Курган скорботи в пам’ять про жертв Голодомору у Великій Багачці на Полтавщині.
— Запам’яталося, як одного зимового дня я лежала на печі. Батько приніс мені пиріжок. Побачивши, що до нашої хати ідуть активісти, він заховав пиріжок за ікону. Зайшли вони до хати. А я все дивлюся на ікону, бо там лежить пиріжок, — їсти дуже хочеться. Своїм поглядом я видала те місце. Один з активістів знайшов той пиріжок і розтоптав його з соломою. Я плакала.
— Нас було у батька та матері восьмеро. Двоє ще манюнькими померли. Залишилося нас шість душ: Варвара (1910 р.н), Галя (1912 р.н.), Поля (1914 р.н.), Мишко (1918 р.н.) я і найменша Улька (1928 р. н.). У той час ми не зовсім бідно жили, але й не багато. І земля у батька була, і конячка. Мав батько корову, овець. Голубів у нас було багато... А тоді, як до Голодомору дожили, було дуже тяжко.
Старша сестра Варя набрала одягу (спідниці, кофти, хустинки) і поїхала в Білорусію міняти. Привезла вона, мабуть, кілограмів із десять крупів гречаних, хлібину таку велику, борошна. (Борошно забороняли возити. То вона пальто осіннє наділа. Підкладку розстелила, а тоді густо поштопала і привезла борошна в пальті), у хату вона ввійшла і найменшій сестрі сказала: «Я тобі зараз хлібця дам». — «А де ж він?» — «Зараз роздягнуся і дам». Поки Варя роздяглася, Улька померла... Згодом від голоду померли батько, мама, сестра Поля. Залишилося нас три душі — дві сестри найстарші і я. Брат помер у 1934–му ...
— Мені прикро, що є люди, які не вірять, що був Голодомор у 1933 році, навіть деякі депутати Верховної Ради. Мені в 33–му було 5 років і я пам’ятаю, наче це було вчора. Мене тоді ледь не зарізали саму...
Була в нас земська школа, біля неї — велика гора, заросла дерезою, під тією горою — маленька хатка, де жили дві сестри. Під хатою стояла жінка і махала рукою, щоб я ішла до неї. Я не пішла, і тоді вона зайшла в сінці, вийшла з ножем і давай іти до мене. Я біжу і кричу, а метрів, може, за 50 стояла хата вікнами до дороги, до якої я бігла. А ця жінка слідом за мною з ножем. У вікно побачила це бабуся старенька, схопила рогач і вискочила назустріч. Я добігла до цієї бабусі і впала, а вона щось закричала на ту жінку, й та вернулася. Бабуся забрала мене до хати, де я прийшла до тями, а її невістка каже, що якби та жінка була не дуже пухла, то мене б наздогнала. Після цього я дуже хворіла з переляку. А тій бабусі Одарці, що врятувала мене, я і досі посилаю «Царство небесне»...
— Я народилася в селі Жуки, в сім’ї Нектовенків. Було нас троє в родині. Батькові наказали здати державі другий план хліба. Один план він виконав, а другий — ні. Забрали його у в’язницю... Майже рік пройшов, поки його звільнили. Жити було ні за що, мама возила одяг у Білорусію. Одного разу наварила нам мама макітру пшениці. Поставила. А сама поїхала. Прийшли «буксири». «Відкрийте!» — кажуть. Ми не відкрили. Вони піддали вікно сокирою. Воно розкрилося. Улізли. Поставили макітру серед хати. Виїли все і — пішли. Мами три дні не було (схлипує). А ми сиділи голодні...
У сім’ї нашій ніхто від голоду не помер. А в наших сусідів, Гладирів, було десять чоловік. Усіх голод забрав.
Під час Голодомору в школу ходили. Як підемо в школу — сьогодні нас було п’ятнадцять, а завтра уже тільки тринадцять. Школа існувала, але навчання, як такого, не було...
— У нашому селі по лівім березі річки Сухий Кагамлик жила сім’я Чубарів. Вони були бездітними. Його звали Федір, її — Дунька. Цей Чубар часто ловив рибу й продавав її людям.
Перед тим нас розкуркулили, забрали землю з посіяним на ній житом і всі продукти. Зосталися ми з сестрами одні, бо перед тим від голоду померли батько й мати. Навесні 1933–го ми працювали в колгоспі, заробляли сяку–таку копійчину. Одного разу Чубар каже, що може продати нам риби. Приходжу я на другий день, а вони саме на печі тоді їли. Федір вийшов мені відчиняти, а вона мисками брязь–брязь, а в мисках — маслаки об’їдені, великі такі. «Звідки це, думаю, — в них м’ясо взялося?». Вона й каже: «Ти прийшла рибу купувати?» — «Ага». — «То підожди. Зараз Федір піде ятері потрусе». Вийшов він надвір ніби ятері трусити, а насправді — дивитися, чи нікого нема. Біля Чубарів недалеко жив Крамаренко Федір, бригадир. (Він, казав уже після цього, став давненько примічать, що як зайде до цих Чубарів людина — то й не вийде). Побачив цей Федір, що я зайшла в хату, і засів у Чубаря за тином. Чубар його й помітив. Я, мабуть, цілу годину просиділа. Коли це заходить Чубар і каже: «Риби в ятерях немає, прийдеш у понеділок». Я й пішла. Крамаренко мене перестрів і питає: «Що ти там робила?». Так і так, кажу, риби хотіла купити. А він: «Та ж вони людей їдять, і тебе б з’їли, якби не я!». Я перелякалась і побігла додому. Наступного дня Чубаря заарештували і кудись повезли. Як обшукували, то знайшли в погребі 12 людських голів, діжку м’яса людського, а в печі — смажений кулак. Більше після того Чубаря в селі не бачили. А на Дуньку наступного дня, як прийшла на роботу, жінки накинулися з сапами й цюкали її по голові. Потім та Дунька опухла, бо не було чого їсти...
— У голодовку ми залишилися самі: п’ятеро дівчат (1912—1918 р.н.) та брати (1921 р.н.). Батьки раніше померли. Бідні йшли в колгосп, бо треба було щось їсти. А ті, хто був трохи багатшим, не хотіли, бо потрібно було віддавати і худобу, і молотарки, і все, що було в господарстві. Але все одно примушували вступати в колгосп. Худобу ніде не переховували, бо все одно знайдуть і заберуть. Ми теж пішли в колгосп, відвели туди коня і бричку.
Я працювала на молочарні, але мене зняли з роботи за те, що я відмовилася ходити оббирати людей.
Щоб вижити, люди їли цвіт акації, листя троянди. Збирали жолуді, товкли зерна і їли. Лупали абрикосові кісточки і їли зернятка (були випадки, що й помирали через це)... Обдирали з липи кору, різали на шматочки, сушили, товкли в ступі і пекли оладки. Варили суп із гнилої картоплі, яку назбирали в полі. Ловили їжаків, обсмалювали, обшкрібали, мили, варили і їли. Більше половини жителів села вимерло. До померлих сімей присилали підводу, скидали на неї мертвих і вивозили. Мертвих кидали в колодязі і погреби. І все.
...А я й досі збираю колоски на своєму городі. Зосталася та звичка...
— Одного дня зібрався мій батько Дума Андрій Каленикович на роботу, працював на пошті в Пирогах. Каже: «Дуню, вже ягідки стигнуть. Ходімо, однесу тебе в садок». Ідуть вони в садок і мене несуть на руках. Нарвали мені ягідок. Залишив мене батько вдома, а сам пішов на роботу. В обід прибігає мати і кричить, тужить у дворі, що забрали батька в міліцію. Ні за що. Вранці мати спекла нам якісь оладки, не знаю із чого. А сама побігла в Глобине, в міліцію. Прибігає, а там міліцонер сидить у батьковому костюмчику. А мати й упала! Він тоді до неї підскочив: «Ви Думина жінка?» — швидко зняв той пiджак і віддав мамі. Тоді ж вона плаче: «А де ж він?». А міліціонер каже: «Там намети на березі. Він там». Мама прибігла туди, а там люди лежать, як снопи, один біля одного. Ті помирають, ті додихають. Вона бігла й гукала батька мало не до краю. А один чоловік каже: «Його повезли на кладовище»... Вона побігла за підводою. А там — яма, вирита трактором. Хлопці підклали щось під гарбу і перекинули туди. Висипали людей, як снопи. Мати покричала коло тієї ями та й пішла додому. Та впала, кричить, тужить. Ми теж кричимо. Вчора ж батько був живий–живісінький, здоровий–здоровісінький. А побили і вбили його ні за що. Визнали «врагом народа». А був убитий за своє рідне жито!
У нас на городі було жито посіяне. І ото батько узяв і каже: «Снопик жита скосимо, обімнемо, змелемо, і ви доживете». А Кирило Колодій, який жив по сусідству, видав нас...
Сестра Надя померла в один день із батьком. Вона вирвала у двоюрідного брата своєї матері кущ цибулі на городі. І він її побив. Повідбивав печінки. Носом і ротом у неї йшла кров. За один кущ цибулі! Не знаю навіть, де її поховали...
А коли те жито достигло, мама викосила його, склала в копиці і запалила. Каже: «Господаря з’їли, то нехай до Бога хвала піде!».
Письменник Микола Петренко — заслужений діяч мистецв України, лауреат кількох літературних премій та автор більш як 80 книжок. Він народився далекого 1925 року на Полтавщині і ще дитиною пережив Голодомор. Події 1932–33 років міцно закарбувалися в дитячій пам’яті. На основі своїх спогадів письменник видав книжку «Сни про окраєць хліба». >>
Першого грудня Катерині Онисимівні Пишняк виповниться 88 років. У такому поважному віці людей часто підводить пам’ять, але тільки не її. Вона пам’ятає своє дитинство до таких дрібничок, що сама інколи дивується. Ще тато, коли був живий, казав, що вона не мала б того пам’ятати, але пам’ятає ж... >>
Мій тато Талан Іполіт Григорович народився в 1872 році в селі Перервинці в бідній родині. Жодного дня не був у школі, але самостійно навчився читати і писати. В дитинстві пас худобу, потім працював у полі (у діда було три десятини землі). >>
Менi 84 роки. Народився я в селi Чабанiвка Старобiльського району на Луганщинi. Наша сiм’я складалася з п’яти осiб: батько Микола Якович (1903 р. н.), мiй старший брат Іван (1925 р.н.), я (1929 р.н.), сестра Лiдiя, яка народилася в тi страшнi роки, — 1932 р. >>
Наш рід, як і тисячі інших, став жертвою сталінського злодіяння під назвою «Голодомор». Як вимирала наша родина в ті страшні часи, я описав у поемі, яку присвятив світлій пам’яті моїх рідних, невинно убієнних у 1933 році. >>
Багато прожито і стільки ж пережито. Мені 87 років, прикута до ліжка, пишу лежачи. Вісімдесят років виповнюється від того чорного страшного лихоліття, якого ніколи не забудеш. Здається, немає більш мученицької смерті, ніж від голоду. Падали на ходу мертвими і нікому було пожаліти та оплакати, була страшна душевна байдужість. >>
