У Прип’яті підрозділи МВС вчилися боронити місто від ворога, фото
Населений пункт "Прип’ять" знаходився на лінії зіткнення з противником. Відтак, підрозділи Нацгвардії спільно з Нацполіцією та ДСНС виконували бойові завдання щодо оборони міста. >>
Небезпечна відповідальність: спогади учасника ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС Жоржа Шанаєва
23.04.2019
Із плином років учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС стає все менше. Їхні життя вперто підточує «мирний» атом.
Але доки вони ще живуть серед нас, маємо по крупинці збирати їхні спогади про ту страшну трагедію.
Щоб із них, як із пазлів, скласти реальну картину вселенської трагедії, наслідки якої відчуваємо ще й досі...
Одним iз приборкувачів «мирного» атому був нині 82-річний киянин Жорж Іванович Шанаєв, який займався герметизацією об’єкта «Укриття» над зруйнованим вибухом четвертим енергоблоком.
На початку 1980-х Шанаєв брав участь у реалізації на Чорнобильській і Рівненській АЕС технології герметизації станційних споруд.
На той час мав величезний фаховий досвід і навіть був нагороджений Державною премією СРСР у галузі науки і техніки «За розробку і впровадження технології відновлення нафтових резервуарів, підводних трубопроводів і корпусів суден на основі застосування спеціальних полімерних клеїв».
Коли трапилася аварія на ЧАЕС, працював керівником технологічної групи підводного склеювання в Інституті хімії високомолекулярних сполук НАН України.
Знаючи про науково-технічні досягнення інституту, саме сюди звернулися високі державні чиновники — щоб допомогли з герметизацією стін і даху споруджуваного тоді над зруйнованим енергоблоком атомної електростанції об’єкта «Укриття», що його в народі назвали «саркофагом».
А місцеве керівництво доручило цю відповідальну справу технологу Шанаєву: мовляв, якщо може герметизувати під водою, то зробить це й на землі...
Небезпечна відповідальність
«У жовтні 1986-го мене забрали з дому вночі і повезли машиною просто до станції, — пригадує Жорж Іванович. — У штабі урядової комісії з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи заступник міністра середнього машинобудування СРСР Усанов одразу запитав, чи зможу я гарантувати, що герметизація швів між плитами стін та на даху об’єкта витримає 50 років? На що я з острахом (адже рішення було рівнозначне підписанню вироку самому собі в разі недотримання терміну) відповів, що за фахом технолог, а не хімік, і не знаю, як поведуть себе полімерні клеї під дією радіації.
Тоді чиновник «знизив планку» аж до одного року і пояснив, що зараз біля четвертого енергоблоку дуже висока радіація, а там працюють люди. Тож задля їхньої безпеки потрібно максимально зменшити її рівень хоча б на рік, аби приступити до спорудження нового — капітального укриття замість нинішнього тимчасового. Я ризикнув погодитися на цей термін. Більше того: вже під час підготовчих робіт до герметизації переконав чиновників відмовитися від пропозиції шведів закупити полімери у них. Аргументував тим, що вони не лише значно дорожчі, а й гірші за якістю від самопінного полімерного клею «КІП-Д», який випускав Київський завод хімікатів. Це також було дуже ризиково, — якби виникли якісь негаразди, все списали б на мене, що могло закінчитися трагічно».
Графік роботи — цілодобово
Для виконання робіт із герметизації «саркофага» Шанаєв запросив ще чотирьох співробітників свого інституту і створив спеціальну конструкторсько-технологічну групу, а також неподалік станції терміново було споруджено спеціальний полігон для відпрацювання розроблюваних технологій. Усе проектування допоміжних засобів, їх виготовлення, проведення експериментальних робіт за будь-яких умов, навчання допоміжного персоналу, безпосереднє виконання робіт з герметизації на самому об’єкті «Укриття» проводилося цілодобово конвеєрними методами. Вільний час мали тільки для сну (на дитячих ліжечках, оскільки жили в дитсадку) і харчування. Шанаєв з колегами розробили три технології герметизації, дві з яких і було застосовано — герметизація даху та вертикальних щілин, які утворювалися при монтажі стін із масивних сталевих конструкцій.
Ті конструкції встановлював дистанційно керований самохідний кран-робот «Демаг» німецького виробництва, який міг піднімати 600-тонний вантаж, тож щілини виникали чималі. Для їх герметизації вирізали поролонові стрічки, які просотували спіненим полімерним клеєм.
А для герметизації даху придумали справжнє ноу-хау: до конструкційних елементів даху прикріплювали ущільнюючі «сигари» — 40-метрові брезентові мішки, наповнені керамзитом і просочені клеєвою композицією, які укладали на труби перекриття. Спочатку його передбачали покрити бетоном товщиною 60 сантиметрів, потім товщину зменшили до 20 сантиметрів.
Але таке рішення загрожувало відтермінованим просіданням труб і руйнацією даху, що неминуче призвело б до викидів радіоактивних речовин у повітря. Тож Шанаєв наполіг, аби замінили бетон легким керамзитом, хоча й не без шаленої протидії — були навіть погрози кримінальною відповідальністю в разі провалу цієї затії...
Умовна безпека
Як зізнався сам керівник тих робіт, стовідсоткової герметизації досягти тоді не вдалося, бо монтажні роботи велися дистанційно і повністю залатати щілини було просто неможливо. Але, за офіційними висновками, після будівництва «Саркофага» рівень радіації зменшився майже в 500 разів, зокрема і завдяки герметизації. Хоча, як говорить Жорж Шанаєв, вірити цим даним навряд чи варто, бо тепер уже відомо, що більшість тодішньої інформації про радіоактивне зараження виявилася недостовірною. Ті, хто подавав її вищому керівництву, просто змушені були це робити, аби прикрасити ситуацію та уникнути суворої відповідальності. Зокрема, секретареві ЦК Компартії України Володимиру Щербицькому доповідали тоді, що «весь об’єкт «Укриття» повністю герметизовано... Вжито всіх заходiв для упередження винесення зі зруйнованого реактора радіоактивного пилу та аерозолів». Хоча комісії, які приймали окремі системи, висловлювали чимало недоліків, зокрема, й щодо ущільнення стиків конструкцій. Але тоді потрібно було якомога швидше провести ці роботи...
«Взагалі герметизація об’єкта «Укриття» була дуже важкою не лише технологічно (бо нічого подібного раніше не робилося), а й психологічно, — говорить Жорж Іванович. — Кожне прийняте мною рішення могло мати серйозні наслідки. Тож коли через два місяці я вирвався з того пекла додому, то ще декілька тижнів не міг адаптуватися до нормального життя. Мене дратували навіть посмішки людей, музика на вулицях. А вже менш, ніж через рік далося взнаки й радіоактивне опромінення, бо ми працювали поряд із четвертим блоком, а отримані дози фактично ніхто не контролював. Спочатку значно погіршився зір, почалися ревматичні болі, потім захворіли внутрішні органи. Зрештою мені встановили другу групу інвалідності, на якій я перебуваю і досі. Хоча довелося чимало часу доводити, що це все пов’язане з Чорнобилем, оскільки документи про моє перебування там дивним чином зникли з архіву інституту...
І все ж, незважаючи на захворювання та поважний вік, Жорж Шанаєв не лише сам веде активне життя — готує науково-технічні публікації, малює картини, пише вірші та виступає з авторськими бардівськими концертами, а й підтримує інших інвалідів, яких залучає до різноманітних художніх виставок. Він навіть організував постійно діючу виставку-галерею їхніх робіт «Незламні духом». Адже він і сам з цієї незламної когорти чорнобильців-ліквідаторів, які ціною власного здоров`я, а то й життя вберегли від «мирного» атому тисячі інших людей.
