Європейськості мене навчив університет

17.07.2014

Приводом для написання мого листа до редакції стали дві публікації в «УМ»:  Г. Халимоненка «Філологія без мови?» (11.06.2014) та А. Нечитайла «Філологія з фактами та емоціями» (19.06.2014). Перша –– критична, друга –– на захист закладу. Мене змусило взятися за перо навіть не відстоювання прав колишніх моїх викладачів, а те, яку роль відіграв заклад у моєму житті. Мовчати не можу, оскільки «зачепило» за живе і говорити про це необхідно.

 

Мої батьки, Григорій Семенович (випускник університету) та Ніна Максимівна (захищала кандидатську дисертацію в університеті) Реви, привчили мене ще змалечку: ніколи не гидити джерельце, оскільки в житті всіляке може статися.

Вступила в університет імені Тараса Шевченка ще 1976 року, в добу застійних часів. Тодішня шкільна програма видавалася напрочуд змаленою. Довжелезні списки з літератур — античної, російської, української, пізніше — зарубіжної ХІХ та ХХ століття –– університетської ж програми відкривали двері у зовсім інший світ. Та й не це головне. Університет почався для мене з привітання декана, професора Грицая Михайла Семеновича. Спершу він ніби відкрив завісу, назвав нас, першокурсників, студентами столичного університету і таким чином ніби всіх воздвиг на п’єдестал. Ми стали європейцями вже тоді, в 1970-х. Це надавало впевненості, віри в себе, незакомплексованості ні перед чим. Навесні він по-батьківському застерігав не ходити через парк Т. Шевченка 22 травня. Але хто ж може зупинити студента столичного університету?

Базові знання, які я отримала, надали мені змоги захистити дисертацію (тут-таки, в університеті), а потім обійняти посаду в системі Національної академії наук України. Мої викладачі — А. Пащенко, Л. Скирда, В. Коптілов (про якого ми писали в університетському збірнику), М. Дубина, Н. Жлуктенко — перелік можна продовжувати й продовжувати. Шкода, що не маю перед собою «заліковки», оскільки деякі прізвища стерла пам’ять.

Пам’ятаю, як навесні 1978 р. до університету приїжджав легендарний польський письменник Я. Івашкевич. Наш викладач А. Костецький майже заштовхнув мене до актової зали Червоного корпусу. Це було неповторно. А те, що «крутили» кінофільми, які не побачиш на двопрограмному тодішньому телеекрані,— знову ж таки, в Червоному корпусі.

Л. Грицик читала у нас літературу народів СРСР. Завдяки їй я відкрила для себе літературу Сходу, Прибалтики. І тому дипломну роботу писала у неї-таки, про білоруського письменника В. Бикова, що надало мені рішучості пізніше писати й кандидатську.

Деканом на той час був професор М.К. Наєнко, якого я знала по Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. А оскiльки мій опонент — легенда української критики Степан Андрійович Крижанівський, то це набагато полегшувало мені життя: здавалося, він знав усе і всіх. Професор М. К. Наєнко відтоді став ніби рідним батьком, порадником із багатьох питань. Неодноразово виступав моїм рецензентом, я завжди могла розраховувати на його консультацію і т. ін.

Європейськість у мисленні, поводженні, у душі стала для мене киснем, без якого я не жила б. Вільно почуватися, як удома, в будь-якій країні світу, входити в усі двері, в т.ч. й міністерські, —залишилося нормою.

З університетом я не поривала ніколи. Тут залишилося усе рідним. Часто друкуюся на сторінках його збірників. Свої знання сповідую на шпальтах іноземних наукових книг. І вважаю за щастя, що поруч зі мною і зараз мої рідні стіни та мої вчителі, які стали колегами.

Леся РЕВА
Київ

  • Аби жолуді, а до дуба — байдуже...

    Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>

  • Яйце, прапор і безсмертна душа

    На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>

  • Історія повторюється і вчить

    Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>

  • Прийми, загарбнику, нашi дари...

    Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>

  • Фальшива назва держави

    Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>