Я добре пам’ятаю, як у двір прийшли два чоловіки iз залізними ціпками, зразу все обнишпорили, забрали макітру з борошном і фруктову сушку. Потім вистукували по підлозі в хаті, сараї та дворі. Ніяких запасів у нас не було заховано, то більше нічого й не взяли. За борошном мама плакала, бо робила з нього слабеньку затірку, аби хоч щось з’їсти. Батько бачить, що біда, і не видно, коли ж буде цьому кінець, зібравсь із сусідом ніби у Воронеж, узяв речі, зібрані мамою…Та як пішов, то й до сьогодні про обох не чути.
Мати в той час працювала на маслозаводі. Нам на трьох давали 300 г сиру і літр сироватки. Але на день чи на два — вже й не згадаю. Ми з сестрою і подругами зранку йшли в поля шукати хоч якусь засушену картоплинку — і тому були раді. Збирали щавель, лободу, калачики, спориш, свиріпу, лазили по деревах липи. Все сушили, товкли — це було таке борошно, до якого додавали трохи сиру, аби якось зліпилося. І така їжа кожного дня й більше нічого.
А вже хлібця як хотілося! Підійду до мами, покажу їй нігтик iз мізинчика, прошу тільки отаку крихітку. Я тільки в роті потримаю. Мама обійме нас із сестричкою і каже: «Пшеничку в море висипали». Питаю: «Рибкам?» Вона відповідає: «І акулам». Шкода рибки стало, бо вона ж теж у воді їсти хоче, а ми ось цвіту акації нарвемо, щось та поїмо.
Ніколи не забуду, як сповзалися з усіх вулиць пухлі, ніби водою налиті, не схожі на людей напівмерці. Вони вже були такі знесилені, що додому не поверталися. Ранком приїжджала підвода, скидали на воза тих, хто відмучився. На цвинтарі яму викопали, до якої всіх скидали. Цвинтар недалеко від молокозаводу був. А я, мала, як надивлюся на ті страхіття, тоді вночі, бувало, кричу з переляку.
Мільйони загинули від страшної голодної смерті. А ті, що залишилися, виснажені, знесилені, мусили запрягатися, щоб орати день і ніч, аби знову нагодувати ту комуністичну Росію. Не можу змиритися з тим, що не визнають Голодомору, і що й досі плачуть за Радянським Союзом. Та коли кажуть, що в усьому винна посуха, а голод був скрізь... Я не заперечую, що недоїдали по всіх республіках, але з нашої України у першу чергу вивозили м’ясо, яйця, молоко, масло, олію, гречку, пшеницю, хліб. Усе — на утримання великих міст: Москви, Ленінграда й інших. У той час до України було все перекрито таким кордоном, що й ворог не пролізе, і руку допомоги ніхто не подасть.
Як же таким виродкам, що вигрібали в діточок усе до крихти, жилося і їлося? Як же в безбожників рука не здригалася, коли господар благав не забирати останнє, бо в нього четверо маленьких діточок? Так ні, прийшли вночі й усе забрали...
Не шкодуйте за минулим, бо за чим шкодувати — за чергами в магазині та порожніми прилавками? А зараз в Україні хліба різних сортів уже наїлися. Слава Богу, всього повно, хоч і дорого. Любіть нашу хлібницю, нашу неньку, борітеся, єднайтеся до тих, хто небайдужий, не дайте, щоб ми знову були рабами. Поборете з часом усі негаразди!
Письменник Микола Петренко — заслужений діяч мистецв України, лауреат кількох літературних премій та автор більш як 80 книжок. Він народився далекого 1925 року на Полтавщині і ще дитиною пережив Голодомор. Події 1932–33 років міцно закарбувалися в дитячій пам’яті. На основі своїх спогадів письменник видав книжку «Сни про окраєць хліба». >>
Шановна редакціє! Звертається до вас учитель Пирогівської загальноосвітньої школи Глобинського району Полтавської області Олександр Миколайович Матвієць. Відгукуючись на ваш заклик збирати свідчення про Голодомор 1932–33 років, надсилаю вам свою книжку «Я ще, може, буду живий...». Ця книга вийшла у 2012 році. >>
Першого грудня Катерині Онисимівні Пишняк виповниться 88 років. У такому поважному віці людей часто підводить пам’ять, але тільки не її. Вона пам’ятає своє дитинство до таких дрібничок, що сама інколи дивується. Ще тато, коли був живий, казав, що вона не мала б того пам’ятати, але пам’ятає ж... >>
Мій тато Талан Іполіт Григорович народився в 1872 році в селі Перервинці в бідній родині. Жодного дня не був у школі, але самостійно навчився читати і писати. В дитинстві пас худобу, потім працював у полі (у діда було три десятини землі). >>
Менi 84 роки. Народився я в селi Чабанiвка Старобiльського району на Луганщинi. Наша сiм’я складалася з п’яти осiб: батько Микола Якович (1903 р. н.), мiй старший брат Іван (1925 р.н.), я (1929 р.н.), сестра Лiдiя, яка народилася в тi страшнi роки, — 1932 р. >>
Наш рід, як і тисячі інших, став жертвою сталінського злодіяння під назвою «Голодомор». Як вимирала наша родина в ті страшні часи, я описав у поемі, яку присвятив світлій пам’яті моїх рідних, невинно убієнних у 1933 році. >>
