У Харкові з’явилася традиція влаштовувати час від часу «День однієї вулиці». Саме таку назву має фестиваль, покликаний відкривати містянам найцікавіші сторінки минувшини просто неба.
Тобто в місцях, де історія творилася з нуля руками небайдужих і геніальних людей.
Цього разу черга дійшла до Університетської, що є точкою відліку теперішнього мегаполіса і може служити прикладом того дива, коли з нічого силою людської віри можуть з’являтися неймовірні речі.
Чийого духу в Харкові більше?
Зовні вуличний фестиваль нагадав пішохідне свято, де увесь день гості співали, танцювали, смажили на вогні м’ясну смакоту, билися на списах, запускали у небо парасольки, агітували за пішохідний рух у центрі міста, спускалися до підземних ходів і бродили сховищем древньої бібліотеки.
І це лише дуже скромний перелік усього, що організатори дійства зуміли втиснути у розлогу фестивальну програму.
Насправді ж звабливий антураж потрібен був для того, аби заманити харків’ян у далекий світ історичної минувшини.
Місце для екскурсу було вибрано невипадково, адже Університетська, без перебільшення, — «харківське все». У цьому куточку міста зручно осмислювати історію, бо нею дихає кожен камінчик.
Саме тут, наприклад, дуже просто знаходиться відповідь на й досі актуальне (особливо протягом останніх двох років) питання, чий же насправді Харків — український чи російський?
Списів із цього приводу опоненти зламали добрячу купу, бо кожен воліє залишитися при своїй думці.
Фестиваль же тим і зручний, що в незаангажованій і певною мірою веселій формі дає відповідь на всі запитання.
Скажімо, екскурсовод дохідливо пояснив, що першими на спустіле після татарської навали Дике поле прийшли переселенці з Правобережної України.
Тікали на цю територію з тих же країв і козаки після поразки в повстаннях проти поляків під супроводом Богдана Хмельницького.
Цей люд «осідав» невеликими «слободками» (звідси й назва — Слобідська Україна), що укріплювалися фортецями. У такий спосіб виникли фактично усі теперішні райцентри, що поблизу Харкова, а також чимало міст Сумської, Полтавської, Луганської і Донецької областей.
Одна з них була споруджена і в районі Університетської вулиці. Згодом переселенці об’єднали свої укріплення суцільною смугою земляних валів і разом боронили себе від ворога завдяки спеціальній системі оповіщення.
Білгородський воєвода лише через 10 років помітив, що у нього під носом з’явився самодостатній і цілком дієвий кордон, про що й сповістив царя Олексія Михайловича.
Государ виявив мудрість і наказав розпитати у переселенців про їхні потреби: мовляв, можливо, зброєю допомогти, грошима чи кураторами (просто як сьогодні), але слобожани відмовилися.
Попросили тільки дві речі: не вводити на їхній території кріпосне право й не обкладати їх податками.
Певний час так і було, проте пізніше держава «завантажилася» сюди з усіма своїми атрибутами й усіляко сприяла «залюдненню» території.
«Московське царство очолювало це переселення і надавало кошти, бо також було зацікавлене у створенні буферу — захисної смуги між кримськотатарськими степами і своїми володіннями, — каже кандидат історичних наук, заступник директора «Слобідської археологічної служби» Ірина Голубєва.
Вона також розповіла, що кілька років тому неподалік цього місця проводилися розкопки. Знайдені там фрагменти горщиків переконливо довели їх українське, а не російське «походження».
Таку ж закономірність археологам вдалося виявити і під час розкопок у районі Богодухівської, Цареборисівської та Чугуївської фортець, що були зведені фактично у той же час.
«Кераміку вважають точним індикатором в археології, — запевняє історик. — І виявлені на Харківщині рештки точно доводять — населення тут було саме українським. Московські горщики зовсім інші». От і виходить, що люди і посуд — наші, а земля була безлюдним Диким полем. Висновок напрошується однозначний.
Історичні аналогії
На Університетській, що завдяки своїй древності стала «свідком» усіх без винятку харківських епохальних подій, цікаво, а то й корисно проводити різні історичні аналогії.
Скажімо, в унісон дискусії про ідентичність на «Дні однієї вулиці» історик Едуард Зуб прочитав лекцію «Окаянні дні», де йшлося про післяреволюційний період 1918—1922 років.
Він, зокрема, згадав Донецько-Криворізьку республіку, до складу якої входив і Харків. Це нове «державне» утворення вважалося незалежним, але керувалося, звісно ж, з Росії. Ну чим не теперішня «ДНР», але в більших масштабах?
На Університетській ці комісари прославилися тим, що видали наказ про виселення з Покровського монастиря ченців із подальшим вилученням їхнього майна для потреб республіки. Найбільше їм кортіло «реквізувати» монастирських коней та карети.
Втім, коли «республіканці» прибули на місце «реквізиції», виявилося, що увесь простір навколо святої обителі та її двір заповнений харків’янами, які попри смутні часи й революційний безлад вирішили перешкодити знищенню духовного центру.
Різанини пощастило уникнути лише завдяки тому, що хтось ризикнув викликати загін матросів, які стали між ворогуючими сторонами й не допустили зіткнення.
На цій лекції мимоволі пригадалися події квітня 2014 року, коли привид усе тієї ж республіки знову бродив Слобожанщиною в рамках московського проекту «російська весна».
Вигнання непроханого «гостя» зі стін Харківської облдержадміністрації вінницьким «Ягуаром» вже ввійшло окремою сторінкою у новітню українську історію.
Втім мало хто знає про те, що з таким же азартом донецько-московські «республіканці» захоплювали адміністративні будівлі на окраїнах регіону і що там усе було ще тривожніше, ніж в обласному центрі.
Ситуацію врятувала ініціатива групи харківських бізнесменів, які за власні кошти організували приїзд львівських спецбатальйонів: місцевим віри не було, бо виникла підозра, що ті готувалися здати регіон. Послідовникам полум’яного товариша Артема чітко вказали на двері. Більше вони не з’являлися.
Світло науки
Доля Харкова як мегаполіса вирішувалася теж на Університетській. Сьогодні важко повірити, але на час відкриття у 1805 році Імператорського університету місто було усього лише невеликим повітом, подібним до Чугуєва або Валок, де не було навіть пристойних доріг.
І якби для цієї епохальної події Василь Каразін вирішив обрати сусідній населений пункт, то згодом статусним стало б саме те поселення: класичний жереб долі, що випав лише завдяки якійсь магічній вірі засновника у невідворотність реалізації задуманого.
Дивно, що й досі в Україні не знято фільм про подвижницький подвиг цього самотнього мрійника, адже вийшла б захоплююча історична драма з присмаком метафізики, де грандіозне щось створювалося буквально з нічого.
Енергія слова відіграла в ній не останню роль, оскільки Каразіну вдалося вмовити не лише харківську та столичну знать, а й європейських учених, які приїхали в глуху провінцію нести світло науки. Після відкриття навчального закладу з 29 викладачів тут було 18 німців.
Перших професорів для закладу підбирав сам Іоганн Вольфганг Гете разом із видатними знавцями античності Генріхом Гейне та Фрідріхом Вольфом. Вони й гадки не мали, на що підписуються.
До речі, тема з умовною назвою «німецький Харків» яскраво прозвучала і на фестивалі. Окрім екскурсії, учасники дійства стали свідками «оцифрування» будівель, де жили фахівці з цієї країни.
Завдяки розміщеним на стінах QR-кодів тепер достатньо просканувати табличку мобільним телефоном — й одразу відкриється веб-сайт, де описана історія цього будинку.
Харківська Берегиня
На Університетській вулиці, у збудованому козаками Покровському монастирі, зберігається найбільша харківська святиня — ікона Озерянської Божої Матері, з якою пов’язане не одне диво. Знайшов її ще в XVIII столітті на березі річки Озерянки селянин, що випадково розрізав образ косою.
Почувши людський стогін, чоловік закляк на місці, але не розгубився й відніс уламки додому, аби згодом сповістити про знахідку місцевому священику. На ранок ікона зникла.
Розпочаті пошуки принесли приголомшливий результат: цілісінький образ лежав на тому ж березі, а поруч горіла свічка й било цілюще джерело.
Чутки про диво Господнє рознеслося по всій окрузі, тому для прийому паломників збудували спочатку невелику капличку, згодом церкву, а потім і Богородичну пустинь.
Через деякий час образ перенесли до Старо-Харківського Куряжського монастиря, після чого в губернії з’явилася традиція Хресних ходів.
Тобто для більшої доступності 30 вересня образ урочисто переносили до Харкова, а потім 22 квітня знову повертали до Куряжа.
На час пішої процесії, участь у якій брали тисячі вірян, зачинялися всі державні, навчальні й торгові установи, а сама подія мала настільки епохальне значення, що на підступах до Харкова (у місці зупинки ходи) спочатку звели капличку, а згодом Свято-Озерянський храм.
Таку ж окрему церкву довелося збудувати і в стінах Покровського монастиря, аби паломники могли вільно молитися біля святого лику.
Енергія Богородиці виявилася настільки могутньою, що зцілювала навіть від холери, яка розбушувалася у цих краях в 1844 році, а також повернула зір маленькому Григорію Квітці-Основ’яненку, завдяки якому в місті укорінилися традиції української культури.
Під час революції харків’янам не вдалося зберегти свою святиню, але у ті ж буремні роки дивом поталанило створити її точну копію.
Втім у 1922 році, коли офіційно стартувала кампанія з реквізиції харківських храмів, образ Богоматері, оздоблений двома перлинами і кількома діамантами, знову зник.
Але тут сталося чергове диво. Злодії за кілька днів підкинули ікону під паркан церкви, хоча, звісно, вже без дорогоцінного каміння.
У часи радянщини Покровський монастир піддавався не раз тотальній безбожній нарузі, але Берегиня більше жодного разу не залишила своє місто.
