«Ви будете ще рачки лізти в колгосп»

16.10.2013
«Ви будете ще рачки лізти в колгосп»

Пам’ятник жертвам Голодомору в Запоріжжі. (з сайта wikimedia.org.)

Я народився 5 травня 1936 року. А тому багато чув про Голодомор від свідків, що пережили ті події, тим паче відчув на собі голод у 1946—1947 роках. Забути ті розповіді неможливо...

«Після Різдва люди почали вмирати»

Про голодні роки 1932—1933 мені розповідала теща, уродженка Черкащини, моя односельчанка Мотрина Степанівна Штокалюк (1912—1984 рр.). Це була дуже порядна людина, обманювати вона не вміла. У 1930 році у неї народилась донька Ганна. У цьому ж році більшовики, комсомольці організували в селі колгосп «Ленінський шлях». Ча­стина селян добровільно пішла у колгосп, особливо бідняки, бо сподівалися, що там буде «рай» — так їм розписали комуністи. Пішла у колгосп і середняцька сім’я Штокалюків. Але дуже швидко селяни побачили «райське життя» і почали масово виходити з колгоспу. Вийти–то вийшли, але землі їм не віддали, не повернули коней, волів, реманент. Штокалюки теж вийшли з колгоспу, крім Мотрі. Побачивши, що багато людей у колгосп не повертається, місцева влада організувала масове збирання зерна по хатах. Сховати його було практично неможливо, активісти залізними шпичками знаходили його скрізь, навіть закопане на городі. І ось восени 1932 року в людей, причому далеко не в усіх, залишились тільки квашена капуста і огірки. Цього вистачило лише до Різдва. Таке сталося з багатьма селянами. Коли почали виходити з колгоспу люди, голова колгоспу Мовчан говорив: «Ви будете ще рачки лізти в колгосп». Ось і полізли. Після Різдва Христова люди почали вмирати.

Першим у Штокалюків помер глава сім’ї, чоловік фізично здоровий, він став пухнути з голоду, відмовили ноги, і він більше не піднявся. Трохи було про запас борошна, Мотрина спекла хлібину, найняла чоловіка, який ще мав деяку силу, щоб викопав яму на кладовищі. На тачці вони гуртом його відвезли і поховали. Потім почала пухнути з голоду і донька Ганна. Ось як вона помирала, лежачи на печі. Каже: «Бабусю, я їсти хочу». А бабуся: «Немає у нас нічого». Згодом знову слабкий голосок: «Я їсти хочу». Бабуся тоді каже: «Почекай, мама принесе з колгоспу супчику». (Треба сказати, що теща залишалася в колгоспі з надією на те, що врятує дочку — там їм давали шліхту, яку вона могла іноді вкрасти для доні). Дівчинку ці слова тішили, і вона стала просити у бабусі: «Бабусю, кажи ще, що мама принесе супчику». Така розмова відбувалася до тих пір, поки онука не замовкла. Бабуня до неї, а дитина вже мертва. Коли прийшла Мотрина, бідна жінка на своїх руках віднесла доньку на цвинтар (дівчинці було три роки). Згодом померла і її мати. Залишилась вона сам на сам у холодній і голодній хаті. А було їй всього–на–всього 20 років.

У нашому селі Севастянівка були ще страшніші випадки: кожного дня активісти на підводах вивозили на цвинтар померлих людей. Вимирали сім’ями, родичів не було, щоб поховати, скидали всіх в одну яму. Ніхто не знає, де могили, є тільки пагорбки, цілі ділянки, там тепер стоїть освячений хрест. А ось ще був такий випадок на нашому кутку: один чоловік задушив чотирирічну дівчинку за те, що вона збирала у нього на городі огірки. Він живе ще й досі на краю села. Йому нічого за це не було, бо яка тоді була влада — вона сама собі жила.

«Де ділись 5–6 тисяч людей? Вони в могилах»

Мій сусід, активіст тих часів, Байдик Никифір, розповідав мені, що до колективізації в селі було 12 тисяч жителів, за переписом 1959 р. стало 4900 чоловік, загинули на війні 427. Де ділись 5–6 тис. людей? Вони в могилах. Померли переважно діти і старі люди. Зараз у Севастянівці 1700 дворів, у яких живуть 2850 чоловік.

Я — правнук, онук, син заможних селян–трударів, які були вислані на Урал як по лінії батька, так і по лінії матері. Сім’я по лінії батька — Кравченка — складалась до заснування колгоспу (1930 р.) з восьми чоловік. Вони мали 9 десятин землі. На Урал були вислані прадід Фока (83 роки), дід Григорій (58 років), бабуся Храсина (50 років), дядько Федос (28 років), його жінка Явдоха (20 років), їхня донька Маруся (1 рік), мій батько Павло, ще нежонатий (19 років). У 1932 році в село повернулись Фока і Григорій. Їм вислав зять на Урал довідку про те, що вони дуже старі. Повернулись вони в село, а тут голод, почали помирати їхнi близькі родичі з голоду. Звичайно, їх у свою хату не пустили, бо на місці великої садиби Кравченків розмістився колгосп: контора, клуні, сараї, хліви тощо. В 1933 році померли мої діди голодною смертю, ніхто не знає, де їхні могили.

Дядько Федос iз родиною, мій батько Павло з матір’ю теж утекли з Уралу. Всі вони жили хто де, під чужими прізвищами (в Криму, в Ростовській області, на Запоріжжі). І тільки в 1937 році батько зміг відкрито поїхати в рідне село, взяв метрику, йому видали паспорт, і після цього він жив під своїм прізвищем.

Сусіди мені розповідали про життя моїх предків. Фока вставав о 4–й годині ранку, його покашлювання чули сусіди, що означало — життя в обійсті йде своїм чином. Він усе спішив переробити, навіть часто їв на ходу (на коневі). На запитання сусідів, чому він не їсть вдома, відповідав: «Ніколи, треба спішити в поле».

Коли я закінчив інститут і став працювати, в 1961 році я забрав на Донбас матір, братів і сестру. Всі ми маємо родини, онуків, у сестри уже є правнучка. Мати похована в Харцизьку. За свої 88 років вона добряче натерпілася від радянської влади, виростила 5 дітей, але держава не доклала жодної копійки на виховання її дітей, дітей «ворога народу». Зате коли прийшов час, то всі її хлопці були призвані в Радянську армію. Влада постійно шукала нашого батька, але так і не знайшла. Нам сильно перепало від більшовиків, відчуваємо це і зараз.

«Такі, як мій батько, після колективізації жили під чужими прізвищами»

Родина матері — Олійник — мешкала в Запорізькій області, в селі Мала Токмачка Оріхівського району, і складалася з 10 чоловік. Моя мати зберегла в своїй пам’яті спогади про них, а тому я їх знаю поіменно. Мій дід Савелій (по–сільському Савка) до революції мав 50 десятин купленої землі, 30 десятин оренди, вітряного млина, молотарку, коні тощо. В революцію залишили йому тільки 30 десятин оренди, вигнали з садиби. Він побудувався на іншому обій­сті. В 1930 році, 9 березня, його, 50–річного, і всю родину вислали на Урал. Там він помер від голоду і холоду, померла і моя бабуся Дімна. Перед смертю, будучи дуже голодним, він порізав халяви від чобіт, зварив юшку, поїв і помер. Четверо малих дітей померло там від голоду, старші розбрелися хто куди, серед них і моя мати. Ось деякі розповіді матері про їхнє життя. Восени вона з батьком возила безтарками пшеницю в район як податок. Питала у батька: «Навіщо ми даром возимо хліб, і так багато?». На що батько відповідав: «Треба, це державі». Ось як куркулі підтримували державу хлібом, щоб згодом померти з голоду...

Таким чином, Голодомор 1932—1933 років забрав iз трьох мені близьких сімей (22 особи) 11 душ. А що говорити про всю Україну! Скільки було б нас тепер? Ось що наробили більшовики. Такі, як мій батько, після колективізації ховались, жили під чужими прізвищами. Ось і мій батько в 40–х роках пропав безвісти.

Я щасливий, що дожив до того часу, коли про гуманітарну трагедію українського народу заговорили вголос. Навіть моя мати, дуже смілива жінка, яка завжди говорила правду будь–якому начальнику, просила мене, щоб я мовчав, не зачіпав минуле. Вона боялася за мене, бо на собі випробувала, що можуть зробити радянська влада і компартія. Настільки зломлені були живі жертви репресій! Про це ми повинні завжди пам’ятати! Лише три роки не дожила моя мати до визнання Голодомору на державному рівні, моя багатостраждальна Наталія Савелівна. Їй було 88 років. Вона без чоловіка підняла у війну і після війни 5 малолітніх дітей, трьом дала вищу освіту, дочекалась 11 онуків і 14 правнуків. На жаль, вона не знає, що ті 500 тисяч розкуркулених, у тому числі й вона, знайдуть своє гідне місце в історії України.

  • «Матері не могли нагодувати дітей, от і втрачали розум»

    Письменник Микола Петренко — заслужений діяч мистецв України, лауреат кількох літературних премій та автор більш як 80 книжок. Він народився далекого 1925 року на Полтавщині і ще дитиною пережив Голодомор. Події 1932–33 років міцно закарбувалися в дитячій пам’яті. На основі своїх спогадів письменник видав книжку «Сни про окраєць хліба». >>

  • «Я й досі збираю колоски на своєму городі. Звичка...»

    Шановна редакціє! Звертається до вас учитель Пирогівської загальноосвітньої школи Глобинського району Полтавської області Олександр Миколайович Матвієць. Відгукуючись на ваш заклик збирати свідчення про Голодомор 1932–33 років, надсилаю вам свою книжку «Я ще, може, буду живий...». Ця книга вийшла у 2012 році. >>

  • «Наш хліб з’їли... ховрашки»

    Першого грудня Катерині Онисимівні Пишняк виповниться 88 років. У такому поважному віці людей часто підводить пам’ять, але тільки не її. Вона пам’ятає своє дитинство до таких дрібничок, що сама інколи дивується. Ще тато, коли був живий, казав, що вона не мала б того пам’ятати, але пам’ятає ж... >>

  • «Не плач, поїде гість і тобі дадуть сніданок»

    Мій тато Талан Іполіт Григорович народився в 1872 році в селі Перервинці в бідній родині. Жодного дня не був у школі, але самостійно навчився читати і писати. В дитинстві пас худобу, потім працював у полі (у діда було три десятини землі). >>

  • «Досі не можу забути тi роки жахiття»

    Менi 84 роки. Народився я в селi Чабанiвка Старобiльського району на Луганщинi. Наша сiм’я складалася з п’яти осiб: батько Микола Якович (1903 р. н.), мiй старший брат Іван (1925 р.н.), я (1929 р.н.), сестра Лiдiя, яка народилася в тi страшнi роки, — 1932 р. >>

  • «За що ж карав ти, Боже, сім’ю нашу?»

    Наш рід, як і тисячі інших, став жертвою сталінського злодіяння під назвою «Голодомор». Як вимирала наша родина в ті страшні часи, я описав у поемі, яку присвятив світлій пам’яті моїх рідних, невинно убієнних у 1933 році. >>