«Ото Ленін. Правою рукою він показує нам дорогу на цвинтар»

«Товаришочки, лишіть хлібця дітям!»

На моїх очах комнезами нишпорили по всьому нашому подвір’ю, лазили на горище, по хлівах, штрикали сталевими шомполами в землю. Що знаходили, відносили на вози. Грабіжники і пограбовані лаялись. Гнат Заремба знайшов стару, скручену дротом макітру, повну сочевиці. Бабуся Текля заходилась видирати у Гната макітру, макітра розвалилась, зерно висипалось на долівку.

Сусід Максим Бичок із дружиною Оліянкою мали сина Геня (10 років) і доньку Катю (7 років), мою однолітку. Додумались Бички вичистити дупло зрубаної старої верби, засипати у дупло пару мішків пшениці, заднити і прикидати купою полін дров. Комнезами дрова розкидали, пшеницю знайшли, зсипали у мішки, віднесли на воза.

Вслід за комнезамами я поплентався до садиби сусіда Полікарпа Шевчука. Комнезами ретельно обстежили не лише хату і хліви, а й город та вишневий садок. Забрали все, до остан­ньої зернини. До 1932 року влада комуністів небаченим у світі терором уже привчила українців замість звернення «добродію» чи «добродійко» звертатись «товаришу» чи «товаришко». Марфа Шевчук, Полікарпова жінка, впала на коліна і благала вошивих комнезамів: «Товаришочки, товаришочечки! Лишіть хлібця дітям! Вони ж дрібненькі!». Діти Полікарпа і Марфи — Семен (10 років), Ірина (7 років), Катя (4 роки), Коля (2 роки) — тулились докупки і не відали, що кремлівські змовники прирекли їх на смерть від голоду.

У селі Стражгород століттями жили три різних родини з прізвищем Білоус. Аби не допустити весіль між близькими родичами, тобто кровозмішування, родини, крім прізвища, мали сільське прізвисько: Білоус–Любчик, Білоус–Слабенький, Білоус–Братуха. По прізвиськах члени родин женились, виходили заміж і народжували розумних дітей. На перше січня 1933 року родина Білоусів–Братухів мешкала у чотирьох біленьких хатах iз вишневими садочками. П’яту хату мурували. Станом на 1 січня 1933 року родина Білоусів–Братухів складалася з двадцяти трьох осіб.

Слід підкреслити, що хоча хати Братухів були у різних кутках Стражгорода, родина спілкувалася щоденно і ділилась останньою крихтою їжі. Якщо Ганна і Текля Гнатівна віднесли у Теплик до магазину «Торгсін» свої золоті перстеники, кульчики і хрестики в обмін на печений хліб, борошно, крупи, сало, то ділили надбане на всю родину. Якщо Іван, неперевершений мисливець (загинув при штурмі Берліна), здобував зайця, косулю чи якусь птаху, то ділив на всіх. Коли Кузьма привозив із Донбасу сухарі, борошно, крупи, оселедці, то ділився з усіма Братухами. Але виснаженій голодом родині епізодичні надходження хоч якоїсь їжі не допомогли.

Першою була розстріляна голодом Хіврона — 16 років. Другим Москва розстріляла Якима — 52 роки. Комуністи убили мою сестричку Ніну — 2 роки. Змучений голодом Семен Шарик збожеволів і молотком змішав мозок своєї жінки Ганни з її розкішною русою косою. Брати Ганни відвели Семена в міліцію райцентру Теплик. По дорозі до Теплика провалили йому голову. У міліції Семенові голову перев’язали бинтом. У райвідділі міліції Теплика затриманим давали їсти три рази на день. За три дні нормального харчування мозок Семена Шарика прийшов до норми. Він визнав себе убивцею своєї блакитноокої дружини, на четвертий день зняв із голови бинт і на ньому повісився. Розстріляний голодом син Семена і Ганни, блакитноокий Володя — 5 років.

«Хліб був, але селянам його не давали»

Слід сказати, що загальне твердження: «У 1932—33 роках з України вивезли весь хліб у Росію» — абсолютно не відповідає дійсності. Весною 1933 року хліб, їжа були у колгоспних коморах, у магазинах «Торгсін», на елеваторах. Мешканці містечок Умань, Теплик, Гайсин, Немирів, Бершадь, Брацлав та подібні голоду не знали. Різне начальство, червоноармійці, міліція, тюрми голоду не відчували. Хліб був, але селянам його не давали, аби їх зумисно умертвити.

Бабуся Текля у квітні 1933 року знайшла на горищі засохлу волячу нечищену шкіру. Сокирою рубала її на шматки і варила, додаючи до шкіри якісь корінці. Але врятувала мене від смерті не бабусина юшка, а наша рідна вишня. Старий і свіжий глей вишні їстівний, солодкий. Бруньки їстівні. Кожного року на Івана Купала і дорослі, і діти вилазили на вишні, ласували стиглими ягодами, а кісточки кидали під вишню. Роками під деревами накопичувались кісточки вишень. Залізний прент для колупання ґрунту, два камінці — й кашка із тих кісточок заповнювала мій голодний шлунок.

Українцям, які своїми голосами привели до влади антиукраїнську Партію регіонів і партію потенційних убивць, грабіжників і брехунів, якою є КПУ, слід запам’ятати цей спосіб рятуватися від голодної смерті на випадок, коли через Митний союз Росія для України організує четвертий голодомор.

Мій батько Кузьма в кінці квітня 1933 року повернувся із чергової поїздки на Донбас по хліб і не застав живими шістьох членів родини. Моя мати Марія, опухла від голоду, покинула мене, Ніну і повернулась у Теплик до свого батька Харитона Білика, але у сільській частині Теплика шастала голодна смерть. З голоду помер розкуркулений Харитон Білик — 54 роки, а також моя бабуся по матері Гафія — 52 роки, моя тітонька Настуня — 16 років. Померла з голоду половина сім’ї Харитона Білика.

«Червоноармійці скидали українців із вагонів»

Запам’ятав, як буйно зацвіли вишні, коли мій батько Кузьма зібрав 16 Братухів — від однорічної Раї до бабусі Теклі — і через залізничні станції Роскошівка і Христинівка «товарняком» довіз нас до станції Цвітково, де можна було пересісти на потяг до Ленінграда. На залізничній станції Цвітково червоноармійці скидали українців із вагонів, пасажири, навпаки, затягували у вагони голодних людей через вікна і двері.

Чи знали українці, що голод для українців не випадковий, а зумисно організований владою комуністів? Знали! У Ленінграді, який голоду не знав, а обжирався наїдками й обпивався квасом, бабуся Текля показала мені пам’ятник: «Дивись, Васю! Ото Ленін. Правою рукою він показує нам дорогу на цвинтар, а лівою ніби каже: «Коло с... ви мені!».

Були для українців у Ленінграді житло, робота, гроші, одежа і хліб. В серпні 1935 року вся родина Білоусів–Братухів раптово зірвалася і полинула до своїх біленьких хат і вишневих садочків. Недобудована хата завалилась. У чотирьох цілих хатах жили сім’ї росіян, які вибралися з хат і виїхали у Росію.

Батько Кузьма не пробачив матері Марії голодну смерть дочки Ніни і розлучився. Оженився на бездітній вдовиці Фросині Мандибурі з райцентру Теплик. Мачуха Фросина мене виростила і 12 березня 1944 року провела на війну з гітлерівцями. Першим у родині Ониська Мандибури у квітні 1933 року був розстріляний голодом їхнiй син Вася — 16 років. Батьки, сини, дочки, зяті, діти кинулись тікати із голодної пастки на Схід. Але українська Кубань вимирала з голоду. У Вірменії, в місті Закатали, знайшла родина Мандибурів роботу, гроші, хліб.

Мій тесть Петюх Іван Андрійович, якого я ніколи не бачив (капітан, комбат, загинув при обороні Сталінграда) родом із села Парипси Попільнянського району Житомирської області. У квітні 1933 року Іван Петюх залишив свою дворічну дочку Ніну (мою, у майбутньому, дружину) на опікування бабусі, а семирічну Поліну і дружину Олену вивіз у місто Мурманськ, де голоду не було.

Ленінград, Закатали, Мурманськ та інші міста СРСР свідчать: Голодомор–геноцид 1932—33 років був направлений Москвою, комуно–фашистськими вождями лише проти українців, на фізичне знищення нашої нації.

Президент Віктор Ющенко заявив всьому світові про геноцид української нації у 1932—33 роках. Чому? Бо він — українець. Розстріляні голодом українці скарг не пишуть. Віктор Ющенко замовив за мертвих слово.

Президент Віктор Янукович заявив усьому світові, що у 1932—33 роках в Україні й Кубані геноциду не було. Чому? Бо він — не українець і природно не здатний почути плач моєї голодної сестрички Ніни.

...Коли в Україні знову буйно зацвітуть вишні, зірвімо пару зелених вишневих листочків, пожуймо їх, пом’янімо мільйони розстріляних голодом українців, порозумнішаймо настільки, аби не допустити до влади в Україні чужинців.