«У ті часи далекі, тепер майже билинні» мені подобалися зовсім інші, ніж зараз, пісні Висоцького, й інші цитати з них, утім шкільне життя оточувало мене цитатами не з Висоцького, насамперед дурацькими — «Коммунизм — это молодость мира, и его возводить молодым», або «Вчитися, вчитися, вчитися...» (досі дивуюся, як з одного слова можна було зробити афоризм для всієї 250-мільйонної країни), або «Учитель, перед именем твоим позволь смиренно преклонить колени». Дошка з цією фразою прикрашала закуток котрогось шкільного коридору, також ця цитата (здається, з Некрасова?) пробралася в кілька класних кімнат як наочна агітація і, якщо урок траплявся нудним, навіювала підступні запитання: чому треба ставати на коліна перед учителем, чому «позволь», виходить, вчитель не дозволяє колінопреклонятися тощо. Цю фразу любила патетично повторювати моя мама Тамара Іванівна, вчителька російської мови та літератури, вона фанатично любила свою професію, вважала її найпочеснішою і найважчою на землі, а гарних учителів прирівнювала ледь не до мучеників. Вона вже давно на пенсії, моя мама, але й тепер вважає, що вчительство було найбільш вдалим її вибором у житті. Наявність мами-вчительки видозмінило мій погляд на вчителів, може, я цього й не хотіла.
Згадуючи сьогодні, багато років потому, всіх їх, учених дам, перед класною дошкою з крейдою в руці і обов'язково з указкою (мабуть, це було модно, бо для викладання далеко не кожного предмета та указка пасувала), я думаю, як складно визначити серед них одну ту, яка вплинула на моє світобачення радикально. Напевно, таких немає. Втім я виділяю з багатьох чудових, професійних, улюблених одну жінку — вчительку історії, вона викладала в мене тільки два роки — в 4-му та 5-му класах, але пізніше ми зустрічалися просто так, факультативно, коли я вже переросла «середній шкільний вік». Вона вирізнялася рідкісним поєднанням суворості і почуття гумору, манерою говорити владно і водночас дуже інтелігентно, ерудицією і неприхованою гордовитістю, словом, був у цій статній жінці аристократизм, що вельми рідко траплялося в пересічних школах пересічних обласних міст Радянського Союзу. Звали її Бела Йосипівна Житомирська. Тільки у 8-му класі я дізналася, що Бела Йосипівна — єврейка, і тільки в 10-му — що син її прагне виїхати в Ізраїль, кличе маму з собою, але вона навідріз відмовляється. При цьому, готуючи мене до вступу на «ідеологічний» факультет — журналістики, Бела Йосипівна, хитро примружившись, повчала: «Лєночко, ми живемо у страшній країні, але її закони треба знати». «У страшній країні» було сказано пошепки, наче фраза «Ворог підслуховує» так вкарбувалася в мозок кожного радянського єврея, що навіть в епоху її цілковитої застарілості рефлекторно видавалася «на-гора» притишено й озираючись.
Бела Йосипівна першою відкрила мені, що історія — це цікаво, це все одно що шукати прізвища родичів у старих манускриптах, це розуміння своєї вічності, адже ще коли по Україні ходили русяві древляни, якась частина моїх генів, якась одна моя хромосомна загогулинка жила в них. Не пам'ятаю вже, чи саме так вчителька пояснювала необхідність усвідомлення історії своєї країни, пам'ятаю тільки, що пояснювала захоплююче цікаво.
Це було давно. В епоху варіацій на тему однаково коричневих шкільних форм, лякаюче-голосних горнів піонерської дружини і бадьорих весняних суботників. Тобто було це все в епоху, яка вже стала історією, як оті згадані древляни. Але я пам'ятаю цю жінку і цю епоху, навіть запахи шкільної їдальні, за примхою невідомого полтавського архітектора суміщеної з парадним актовим залом. Додому я їжджу нечасто, з учителями своїми зустрічаюся ще рідше. А з Белою Йосипівною вже не зустрінуся, з минулого літа — вже напевно не зустрінуся ніколи. Все думаю, треба б піти на цвинтар, знайти надмогильний пам'ятник і «учитель, перед именем твоим позволь смиренно преклонить колени»...
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
