У «Літературній Україні» прочитав статтю Дмитра Павличка «Іди за мною» і не міг стриматися, щоб не відгукнутись, бо наткнувся на безсоромну брехню і брутальність. Автор статті розповідає, як він разом з Іваном Драчем та Романом Лубківським умовляли Олеся Гончара вийти у 1990 році з партії. І коли той завагався, Павличко нібито, як він пише, вибухнув: «Ти — негiдник, хочеш пересидіти українську революцію в окопах минулої війни, ти говориш про партію як про святиню Тичини й Рильського, яких та партія била й калічила! Або ти вийдеш завтра з партії, або я тобі ніколи більше не подам руки!» І далі Павличко пише: «На другий день Олесь Гончар написав заяву про вихід iз партії, пославшись на молодь, яка влаштувала на Хрещатику масове голодування на бетоні...»
Прочитавши таке, я пригадав як відгукувалася в ті часи преса про вихід Гончара з партії і, запідозривши брехню, зателефонував Валентині Данилівні Гончар, сказавши, що, наскільки я пам’ятаю, це брехня. Вона погодилася зі мною. А в наступному номері «Літературної України» було опубліковано її лист, у якому все розставлено на свої місця. Вона пише, що з 23 лютого по 5 квітня 1990 року Олесь Терентійович лежав у лікарні й не міг зустрітися з Драчем, Лубківським і Павличком і що голодування студентів відбувалося не в березні 1990 року, як пише Павличко, а в жовтні 1990–го. Що стосується виходу Олеся Гончара з партії, то це сталося тоді, коли він з Анатолієм Погрібним побував на сесії Верховної Ради України, де компартійна верхівка голосно реготала над вимогами студентів, серед яких була і його онучка.
Найбільше вразило мене ще й таке, пов’язане зі звичайною людською мораллю. Хто радив Олесю Гончару вийти з партії? Той, хто два роки перед тим славив у своїх віршах КПРС, славив тоді, коли в Мордовських і Пермських концтаборах ця партія доморювала, добивала Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Лихого, Валерія Марченка і багатьох, багатьох справжніх українських героїв, а не таких, як Павличко сьогодні? Ось тільки назви його віршів, які говорять самі за себе: «Ленін іде», «Партії», «Партія — очі мої», «Я — комуніст», «Ленін», «Слава партії», «Подарунок з’їздові», «Москва». А чого варті такі рядки:
«Хто, партіє, не йде з тобою, / Впаде на сміття, як лушпа...»
Це так він відгукнувся про наш народ, назвавши його сміттям, а КПРС — золотом. Опісля цього йому треба мовчати, ніде не випинати себе, як він це повсюдно робить.
Завжди, коли я зустрічаю ім’я Павличка, згадую слова російського поета Наума Коржавіна, який утік від прославленої Павличком партії у США. У Бостоні він сказав Віталію Коротичу про Павличка таке: «Ты знаешь, он с коммунистами — коммунист, с националистами — националист, с евреями — еврей, с антисемитами — антисемит, и самое страшное, каждый раз он вполне искренен». Яка точна характеристика!
Мій друг Олекса Тихий помер у таборі, але не пішов на співпрацю з партією, радянською владою, хоча йому обіцяли золоті гори за відступництво. Він нагороджений посмертно орденом «За мужність» першого ступеня, а Дмитро Павличко — Герой України. Я радив би йому зробити справді героїчний вчинок — здати свою зірку в секретаріат Президента і публічно вибачитись перед мільйонами українців за те, що назвав їх сміттям, що славив партію «за шмат гнилої ковбаси».
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
