Треба поспішати жити

Учора Житомирський обласний театр був у облозі. Здавалося, весь Житомир iз квітами зібрався сюди, щоб аплодисментами провести в останню путь великого Артиста і Вчителя. Саме таким був почесний громадянин міста і улюбленець багатьох Володимир Шинкарук.

Ще три місяці тому Володимир Федорович на цій сцені відсвяткував своє 60-річчя. Вечір видався напрочуд щирий і душевний. Сам ювіляр найбільше тішився, що зумів зібрати всіх, кого любить і поважає. Навіть своїх однокласників із трьох шкіл, iз якими не бачився десятки років. Уже тоді було відчуття, що він прощається з усіма. Хоча так хотілося вірити в Диво.

В інтерв’ю «Україні молодій» він тоді охарактеризував свій вік як такий, «коли все знаєш, все вмієш, все хочеш і все можеш». Творчих задумiв у Шинкарука завжди було багато. А в останні роки, коли доводилося вперто боротися зі страшною хворобою, — тим більше. Хоча все частіше у віршах проскакували нотки усвідомлення, що, як співав він в одній із пісень: «Коротка дорога від землі до неба, крізь ранок, дощами умитий. Поспішати треба, поспішати треба, треба поспішати жити!».

Власне, жити поспішав він завжди. І завжди намагався жити на повну силу. Він сам жартома називав себе «багатостаночником», поєднавши в собі талант поета-лірика, автора-виконавця, ведучого концертів і радіопрограм, КВН-ника. Свого часу він був одним із організаторів популярного фестивалю авторської пісні «Студентські струни». Бідкався, що не може розкритися на повну, як прозаїк, бо для цього потрібен час, а він усе життя на колесах. І при цьому він залишався прекрасним педагогом і науковцем, дослідником літератури і рідного краю. Можливо, тому, що мав іще один талант — думати про інших більше, як про себе. Після свого творчого вечора він попросив мене написати про Івана Сльоту, автора відомої пісні «А льон цвіте», який теж цього року пішов із життя. «Напиши, бо люди вже починають забувати про таких митців. А це ж — ціла епоха в нашій культурі», — казав він.

Володимир Шинкарук був учасником знаменитої чернівецької «Червоної рути» у 1989 році. Цей фестиваль подарував знайомство із Тризубим Стасом, Андрієм Панчишиним, Марією Бурмакою, Василем Жданкіним, Віктором Морозовим, Едуардом Драчем, Сергієм Шишкіним — усіма тими, з ким пізніше на «Оберегах» та інших пісенних фестивалях він утверджуватиме власне українську самобутню авторську пісню, відмінну від російських КСП. А його ліричні пісні, крім його доньки — заслуженої артистки України Ірини Шинкарук, — до свого репертуару брали і Павло Мережук, і дует «Світязь», і Софія Ротару.

Він по-справжньому любив життя. Завжди усміхнений, щирий, відкритий. І — безвідмовний. Навіть коли було дуже важко, не видавав себе. Коли вперше дізнався про страшний діагноз — узяв гітару і пішов на сцену. «Він радів кожному концерту, кожній новій пісні, кожній зустрічі з хорошими людьми. Працював, не зважаючи ні на що... Хвороба нібито відпустила його на кілька років, щоб він міг побачити на власні очі, які вони, нові часи для України», — написав на своїй сторінці у «Фейсбуці» Анатолій Матвійчук.

Останнім часом Володимир Шинкарук дуже переймався подіями на сході, писав проникливі пісні і про Небесну сотню, і про бійців під Іловайськом. Він іще встиг видати кілька дисків, устиг побавити онуків. Але у Бога, певне, був свій задум. «Сьогодні голос Володимира Шинкарука звучить зовсім інакше, аніж дотепер. Його голос долучився до хору ангелів, які співатимуть ТАМ українською», — написала Анжеліка Рудницька. Після Євгена Сверстюка це друга велика втрата за останні кілька днів. Втрата, яку ніким не замінити.