йому щиро захотілось допомогти людям, у руках котрих «небачена підтримка нації».
Свій проукраїнський вибір Арахамія виносить на щит і коли пише, що хоче щиро допомогти новій владі, і коли виступає з різкою критикою колег по парламенту за проросійські погляди.
Ймовірно, такий виступ має не емоційне підґрунтя, а продуманий чіткий посил, частину плану — як отримати неформальне лідерство у фракції.
Головне, щоб костюмчик сидів
На сьогодні одним із головних питань до майбутнього керівника правлячої фракції може бути — на скільки він самостійний як лідер коаліції?
Політтехнолог Андрій Золотарьов відносить його до стану «порохоботів» із зазначенням, що ця категорія політично активних колишніми не буває. Водночас експерт натякає на причетність Арахамії й до іншого політичного табору: «Є та фігура, завдяки котрій він потрапив до депутатського корпусу. Можливо, Арахамія — це квота Арсена Авакова, — припускає Андрій Золотарьов. — Я вважаю, що Давид Арахамія входить у той пакет пропозицій, від якого президент Володимир Зеленський відмовитись не зміг. Ну а Арахамія, ставши керівником коаліції, буде змушений залишатись у рамках раніше заданого дискурсу».
Зрозуміло, що на момент початку роботи Верховної Ради коаліція вже має бути збита й упакована взаємними гарантіями.
А от політичний експерт Олександр Кочетков, навпаки, вважає Давида Арахамію абсолютно самостійним гравцем, котрого по життю веде винятково особистий інтерес.
«Згадайте, як він хвалив Петра Порошенка, — нагадує Олександр Кочетков. — Потім стер свої пости у ФБ, забув про любов і відданість до колишнього президента і з легкістю переметнувся до нового глави держави Володимира Зеленського. Спіткнеться Зеленський, Арахамія зробить так само безпринципно й піде працювати, наприклад на Медведчука. Зверніть увагу, він претендує на внутрішню владу, як формальну — лідера фракції, так і не формальну — він однооосібно хоче визначати корупційну складову в голосуваннях депутатів, приміром через звинувачення їх у проросійкості. Ну і ще один достатньо потужний важіль впливу Давида Арахамії — це його посада в Національній інвестиційній раді. Робота із зовнішніми інвестиціями — це дуже великі гроші. Отже, він працює винятково на себе. А всі партнери — збоку, згори, знизу — ситуативні».
ЗадЗЕркалля
Тож куди веде нас курс Зе із ключовими гравцями на нинішній політичній арені, котрі завжди готові так віртуозно швидко розкладати яйця в різнополюсові політичні кошики? І чи безпечно це для воюючої країни? Чи це вже не важливо для сьогоднішнього політичного курсу? А головне зараз — вміння сподобатись: костюмчик, краватка, гарний вигляд, гарна освіта, правильна маніпулятивна риторика і добре засвоєне правило — за будь-яку дію може бути покарання, тому головна дія — це бездіяльність та імітація діяльності. Так і зовнішньоекономічний курс України не важко поміняти.
Напевне, всоте виникає запитання: чому притомні патріотично налаштовані політики, які ще є в державі, в період війни у своїй країні не перестали жерти один одного, стаючи в нарцисичну позицію власної винятковості, або зображати корисну політкоректність перед попереднім президентом? Вони повинні були хором заходити в порошенківський кабінет, брати його за горло чи інші життєво важливі органи і культурно казати: «Петре Олексійовичу, тут ти правий, а тут — ні. Країна може розвалитись на шматочки! А в чиї руки посипляться ці шматочки — питання риторичне. І ти, Петре Олексійовичу, достатньо потужний, аби не допустити цього!».
Утім телевізор і задумана ще до виходу в світ екранізована наскрізь популістична кремлівська політагітка «Слуга народу» зазадалегіть зробили свою справу. Вони до цього готувались. Ми — ні. І оцей весь запланований психоз, за задумом, повинен охопити країну (втім вибори частково це продемонстрували), аби повернути її у кінець 80-х — початок 90-х. Чи любить нова влада Україну? Любить, але російську, а не українську. Сьогоднішні можновладці не знають, не розуміють, не відчувають, ментально далекі від української України. Чому б тоді не чемодан-вокзал-Росія? Та тому що там усе вбито, розорано, агресивно й не логічно, Байкал китайці в пляшках вивозять, Сибір догорає, так і до Москви пожежа може дійти, а тут, в Україні, все відносно добротно й зі смаком, їжа якісніша, дороги кращі, врожаї вищі...
«Нова мітла» мете повним ходом, аби лише не змели все святе й глибинне для по-справжньому української душі, не змели нашу державність.
