Декаданс увi снi та наяву

18.06.2013
Декаданс увi снi та наяву

У новій книжці Галини Пагутяк бенкет уяви триває вже завдяки самій формі твору. Якщо раніше багато що у філософських писаннях цієї авторки доводилося домислювати самотужки, то її нинішні «Сни Юлії і Германа» — це роман на два роз’яснювальні голоси, які накладаються один на одного у своєму прагненні якомога об’ємніше змалювати сцени розкиданого в часі побуту — у місті–герої Кенігсберзі — сходячись наприкінці у сюжетній поліфонії, яка, до того ж, ще й завершується робочим щоденником письменниці 2009—2010 років.

Попри те, що «все вже розтлумачено до нас», у романі багато з чого можна отримати дослідницьку насолоду. Вишукані образи і влучні характеристики: листя каштана, що «хляпало по шибах, як босі ноги по калюжі», поміщицька молодь, що «наче мухи обліпила фортепіано», старий садівник, який «завершив своє фізичне існування майже», і який скидається на лева зі «Світу тварин», де звірі в інтерпретації ведучого Сенкевича завжди «завершували свій життєвий шлях». Іноді, щоправда, авторка не витримує розміру і ритму поміщицького дискурсу, і тоді героєві доводиться «їхати в темряві десять миль», а не звичних «верст», але це вже абераційні дрібниці.

Отже, з одного боку, в романі Пагутяк показано класичну картину занепаду поміщицтва, коли головний герой — новоспечений хазяїн з відставних офіцерів, який «заледве міг відрізнити сос­ну від дуба» — після смерті тітки гадає, що та залишила йому у спадок «золоту табакерку, мандоліну, а чи бридку гравюру з вітальні», а натомість отримує цілий маєток. З іншого боку, змальована не менш невтішна картина здрібніння офіцерства, чиє життя нагадує «ручай з твердої ущелини, що випливає на широку рівнину й, не знайшовши, до кого приєднатись, перетворюється на затхле болото». Коротше кажучи, декаданс, як у Коцюбинського, коли в цілої літератури існує лише один шанс «поправити своє становище — одружитись із багатою панною чи удовою», тобто влитися у велику сім’ю народів, що, зрештою, й було зроблено.

Здається, сьогодні вже неможливо писати «чисті» тексти про природу і людські стосунки, не тримаючи в голові аналітичну складову будь–якого поцілунку за клунею, де невдовзі так добре мріятимется «за комунізм». Це тривожне відчуття переслідує при ознайомленні зі «Снами Юлії і Германа», будучи синкоповане «воєнними» главами про дівчину, яка сидить у підвалі з помираючим дідом. Старообрядницька, майже буколічна атмосфера сентиментального роману несподівано переривається сценами, які більш нагадують похмуру стилістику «Сходження Ганнібала» про те, як юний доктор Лектор змагався з німцями, коли ті знищили його родину. І це не дивно, адже героїня «Снів…» читає на ніч «моторошні балади», та й будинок її родини «стояв на місці давнього язичницького святилища», а вже вампіри (навіть в образі старої економки, яка поїдом їсть поміщицьку сім’ю), замішані на національно–визвольній тематиці, — давній художній прийом Галини Пагутяк.

Загалом усе логічно завершується у другій частині книжки, «Кенігсбергзькому щоденнику». «Що у мене є про Калінінград–Кенігсберг? — розкриває авторка секрети своєї творчої лабораторії. — Документальний фільм–хроніка про штурм Кенігсберга в квітні 1945 року, спогади останнього коменданта Кенігсберга, купа фотографій, книги Канта, Е.Т.–А. Гофмана, уривки, що я запам’ятала з різних сайтів. І повно думок, химерних і безпомічних». Утім навіть з такої каші в голові іноді народжується непоганий художній текст, який творить з біографії міста справжню архітектоніку буття, розповідаючи про те, як «найзручніші помешкання були внизу, а далі сходи вужчали, тоншали, і в мансардах мешкали найнужденніші, щоб легше було потрапити до неба». Чи не так у самому житті, що сповідує принцип воронки, коли щороку вужчає розлив, і спочатку всього доволі, а під кінець живеш тим, без чого існування неможливе. Наприклад, зі спогадами про місто твого кохання, що якось так, на хвилинку, нібито без особистого твого втручання, увібрало в себе ознаки центру світової культури.