Криваве Вогнехреще

21.01.2016

Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. Частина людей з Майдану вирішила пройти до будинку Верховної Ради, але дорогу їм перекрив «Беркут», який загородився автобусами та вантажівками. Протестувальники намагалися прорватися до урядового кварталу, підпалили автобус спецпризначенців. Силовики при мінусовій температурі повітря застосували спецзасоби і водомет. Уже за кілька днів під час сутичок на Грушевського від куль загинули активісти Сергій Нігоян та Михайло Жизневський — перші герої Небесної сотні.

«А на підлозі під образами тихо сплять люди»

Василь Федюк,
31 рік, консультант у книгарні:

Ми з друзями сходили на вершину Піп Іван, де у печері на горі Дземброня запалили найвищу свічечку у пам’ять жертв Голодомору в Україні. Коли йшли селом, якийсь вуйко сказав, що не в гори пора, а на Київ. Ми тоді віджартувалися, що після гір поїдемо. Так і вийшло... Ми з другом приїхали до Києва в останнi днi листопада. Тоді навіть не сподівався зустріти на Майдані знайомі обличчя, але там було багато друзів та знайомих. Настрій під стелою був неймовірний. Саме за таким піднесенням духу я й сумував після Помаранчевої революції. Ця єдність захоплювала і тримала у надзвичайному емоційному задоволенні.

З початком протестів я долучився до «Громадського сектору Євромайдану» котрий ще був лише купою людей. Перша ж ніч почалася з розселення приїжджих людей: ми організовували поселення всіх охочих у киян на сотнях квартир, у безплатних хостелах, фітнес-клубах та великих виставкових залах. Десятки людей щодня приходили і залишали свої координати, щоб когось прихистити на ніч. Дехто залишав навіть ключі від квартир і ми там когось поселяли. Такої довіри я в житті не пам’ятаю. Крім того, ми організовували різні акції та пікети — щомісяця 30 числа стояли в різних точках Києва і навіть України з банерами «30.11. Від побитих до вбитих. Непокаране зло зростає!»; пікетували суди, де розглядалися справи побитих; протестували проти диктаторських законів, організовували акцію з дзеркалами і багато інших.

18 січня в повітрі відчувалася тривога. Маріїнський парк зараз важко згадувати. Посеред парку відбувалися сутички між «Самообороною», «ВВ-шниками», «беркутіцями» та «тітушками». Почалася стрілянина, летіло каміння та відчувався різкий запах газу. Сотні майданівців стояли під щитами і вже ні про який ряд чи лад не було мови — залишки сотень лише оборонялися.

В якийсь момент загорівся будинок, де був розташований офіс «Партії регіонів». Тоді ми не були бійцями сотень, а простими майданівцями у масках та шоломах, без жодної зброї. Коли побачили дим, пішли з друзями на Інститутську. На перехресті «Беркут» перегородив вулицю і поволі пiшов уперед. Люди намагалися з ними говорити, щось просити, але усе марно. Його наступ захищали чоловік двадцять і все... Я тоді подумав, що це просто смішно, але вiдчуття були найгірші. Це панічний страх.

Раптом хтось зі знайомих покликав зайти у спортивне кафе, куди зайшли Пашинський, Палій, В’ятрович, Луценко. Тут, у кафе, люди невідомо чого чекали, хтось навіть їв, а за вікном ні з того ні з сього «Беркут» зачистив вулицю. В один момент стало дуже страшно. Ми були цілі, але в пастці! Чесно, більшого страху я не мав. Офіціанти у тому футбольному кафе відмовилися сховати наші шолом і маски, тому я усе запхав у рюкзак і один хороший друг вуличками вивів нас до Майдану. Дорогою ми зустріли розбиті сотні, обабіч валялися викинуті бронежилети, дехто навіть зривав одяг і викидав, щоб не виглядати як майданівець.

Після Маріїнки монастир УГКЦ на Львівській площі відчинив свої підвали для людей. Я зголосився стати координатором і практично увесь час перебував там. Монастир приймав на ночівлю усіх охочих та легкопоранених людей, важкопоранених ми відправляли у Михайлівський монастир чи лікарню. На Львівській площі чергували кілька лікарів, нам допомагали дівчата з церкви, а хлопці ставали охороною, яка мала при собі лише битки та щитки. Одного навіть «тітушка» прислали з пораненням від гумової кулі, але ми його оглянули й відіслали, звідки прийшов.

Страх не можна було подолати — він підступав до горла і лише розмови з друзями могли трохи приглушити це. Найстрашнішим для мене було безсилля, коли неозброєні люди мусили відбиватися від атак нелюдів.

А найбільше запам’яталися ночі до розгону, щирість людей та світлі обличчя. Перша ніч на Михайлівській — як великий вулик, і той шум... Ти заходиш у церкву, а там на підлозі під образами тихо сплять люди. А потім був шум на Майдані — шум від ударів молотків, заліза і роботи людських рук.

Кожна революція змінює людину. Ця стала кульмінаційним поштовхом. Я зрозумів, що ми таки гідні жити краще і все у нас буде, але лише з часом... Ми якісь дуже повільні в тому плані...

 

«Разом ми сила»

Валентин Десятник,
32 роки, громадський активіст, співзасновник ГО «Свіжа кров»:

Прийшов на Майдан у першу ж ніч, прочитавши відомий фейсбук-пост Мустафи Найєма. Потім щовечора після роботи приїздив і проводив по кілька годин, спілкувався з друзями. Вже тоді було тривожне очікування Вільнюського саміту, на якому мало бути вирішене питання євроінтеграції України. Спочатку поштовхом моєї участі в революційних подіях було незадоволення від того, що всю країну ошукало її тогочасне керівництво. У той день у нас вкрали наше майбутнє.

Революція гідності — пам’ятна та корисна школа життя. Є що згадати! Дуже мило наприкінці грудня з’їздили до Межигір’я з «Автомайданом». Наближався Новий рік, це було 29 грудня, останнє недільне віче на Майдані у 2013 році. Активісти «Автомайдану» за кілька днів розмістили інформацію про захід у соціальніх мережах. Не було ніякого страху, а лише цікавість: що ж воно таке, це міфічне Межигір’я. Вранці написав у соціальних мережах, що є кілька місць у авто для «прогулянки до Київського моря». Дуже швидко приєдналися кілька моїх друзів і ми вп’ятьох виїхали у напрямку Вишгорода.

Автоколона з Європейської площі тільки-но виїздила, а ми вже звернули з траси праворуч, припаркували авто і пішли у розвідку. По дорозі від траси (приблизно кілометр чудового асфальтового покриття) вразила кількість камер спостереження на стовпах при узбіччі. Складалося враження, що люди, які мешкали на шляху президентського кортежу, дуже бояться виходити назовні. Але згодом кілька фіранок усе-таки відхилилося і нам схвально махали люди з вікон, показували синьо-жовті стрічки.

На одному з останніх перехресть дорогу було перегороджено кількома «Богданами» з тонованими вікнами, за якими міцною шеренгою стояли «космонавти»-спецпризначенці. Ми підійшли, зробили кілька фото і розмістили фото в соцмережах. Тоді плакат моєї подруги-активістки «Вітя, ми знаємо дорогу!» став дуже популярним у ЗМІ. Десь за годину-півтори почали під’їздити активісти «Автомайдану», опозиційні політики, громадські діячі. Було проведено віче, кілька виступів активістів, співали Гімн — все було мирно і цивілізовано. Після Межигір’я поїхали до будинку Віктора Медведчука і завершили вечір «дружнім візитом» до паркану резиденції Миколи Азарова.

Того дня ми показали і нашим опонентам, і самим собі, що разом ми сила. Довели можновладцям, що не можна заховатися від власного народу за високими парканами чи кордонами із спецпризначенців. Натякнули, що правда подолає будь-які штучні перепони. Мені здається, що 29 грудня стало дуже важливим кроком до подальшого розвитку подій нашої Революції гідності. У такі моменти страх не з’являвся, було розуміння того, що всі тимчасові випробування — це наш шлях до свободи, це наш внесок у відстоювання власної гідності!

 

«У цьому пеклі я побачив дівчину, яка принесла нам бутерброди»

Володимир Палій,
38 років, приватний підприємець:

Я прийшов на Михайлівську площу після побиття студентів. Після кривавого розгону стало соромно за президента-зека. Жорстокість та свавілля силовиків породили у мені бажання висловити свій протест владі. А ще на Майдані була велика кількість однодумців, які зібралися з тих самих причин. Спочатку з братом і нашими дружинами ми возили на Майдан харчі, воду, дрова, а потім i бензин. Із товаришем брали участь у контролі правопорядку та виявляли людей напідпитку (через недовіру до наших «лідерiв» до самооборони не вступав). Із друзями прибирали територію всього Майдану, розвішували сміттєві пакети та проводили профілактичні бесіди з приводу підтримання порядку.

У ніч на 9 грудня ми блокували силовиків на перехресті Інститутської та Кріпосного провулку. До ранку нас залишилося осіб двадцять. І це проти сотень силовиків. Це стало для мене великим розчаруванням у людях. Я поїхав додому і вже не мав наміру повертатися на Майдан, але, переглянувши новини з Майдану, знову повернувся. Це була перша спроба зачистки Майдану.

Утім найстрашніше було пізніше. 18 лютого близько першої години дня я приїхав на Інститутську. Відразу кинулася в очі повна неорганізованість людей, що стало причиною втечі на Майдан, нас погнали, як стадо, вниз по вулиці. Усі намагання змусити зупинитись, повернутись обличчям і щитами до «ворога» були марні. Під час відступу в проході барикади застряло багато людей, ми намагалися їх витягти, але не встигли — нас відігнали гранатами та сльозогінним газом. У той момент почалось найстрашніше — «беркутівці» вилізли по обидва боки проходу і почали бити затиснутих людей палицями по головах».

Близько першої ночі силовики спробували зайти на площу, і знову всі почали тікати. Ми відразу вперлися в натовп людей, які не брали участi в активних діях. Це був переломний момент, ми розвернулися і кинулися в контратаку. Після цього в силовиків уже не було бажання атакувати знову. Цілу ніч лунали вибухи, горів вогонь, відбувалася стрілянина. Швидко налагодився «конвеєр» подачі бруківки, розлиття «коктейлів Молотова». Але потім це для нас переросло у проблему: бруківки накидали дуже багато і це заважало пересуватися в темряві та змінювати людей, які стояли попереду за щитами. Близько п’ятої ранку отримав поранення в ногу осколком гранати. На світанку я зустрів підмогу з Івано-Франківська, а через фізичну втому поїхав додому трохи перепочити. Коли 20-го побачив стрім, у мiтингувальникiв стрiляли — знову поїхав на Майдан.

За час Революції найбільше запам’яталася самоорганізація людей і якесь неймовірне піднесення. Кожен намагався допомогти, не маючи з того ніякої користі. Пам’ятаю, як старенькі бабусі носили бруківку, а дівчата з нафарбованими нігтями тягали мішки з побитим льодом на барикаду. Після першого штурму Майдану, коли згоріло багато речей та провізії, люди нескінченним потоком несли пакети, сумки, мішки з різними речами та їжею. Десятки автомобілів шикувалися у чергу перед барикадою, щоб вивантажити різні речі, в основному будівельні матеріали і дрова. Я був приємно здивований, коли «мадам» на новесенькому Lexus’і привезла в салоні дерев’яні піддони. І страх, і приємні враження переповнювали, коли в ніч на 19 лютого ми стояли в першій лінії оборони (біля пам’ятника засновникам Києва), і в тому пеклі я побачив дівчину без захисних окулярів, без шолома, яка принесла нам бутерброди, чай та молоко.

  • «Устина могила»

    На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>

  • Легіон січовиків

    У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>

  • Поховали Гію

    Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>

  • «Афганська» родина без Олега

    «...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>

  • Усе залежить від нас

    Серпень... Як же боляче це слово сьогодні ранить серце! В серпні виповнюється рівно рік трагічним подіям під Іловайськом. Олександр Гуменюк, засновник і командир легендарного 11-го батальону територіальної оборони «Київська Русь», загинув в іншому місці — підступна снайперська куля наздогнала його під селом Малоіванівка Перевальського району Луганської області. >>