Ігри відображень у нашому Задзеркаллі

14.06.2016

Еволюція міжнародного іміджу України завжди нагадувала повернення Наполеона із заслання на острові Святої Єлени в Париж. Спочатку це було «наближення чудовиська», а наприкінці газети вітали «в’їзд імператора» в столицю Франції. Саме так, в історичній перспективі, в «Іграх відображень» Тетяни Водотики і Євгена Магди (Х.: Віват) розглядається шлях, який подолав міжнародний імідж нашої країни від часу здобуття незалежності.
 
Спочатку Україну плутали з Росією, але після того, як навіть дівчина Джеймса Бонда в одному з останніх фільмів знаменитої франшизи на весь світ заявила про різницю між цими країнами, ситуація дещо змінилася.

При цьо­му левову частку у формуванні образу відіграли, безумовно, революційні події в нашій країні, але автори книжки ведуть мову не тільки про політику, їх цікавлять усі фактори впливу на спосіб сприйняття України в сучасному світі. Ось чому особливу увагу приділено історичному і навіть філософському контексту функціонування стереотипів про Україну, а також історичному та політичному бекграунду формування її образу в різних країнах.
 
То невже нарешті прийшов кінець «шароварному» сприйняттю нашої країни? «Борщ», «вареники» і «котлети по-київськи», звичайно, не кращі за «ансамбль танцю імені Григорія Верьовки» в якості наличок і ярликів, але чи не зупинилася еволюція образу на такому явищі, як Вєрка Сердючка? Чи замінить вона Роксолану у сучасному постмодерністському світі?

Таким чином, в умовах глобальних інформаційних воєн, змагання брендів і панування симулякрів автори книги пишуть своєрідну географію іміджів України. Головне питання, яке вони порушують у своїй книзі, — як же нас ідентифікують, тобто виокремлюють серед інших уявних спільнот? Причому не тільки в Росії, а й у країнах Європи — окремі глави «Ігор відображень» присвячені формуванню образу України в Німеччині і Франції, Австрії та Чехії, Нідерландах, Грузії та Балтії.
 
І які ж висновки? Як довго Україні «сидіти на шпагаті» між Сходом і Заходом, про що так само розповідається в одній із глав цієї книжки? «Суттєві зміни в геополітичних позиціях на політичній карті світу, глобалізація та інформатизація створюють підстави для масштабного національного ребрендингу», — переконані автори. Але яким саме чином переконати світ, що «Україна — не Росія», особливо в «тіні заклятого друга»?

З одного боку, нам пропонується економний варіант перезавантаження — як панацеї від невблаганної опіки «старшого брата», що залізною хваткою чіпляється за залишки колишньої імперської розкоші. «Запорукою виходу з системи сприйняття крізь призму російських інтересів є демократичний розвиток нашої держави», — уточнюється в «Іграх відображень». — Саме в такий спосіб Україна може і повинна дистанціюватися від авторитарного режиму Путіна. Немає сенсу спалювати мільйони доларів на війну різних форм пропаганди».
 
У принципі, усе це ми вже проходили, і в нас це не прижилося. Ще на початку дев’яностих відомий славіст Григорій Грабович вирішив підняти імідж «аграрному» образу нашої культури, адаптувавши в дусі популярної механіки національну святиню, нашого «великого Кобзаря». На салонному фото Тараса Шевченка він розгледів під традиційним кожухом концертний фрак  і вирішив модернізувати українську «ікону стилю». Чим, власне, займалися його попередники, футуристи, з 1920-х років.

Ясна річ, зробити це американському славісту не дали, але машина перетворень у сфері популяризації хуторянської культури була запущена. Канони переглянули, трохи утилізували і знівелювали образи Лесі Українки, Івана Франка та Агатангела Кримського, заручившись державною підтримкою Інституту літератури, але не більше того. Кістка м’якотілої традиції, як в анекдоті з поручиком Ржевським, була не зачеплена, але нерв механізму популяризації оголили.

«Іміджева гігієна справді поки є розкішшю, — погоджуються автори в «Іграх відображень». — У всесвіті симулякрів ми втрачаємо здібності бачити світ без опосередкування спеціальних засобів інформаційної епохи. Наш зір проходить через особливий вишкіл і стає осьовим відчуттям сьогоднішної культури».
Звичайно, швиденько переробити Мамая на Термінатора, а Котигорошка — на Супермена, щоб догодити міжнародному обивателю у справі «впізнавання» України, ми поки що не можемо.

Хотілося б спочатку розібратися зі скелетами традиції у своїй власній шафі. Тим більше що згаданий «особливий вишкіл» ми вже проходили і питаннями ревізії та ребрендингу нашої культури займався харківський журнал «Гігієна», видаваний автором цих рядків на пару з Сергієм Жаданом на початку 90-х, але це вже інша історія про зовсім інші «ігри відображень» в одвічному нашому Задзеркаллі образів, штампів і національних кліше.