Мама Леся

Уперше про пані Лесю Гонгадзе Україна почула у вересні 2000 року, коли всі намагалися знайти відповідь на запитання, куди зник опозиційний журналіст, засновник інтернет–видання «Українська правда» Георгій Гонгадзе. Тоді ще вірилося, що Гія знайдеться, і всі телекамери знімали маленьку сиву заплакану жіночку, яка зверталася і до міліції, і до Президента, і, здається, до самого Бога з благанням: «Поверніть мені єдиного сина!». Вона носила медичну карточку, де запеклася кров Георгія після поранення на Абхазькій війні, його волосся, стукала у двері правозахисників, омбудсманів і парламентаріїв. Апелювала до міжнародної громадськості, часто перебуваючи в Києві більше, як у рідному Львові. А потім у пресі спливала інформація, що Лесі Гонгадзе погрожують відключити тепло і воду за комунальні борги, які накопичилися за цей час.

Леся Гонгадзе все життя віддала двом речам: синові і боротьбі за справедливість. Донька першого на Західній Україні радіотехніка, вона народилася у Львові наприкінці війни. Батькові пропонували поїхати за кордон, але він був переконаний, що «першi совiти довго не були й другi довго не будуть». «Комуністи вигнали нашу сім’ю просто на вулицю. Нас, по суті, врятували російські люди — пустили до свого підвалу. Першу власну квартиру ми отримали тільки в 1960 році — одну кімнату на п’ять осіб», — згадувала пані Леся.

З батьком Гії, Русланом Гонгадзе, вона познайомилася у Львові, куди молодий архітектор за порадою Сергія Параджанова приїхав подивитися карпатські старовинні церкви. Весілля відгуляли у Львові і в Грузії. А через рік народився Гія. Власне, пані Леся згадувала, що у неї народилося двоє хлопчиків, але віддали їй лише одного, сказавши, що другий помер. Через рік головного лікаря того пологового судили, але пані Леся так і не дізналася правди, що ж сталося з братом–близнюком Георгія.

Болю, що випав на її долю, вистачило б на десяток матерів. Вона справді була одержимою. Сама піднімала Георгія на ноги (з Русланом вони розлучилися, коли Гії було три роки). Кілька разів їздила в Туркменію, де він проходив «учебку» в армії перед відправкою в Афганістан, привозячи йому чисту воду з Тбілісі. Коли почалася громадянська війна в Грузії і Руслан Гонгадзе, друг і соратник Звіада Гамсахурдії, потрапив до списку ворогів народу, Георгій повернувся зі Львова в Грузію «не вбивати грузинів, а захищати честь батька» — і вона прийняла це. Сама теж у ті часи також була серед опозиціонерів: готувала їжу, мила підлогу, доглядала за пораненими. Пізніше продала все, що могла, і купила синові камеру — знімати фільми про ту війну. А коли Гію привезли з Сухумі, вона нарахувала на синовому тілі 26 ран. І знову, зціпивши зуби, виходжувала його, як і сотні своїх пацієнтів в Інституті травматології, де вона працювала як спеціаліст із післяопераційної реабілітації.

Вона так і не змирилася із втратою єдиного сина. До останнього чекала відповідь на запитання: хто наказав убити її Гію і для чого? Не дочекалася. Відійшла тихо, о четвертій ранку у своїй львівській квартирі, не втрачаючи свідомості. Поряд із нею всю ніч були її родички Надя і Люба, рідні брати Богдан і Зеновій. Водночас у Києві «Беркут» жорстоко розправлявся зі студентами, які спали на майдані Незалежності. У цьому було щось символічне.