Україна — для українців,

Я за фахом — інженер-конструктор, тож добре знаю, що якість розробки залежить і від вибраного аналогу. Думається, що серед країн західної демократії на роль аналога за історичною долею найбільше підходить держава Ізраїль. Обидві країни мали в давнину незалежні держави, які впали під дією зовнішньої агресії. Обидва народи зазнали насильницької депортації і розсіяння. Обидва протягом багатьох століть зазнавали приниження, знущань і асиміляції. Обидва вже в новітню історію зазнали геноциду від фашистських режимів. Обидва відновили державність приблизно в один історичний період... Є й суттєва різниця: держава Ізраїль була відновлена рішенням Організації Об’єднаних Націй і весь час патронується зовнішніми силами. Держава ж Україна відновлена волею українського народу, який скористався правом на самовизначення, але з самого початку зазнає тиску зовнішніх сил, які примусили роззброїтися, що спровокувало масову деіндустріалізацію, яка перейшла в Руїну. Як наслідок — слабка держава стала об’єктом агресії колишньої метрополії і плацдармом потенційної загрози миру в Європі... Це вкотре показує нам, що маємо розраховувати насамперед на власні сили й розум. Нова Конституція має закласти основи розбудови сильної, суверенної демократичної української держави як гарантії захищеного життя українського народу й інших народів краю та стабільності на континенті.

Президент Ющенко свого часу визначив пронизливий стосовно українців пріоритет: «Ми повинні зробити так, щоб євреям жилося краще в Україні, ніж в Ізраїлі». Пройшло дві п’ятирічки, а євреям досі живеться краще в Ізраїлі, ніж в Україні, а українцям у себе вдома гірше, ніж у найзлиденнішій африканській країні. Чому не спрацював пріоритет народного Президента? Причин багато, але серед них одна очевидна — україноскептицизм, породжений кількасотліттями підневільного життя і знищенням народних традицій. Наша хатоскрайність набута в процесі етногенезу осілого землероба, яку треба враховувати при державотворенні. «...Властива українцям екзогамія сприяла мирним і приязним відношенням до інших племен. Із цього погляду, українці значно відрізнялися від народів з ендогамною формою родинного життя, як, наприклад, німці або москвини. Цим народам властива агресивність і вороже ставлення до інших племен і народів. Але разом матріархат і екзогамія сприяли ровзитку серед українців розпорошеності. Тим часом як москвини здавна і аж до ХІХ ст. жили великими родинами, в які входило по кілька поколінь, українці ж після одруження зазвичай відділяються від батьків і живуть своїм окремим господарством. Із цією рисою пов’язана любов до волі, а також взаємні непорозуміння і сварки, що часто призводили до внутрішньої боротьби» (Григорій Ващенко, «Виховний ідеал». Брюссель, 1976// Полтава, 1994). Відтак для консолідації потрібні відповідні мотиваційні та організаційні заходи. І їх знаходили князі Бож і Володимир Великий, гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Виговський, отамани Холодного Яру і Чорного Лісу та сотні інших, відомих і невідомих ватажків. Вони вміли мотивувати вояків захищати «свої стріхи» на дальніх підходах. Нині таке вміння проявляють командири добровольчих батальйонів, керівники волонтерських добровольчих об’єднань... Але це — середня ланка. Поки що не виокремився відповідний лідер загальнонаціонального масштабу. Ми здатні творити свою державу. Проблема в іншому: як корабель назвеш... Ім’я людини — в її метриці, назва корабля — в технічному паспорті, а держави — в Конституції. На жаль, наша держава так досі й не визначилася, яка вона, хто в ній господар.

В Ізраїлі, наприклад, подібних блукань не було. «Государство Израиль — это не только суверенное, независимое государство, стремящееся к свободе и характеризующееся режимом народовластия, но оно создано прежде всего как еврейское государство в стране Израиля. (Проф. Бениамин Нойбергер: «Проблема Конституции в Израиле». Изд. Открытый университет. Израиль, 1997). Держава Україна проігнорувала право українського народу і його тривалу боротьбу і не визнала, що вона має бути перш за все українською. Без законного господаря добрий дім не збудуєш.

У середньовіччі тут володарювали і хазари, і варяги, але державного розквіту край досяг, коли владу опанували слов’яни-русичі-українці. Хто ж має, нарешті, стати господарем у державі Україна? Безликий «народ України», що складається з десятків етнічних груп, не може відповідати за державу, бо «всі» означає «ніхто». Можемо констатувати: Україна — це НАША країна, але ВАША держава, і ВИ відповідальні за все, що трапилося з цією країною впродовж останньої чверті століття.

Постбільшовицька українська номенклатура, яка, оговтавшись від переляку, визваного революційним піднесенням 80-90-х років минулого сторіччя, перехопила ініціативу й започаткувала олігархічну державу, свідомо відмовилася від української діаспори. На підтвердження процитуємо витяг із промови у Верховній Раді УРСР, яку збирався проголосити в 1990 р. самовисуванець на посаду Голови ВР Ф. Моргун: «Культура нашого народу повинна розглядатися в широкому контексті, вона твориться й на рідній землі, і на острівцях нашої діаспори, розкиданих по всьому світові — від Заволжя через весь Сибір і Далекий Схід до Америки й Австралії. Поганим буде наш уряд, якщо він не об’єднає, не генерує культурного процесу українства в єдиний материк культури...»

Анатолій ЛЮДВИНСЬКИЙ

Полтава