Шана Революції

Вечір 22 листопада 2013 року, п’ятниця. Я вдягаю дуже теплий светр і куртку, взуваю гумові чоботи (бо надворі дощ, холодний і неприємний дощ кінця осені), вплітаю у косу синьо-жовту стрічку. Беру термочашку і парасольку. А ще — два плакати. Точніше, надруковані на принтері гасла типу «Україна — це Європа, а не «Таежный тупик». Чому я пам’ятаю це так добре? Бо тоді почався мій Майдан і зима, що дала мені віру в Україну та родину, в якій не «сім я», а «мільйон я».

Ми стояли у той вечір недалеко від монумента Незалежності, смішні й змерзлі, під парасольками. Одна з дівчат, яка була поруч, спитала: «Як ви думаєте, а мізинці на ногах не дуже важливі? Бо мені здається, що сьогодні я залишусь без них». У нас був чудовий настрій. Ми безтурботно сміялися з виступів політиків і кричали «Панду геть!», аж поки якийсь дідусь не зробив зауваження: «Смійтеся в іншому місці. Дайте послухати, що говорять».

А потім якась жінка дала нам великий плакат, на якому гуашшю було написано YЄС. Україна — це Європа». Ми стояли з ним, і нас усі фотографували, а на ранок ми знаходили ті світлини в iнтернеті, ділилися посиланнями з друзями і жартували, що стали обличчями цієї революції.

А потім був перший вечір мого волонтерства, коли ти зігріваєш чаєм зовсім незнайому людину, а вона дарує тобі посмішку. І пізніше — ніч, коли я вперше мала ночувати на Майдані, але плани змінились, і я, втомлена, зла на недолугу тоді ще опозицію і майже хвора, поїхала додому. А на ранок прочитала, що площу «зачистили», а людей побили. І був перший біль. А потім — гостра радість від того, що біля Михайлівського так багато людей iз прапорами, що тобі сигналять автівки з українськими стягами, що з’являються перші «українські злі» — хлопці тренуються з якимись палицями.

А потім було ще багато днів волонтерства, і знайомства з чудовими людьми, і робота, і сильна застуда від того, що ми з новою подругою легко вдягнені носили чай аж від Профспілок до ЦУМу і відпоювали ним вевешників, у яких були мокрі ноги, й очі, недобрі від підозри, що з чаєм щось не так. І несміливі розмови з ними, і вмовляння випити напій, бо він теплий і зроблений з душею. І пускали бісики оченятами, щоб прив’язати якогось наїжаченого вевешника до себе, і щоб потім, раптом що, він побачив твої очі або згадав їх, і не бив, а опустив палицю і став поруч із тобою за правду і світле майбутнє...

А потім були покришки на Грушевського. А потім — 3 дні пекла в лютому. Один із них на Майдані, два — у молитвах і спробі здати кров пораненим. А потім — надія на те, що насправді ніхто не помер, а нас дурять, щоб зробити ще злішими на владу. І прихід на площу саме на поминки за кимось із хлопців. І ридання до болю в голові і запаморочення. І ненависть до лампадок і гвоздик. І біль, багато болю, багато сліз...

І мій Майдан із місця радості та щастя перетворився на велике кладовище, де не можна не плакати. Але туди потрібно ходити, щоб згадувати тих, кого вже немає поруч, і молитися за тих, із ким ми завтра будуватимемо нову країну — ту, що ціною великих жертв перемогла у війні.

Анастасія Федченко,
журналістка, волонтер