«Керівна верхівка в Україні повинна стати українською»

15.05.2019

Шановна редакціє, пише вам ваш постійний передплатник та іноді дописувач, викладач-математик. Знову і знову намагаюся достукатися до нашого затюканого царськими століттями і комуністичними десятиліттями люду. Ніякого снобізму, але із сумом належить визнати. Вважається хорошим тоном якось там любити народ, прекраснодумно базікати про те, який він мудрий та працьовитий. Мудрий примудрився вибрати Януковича зовсім недавно. Просторікування про якусь особливу працьовитість нашу — також міф, літературний штамп. Працьовитість наша десь так трохи не дотягує до середньої.
Кожного літа в закордонному туризмі намагаюся мати хоча б одну німецькомовну державу, де при нагоді спілкуюсь, розпитую, намагаюсь хоч на міліметр наблизити людей до нашої України, доношу до їхньої свідомості і підсвідомості думку про красу і багатства України. Дійсно вважаю, що варто лише навести порядок — і заживемо. Ті самі німці працюють суворо, не піднімаючи голови, тому досягли всього того, що мають нині. Згадується офіцер поліції, який розповів про надзвичайний педантизм на роботі, аж до секунд. А ми часто хочемо чогось, не заслуговуючи на це. Щастя нам повинні принести Президент, уряд, парламент, а ми — якось так. Розвал і абищо в одній царині рано чи пізно підмивають й інші. Це я вже про близьку мені, представнику викладацької династії, сферу освіти. Про які успіхи в освіті може йтися, коли викладачі дозволяють собі починати заняття на десять хвилин пізніше, а закінчувати на тих-таки десять хвилин раніше.
Кілька слів про минулі вибори. Сором обпалює лице від того, що ми спостерігали. Майже три десятиліття маємо в руках дорогоцінну річ — незалежність. Занехаяли таку багату країну, яка вже мала б стати одним із локомотивів Європи. Та ж таки Німеччина має всього 356 тис. кв. км площі проти українських 603 тисяч! Природні багатства навіть порівнювати не варто. Тільки де вони, а де ми?
А ми на виборах занапастили навіть те, що мали, бо звикли безголово «думати» насосом для перекачування крові, тобто серцем. Хоч «думання» про Зеленського-Президента вже й серцем не є, а якоюсь менш шанованою частиною тіла. Наш народ постійно схильний до самознищення, до суїциду. Вся наша історія про це свідчить. Князівські взаємопоборювання, Руїна, підніжки від своїх же (згадаймо, як за часів Мазепи зрадник Ніс відкрив вхід до Батурина царським військам для кривавої розправи). Такі от ми, слід визнати. Не вчимося ні на своїх, навіть трагічних, ні на чужих помилках. Довели своєю дурістю країну до біди, втратили кращих із кращих, розчулились, просльозились, забули, готові до нових дуростей. За незначними винятками, мали в першому турі президентських перегонів оті «сорок відтінків сірого». Виборці мали змогу побачити у всій красі убозтво духу і недалекість багатьох із цих «відтінків», але те, що саме Зеленський вийшов у лідери, означає, що ми дожилися і до такого... «Доборолась Україна до самого краю...» за Тарасом Григоровичем... А потім, можливо, будемо рвати на собі волосся і навіть щиро лементувати, що ми ж не хотіли, що ми ж і не думали. А хто не давав думати?
Я б проголосував за Левка Лук’яненка (за нього голосував у 1991-му), в 2004-му — за Ющенка, мої люди зараз — патріоти України, наприклад, той-таки Руслан Кошулинський. Інша справа, що є реалії, явний і очевидний розподіл шансів. Сварити ж владу — святе, завжди можна знайти зачіпки. Варто визнавати її помилки, але варто й визнавати зроблене, а не просторікувати, що всі вони корупціонери. І серед них є невелика, правда, частина людей, які сумлінно працюють за свою досить скромну зарплатню.
З цікавістю спостерігав за прийняттям мовного закону у ВР. Багато псевдорозумників говорили, що не на часі, мовляв. Та дуже навіть на часі, навіть не вчора, а позавчора, бо це величезна складова нашої державності. Треба було бачити і чути, як недобитки «регіоналів» намагалися затягувати цей процес. Ось вони, люті вороги України. Ще зовсім недавно Голова парламенту А. Парубій аж за третім разом змусив В. Німченка виступати офіційно українською — ось такі у нас етнічні українці. Вони і на телевізійних оглядах-марафонах самозакохано просторікують, купаються в словесах, надимають щоки, розвалившись у кріслах, мов ті горобчики, мружачись від самовдоволення, тоді як путінські коти хижо вигинають спини на відстані одного стрибка. 
У моєму досить пристойному, історично глибинному, масштабному навчальному закладі лічені одиниці з багатьох сотень викладачів проводять заняття державною українською. Одна розумна і симпатична колега ще з десяток років тому сказала, що «нужно же постєпєнно», але й на цей момент не просунулась «постєпєнно» ні на міліметр. Тож можна пробачити нашим можновладцям їхні русизми (зрозуміло, якою мовою вони спілкуються вдома), адже на підході Президент Зеленський, який «зуб дає»...
Не варто тулити цього хлопця до Рональда Рейгана, який до президентства обіймав помітні посади у профспілках. Та й вважати Рейгана взірцем для наслідування теж не варто: коли Моріс Бішоп, лідер маленької острівної держави Гренада, трохи розвернув свою країну в бік Куби, то Рейган, який зворушливо водив за руку свою Ненсі та про Бога все говорив, розтоптав Гренаду військами...
Безсумнівно, мав рацію Шумський*, про що писав Сталін, що «керівна верхівка в Україні (партійна та інша) повинна стати українською» (Сталін, т. 8, ст.153). Це, правда, було в 1926 р. Але й зараз поділяю думку з цього приводу прихильника українізації Олександра Шумського, який став заручником своїх ідей, за що й поплатився своїм життям. n
 
*Олександр Якович Шумський — український радянський державний і політичний діяч. Активний поборник українізації у 1920—1930-х. Заарештований 13 травня 1933 року за звинуваченням у приналежності до Української військової організації (УВО) — підпільної організації, яка нібито складалася з колишніх членів КПЗУ («шумськістів») і готувала антирадянське зброй­не повстання (насправді така організація не існувала й була сфабрикована ОДПУ). Засуджений до 10-річного ув’язнення у виправно-трудовому таборі. У 1933—1935 рр. перебував на Соловках. 9 жовтня 1937 р. тяжко хворого Шумського знову заарештували у зв’язку зі справою боротьбистів. Убитий у 1946 р. Судоплатовим та Майрановським, за особистим розпорядженням Сталіна, Хрущова та Кагановича по дорозі з Саратова до Києва.
Микола ГОРБАТОВ
Днiпро

  • Нумерологія і вибори: ефект «Стрекози»

    Не хочеться вірити у фатальність чисел, проте цифрові енергії іноді бувають настільки красномовними, що мимоволі починаєш визнавати певну закономірність. Судіть самі. >>

  • Вихід один — покладатися на власні сили

    1 грудня 1991 р. український народ більш ніж 90 відсотками голосів підтвердив Акт проголошення незалежності України. Інакше й бути не могло, тому що це була віковічна мрія і боротьба народу за свою дер­жавність. >>

  • Півсотні шуфричів знахабніли

    Знадобилося цілих 50 років, аби моя стурбованість заміною української мови на російський «язик» аж на 93-му році мого життя майже зникла після прийняття Верховною Радою України Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». >>

  • У нас всі постійно проти чогось, вже якось час бути за

    Сьогодні російський представник з трибуни Ради Безпеки ООН вчергове збирається розповідати про утиски російської мови в Україні. Ну, щоб зрозуміти рівень цих утисків, достатньо пройтись центром Києва та на власні вуха почути, як в нашій столиці по-звірячому пригнічують російську на побутовому рівні >>