Чим Донбас був кращий за Київ

За Катею можна спостерігати годинами. За що б вона не бралася, у всьому досягає якнайкращих результатів. Їй 14 років. Кілька місяців тому дівчинка мешкала в центрі Донецька, поруч із банком, який бойовики підірвали і розграбували.

Катя — особлива дівчина. З першого погляду й не скажеш, що вона може чогось боятися. У неї сильні руки, прудкі ноги, добра розтяжка, гарний прес, гострий розум, привітна усмішка, мудрі очі і милий-премилий вираз обличчя. На відміну від своїх подружок, Каті раз плюнути, щоб завести дружбу з хлопцями. Красуню-бiлявку з бронзовою засмагою і косою до пояса хлопці навперебій носять на плечах, вчать нових прийомів кунг-фу та як правильно бити боксерську грушу.

«Та ми знаємо, що у твого батька вийшло б це краще», — сміються до дівчини два тренери з кунг-фу, які демонструють перед дітьми-біженцями черговий прийом. Тато Катеринки — бізнесмен, у молодості опанував багато видів спорту, та нині їх не практикує. Коли він приїжджав до донечок у столичний табір відпочинку, а до Києва з Донецька ще в травні перевезли обох дітей — Катю та її молодшу сестричку Аню, всі хлопці в таборі хотіли потиснути йому руку. Для них він був взірцем, справжнім чоловіком, на якого хочеться бути схожим. Своїх дівчаток він не привчав до спорту. Катю ще у п’ять років на аеробіку відвела її матуся. У дівчинки було стільки енергії, що квартиру могла перевернути за лічені хвилини. Аеробіка тоді врятувала помешкання і нерви батьків.

Дівчинка вже промоніторила всі спортивні школи в Києві. Каже, що такої, як була її альма-матер у Донецьку, в столиці немає. Її школа була найкращою в Україні. Зі всіх регіонів до них щороку з’їжджалися на змагання. У Каті в Донецьку залишилася не одна золота медаль. Тренер бачив у ній майбутнього майстра спорту. Але Катя не вважає аеробіку справою свого життя. Дівчинка паралельно зі спортивною школою відвідує також музичну. Вона грає на віолончелі, скрипці та піаніно. Багато з її однокласників цього літа їздили з концертами за кордон — в Європу та Казахстан. Дехто перебивався в родичів у Полтаві, Запоріжжі, Криму.

«Ходити до школи вже у травні було небезпечно. По місту їздили автомобілі з невідомими озлобленими чоловіками. То тут, то там із них стріляли по будинках. Упродовж дня чути було вибухи. Ми не змогли закінчити школу, як годиться. Не написали останню контрольну роботу, нам не дали свідоцтва. Тепер не знаю, куди першого вересня піду в школу. Мій Донецьк був найкращим містом, на мене там чекало велике майбутнє. Я б могла там стати першокласним тренером у своїй спортивній школі або музикантом. Але сьогодні я боюся туди повертатися», — перед Катею стоїть непростий вибір і зовсім недитячі випробування, як жити далі.

Але Катя не засмучується. Від думок про розвалений Донецьк і відсутність потрібної школи її відволікає новий кумир — соліст гурту Kozak System Іван Леньо. Катя була на футболі, де зірки грали з професійними футболістами. Тоді Леньо їй так запав у душу, що дівчинка попросила автограф збоку на талії. Пізніше музикант приїжджав до них у табір. Катя вперше в житті вивчила з ним слова українських народних пісень.

Після розмови зі мною дівчинка демонструє свої вміння. Стає на руки і переходить весь майданчик. З-під футболки видніється автограф соліста Kozak System. «Хіба я можу його змити? Тепер щоранку після душу по-новому наводжу контури. І пісні нові вчу. Іван Леньо обіцяв приїхати до нас ще. Я ж маю чимось виділитися, щоб йому сподобатися. Може, й дуетом заспіваємо», — ділиться своїм новим захопленням Катя і починає підспівувати одну з улюблених пісень Івана «Їхав козак містом».