Єдині в усьому

Дивно, але про декого зі своїх знайомих я не знаю, чи є в них «друга половинка». А от Василя Шустя рідко коли зустрічав наодинці. Він усюди, здавалося, був у парі зі своєю Лідою. У час національного піднесення, наприкінці 1980-х, вони разом вcтупили у Товариство української мови імені Тараса Шевченка, а потім і в Народний рух. Разом їх часто можна було бачити на мітингах, демонстраціях. Разом вони відновлювали в селі Літки на Київщині поховання українських патріотів часів УНР, разом будували українську церкву. І в один день їхні душі відлетіли у засвіти.

Доля звела їх у далеких шістдесятих роках у Василевому рідному селі Калинівка. Туди Ліда прибула за направленням на посаду інженера місцевого цегельного заводу. Хоч вони навчалися, здавалося б, у різних ВНЗ (Василь — у сільськогосподарській академії, Ліда — у політехнічному інституті), однак їхні професії були пов’язані з землею, з господарюванням на ній. У Калинівці спалахнула між ними іскра, засвітилась готовність підставити одне одному плече у важкий момент. Василь, як свою власну, сприйняв Лідину біду із розбитим першим шлюбом, став татом для Лідиного сина Андрійка — нині відомий композитор і аранжувальник Андрій Шусть. Їхня дочка Оксана працює музичним керівником у літківському дитсадку.

Чи не в усьому подружжя було однодумцями. Тому не дивним було відрядження Василя у багатоденний Всеукраїнський протиатомний похід за маршрутом Нетішин—Славута—Шепетівка—Новоград-Волинський—Коростень—Овруч—Народичі—Поліське—Іванків—Київ, організований за ініціативою броварських рухівців. У результаті походу у вересні-жовтні 1989 року було зібрано півмільйона підписів під зверненням до народних депутатів СРСР та Михайла Горбачова з вимогою зупинити атомне мінування України, відродити уражені радіацією землі за рахунок союзного фінансування, передати всі АЕС, розміщені на території України, урядові республіки, а долю діючих, їх розширення та будівництво нових вирішувати шляхом опитування всього населення України. Василь, у свою чергу, усіляко допомагав Ліді у її депутатській роботі у Броварській міськраді.

Коли зі здобуттям незалежності України почали відкриватися фермерські господарства, Василь та Ліда Шусті взяли в оренду землю у селі Літки Броварського району. Там і хату збудували. Трудячись спершу без електрики, баз газу й водогону... «Нічого, — каже Василь, — моя електрика — сонечко!». Незабаром розжилися тракторами, плугами, іншим необхідним знаряддям. Не раз Василь, ніби жартома, кидав знайомим: «Хочете екологічно чистої картоплі, капусти, моркви, буряків — приїжджайте до нас». Останнім часом Шусті облаштовували ставок, мали намір розводити коропів, товстолобиків, карасів...

Водночас Василь та Ліда жили й для громади. Якось поблизу села люди набирали для будівництва пісок. Тракторист-екскаваторник помітив у стіні кар’єру черепи та кiстки й відмовився далі копати. Так було знайдено поховання 24 хлопців-петлюрівців, які загинули у селі на початку лютого 1918 року. Про них Ліді розповідав колись батько — учитель і музикант Прокіп Андрійович Терещенко. То були захисники Крут, які на підступах до Києва відчайдушно билися з муравйовцями. Прийняли бій і в Літках. Двадцятеро загинули, а четверо потрапили у полон. Нападники ставили їх поодинці зі зв’язаними руками і змагалися у вправності з відсікання голів шаблею на коні.

Шусті вирішили гідно перепоховати хлопців. До них долучилися просвітяни — журналіст Володимир Чепур, професор Олександр Музиченко, Віктор Музиченко, водій Петро Костенко, тракторист Віктор Пилипейко та інші односельці. Відтак було насипано перший курган і встановлено хрест. Потім долучилися до справи рухівці з Київської обласної організації, сестра Лідії Наталія Буцан та її родина. На кургані встановили великого козацького хреста і державний прапор. Віддати шану полеглим героям до Літок приїжджав Президент України Віктор Ющенко.

Ще однією ініціативою Василя і Ліди Шустів стала відбудова у селі знищеної у 1934 році Свято-Покровської церкви. Ліда зорганізувала церковну громаду, яка обрала старосту, скарбника. Їздила разом з благочинним Броварського району отцем Феодосієм до Київської патріархії з проханням прислати до новоствореної парафії священика. Незабаром до Літок прибув отець Любомир. Було підготовлено необхідні документи для реєстрації парафії і передано їх в область. Однак там вони дуже довго лежали без руху. Тоді Ліда Шусть знову поїхала до Києва і звернулася по допомогу до народних депутатів Миколи Поровського та Леся Танюка. І через тиждень все було зроблено, щоб церковна громада стала повноправною.

На перших порах на місці знищеного храму звели невелику капличку. Василь виділив для цього дошки, деревостружкові плити. «Шифер збирали по всьому селу», — розповідає літківський громадський активіст Віктор Терещенко. Потім церковна громада домоглася, щоб їй передали колишнє приміщення пошти, де донині здійснюються богослужіння. Після цього активісти взялися за зведення справжнього великого храму. Близько семи років тривало його будівництво. Та відкриття відбудеться вже без Василя і Ліди. Листопадового досвітку смерть несподівано вихопила Ліду із життя. Василь до настання темряви клопотався з підготовкою похоронів, а пізно ввечері і його не стало. Далася взнаки серцева хвороба. Їх проводжав в останню путь передзвін дзвонів літківського храму.