Пропагандистською підставою російської агресії проти України В. Путін висуває захоплення Києва націоналістами, екстремістами, терористами та іншими страшилками. На наше лихо, на тлі системної кризи проростають прояви неадекватних, насильницьких дій деяких фігурантів громадсько-політичних процесів (хочеться думати, що хуліганські витівки революціонерів не розігруються навмисне, щоб підіграти Путіну). Але в будь-якому разі до націоналізму вони не мають жодного відношення...
«Націоналізм — це спрямування думок, слів чи діл одиниці або гурту в тому напрямку, в якому йде корисний розвиток нації, до якої ця одиниця або гурт належить» (Академік Степан Рудницький. «Чому ми хочемо самостійної України»). Ми не бачимо тут ні агресії, ні міжетнічного протистояння.
Юліан Васиян у книзі «Два обличчя націоналізму» розшифровує структуру явища: «Є два роди, два обличчя націоналізму: націоналізм розуму і націоналізм життя. Оба доповнюються — і тоді ідея націоналізму осягає свою повноту, панує світоглядно і творить життєво... Націоналізм життя не чекає з ідеями, але чинить невсипущо, на кожному кроці, в кожній ситуації». Неважко побачити, що націоналізм розуму — це теорія, ідеологія, вчення про націоналізм, у той час як націоналізм життя — це національний характер у всіх його проявах. Як такий він притаманний усім націям; у сталих націях націоналізм згодом трансформувався у звичайний патріотизм. Але в певних історичних умовах націоналізм активізується як ідеологічна політична сила. Нащо вже більшовики були непримиренними шовіністами, але й вони не могли не відзначити позитивну історичну місію націоналізму... «...В период перехода европейских стран от феодализма к капитализму национальное движение способствовало утверждению прогрессивного для этой эпохи буржуазного строя, подъему национального самосознания народов, становления наций...» (Малая Советская Энциклопедия, т. 6, стр. 483). Тобто наші ідеологічні противники невільно підказують нам, що для розбудови нації, без чого не можна розбудувати міцну державу, ми мусимо реанімувати національну свідомість (природний націоналізм) широких мас населення. Наука свідчить, що в кризовому стані національну свідомість можуть уразити дві крайні психоментальні хвороби. Із етнології: «... за умов пригноблення нації іншою нацією виникає почуття образи і національного приниження, несприйняття насильства, виникає озлоблення й ненависть до гнобителів...» (Галина Лозко. «Етнологія України...», ст. 78). Ця психоментальна хвороба називається гіпертрофією національної психіки. Прояв озлоблення ми й спостерігаємо, коли ламають двері, б’ють вікна, невиправдано застосовують фізичну силу тощо. Але це, як зрозуміло з наведених цитат, не є націоналізмом, а лише його хворобливою подобою.
Довготривале цькування, тортури, винищення привели націю до дистрофічного стану, ускладненого небезпечною для існування нації хворобою — атрофією національної психіки. Наші «старші брати» вміло виправдовували (і виправдовують) свою шовіністичну політику саме наявністю великої кількості таких людей серед українців. Звідси і міщанські аргументи: «Вы же сами ведете своих детей в русскую школу», і вдавана байдужість до мовної проблеми: «Говорите на своем украинском, кто вам запрещает?».
Можна припустити, що невдалий старт, потім занепад і, нарешті, небезпека знищення держави сталися саме тому, що українці в масі залишилися збайдужілими малоросами, не розуміють консолідуючого значення ДЕРЖАВНОЇ мови (і це стосується не тільки південно-східних регіонів) через вінегрет, у якому змішали несумісні компоненти — державну мову, мови меншин, регіональні мови... Як можна, наприклад, ототожнювати державну мову як мову державної вертикалі і мову національної меншини чи регіональну як мови місцевого самоврядування? А мова спілкування взагалі не піддається законодавчому регулюванню. Держава 23 роки лише сприяла процесу денаціоналізації, маніпулювала історією, мовним питанням, запобігала перед українськими росіянами і російськомовними українцями, при одночасному ігноруванні прав і свобод громадян інших національностей, які живуть в Україні. Така однобока національна політика звужувала проблему до російсько-українських стосунків, ставила російськомовну громаду в привілейоване становище. І, нарешті, дим Хрещатика розколов народ критично. Нашу слабкість використовують інші, і це не тільки росіяни.
«... тот факт, что украинцы на переломе XX—XXI столетий проявили себя трусливой, неблагодарной, ноющей нацией, получившей неожиданную свободу и воздыхающей за беззаботными и в меру сытыми деньками рабства (как это было, между прочим, и среди евреев, по Божьему Промыслу выведенных Моисеем из Египта), — так вот этот факт вполне может сигнализировать о том, что именно сейчас МЫ (виділено авт.) находимся в процессе СВОЕГО (авт.) второго рождения...» (Александр Турчинов. «Свидетельство. Аутодафе. Божий Промысел», Киев, «Криниця», 2003/2007, стр. 211). На жаль, українці в більшості погодилися з такими претензіями і продовжують здавати свої національні позиції. Отож нам ніхто не допоможе, доки залишатимемося байдужим зденаціоналізованим населенням. Термін «українець» буде означати не етнічне походження, а лише місце проживання.
Вибір у нас невеликий: або — або... Або ми станемо українцями за суттю, або як етнос продовжимо шлях в історичне небуття, укрившись ганьбою.
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
