Іван Андрусяк: Дитяча література — самобутнє явище, цікавіше, ніж «дорослий» «укрсучліт»

27.03.2013
Іван Андрусяк: Дитяча література — самобутнє явище, цікавіше, ніж «дорослий» «укрсучліт»

Письменник і шанувальники.

Іван Андрусяк — один із найоригінальніших і найзапитаніших сучасних дитячих письменників. У нього особливий стиль письма і своє ставлення до життя. Наприклад, Андрусяк може заборонити своїм дітям вивчати твори зі шкільної програми, якщо вони, на його погляд, псують естетичний смак дитини. Він може на зустрічі з «малявками» (улюблене Іванове слово) порівняти Довбуша з нашим Президентом, назвавши обох бандитами. «Правда, про одного триста років народ пісні складає, а про другого...», — додає він. І він же може захоплено розповідати, як ці ж самі «малявки» із Херсона зробили власні ілюстрації до його «Звірячої абетки», які цікаві і талановиті діти є в Тернополі, вибачатися перед ними за «вдосконалені» тексти, які в «Букварику» друкують від його імені.

Нещодавно стало відомо, що до престижного каталогу «Білі ворони» — 250 творів дитячої літератури із понад 40 країн світу, який щорічно складають експерти Мюнхенської бібліотеки, — увійшла книга Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука». А наприкінці лютого в Чернігівському ляльковому театрі відбулася прем’єра вистави за його п’єсою «Стефа та її Чакалка». Ці дві події стали підставою для нашої розмови з письменником про сучасну літературу для дітей.

 

«Ми маємо те, чого не мають європейці, — висококласну сучасну дитячу поезію»

— Іване, от я згадую літературу нашого дитинства. Вона була завжди повчальною, патріотичною, з обов’язковим протистоянням позитивних юних піонерів і негативних хуліганів, які у фіналі «перевиховувалися». А які сюжети переважають у сучасній дитячій літературі?

— Виховний елемент у дитячій літературі завжди був і буде — це природно, коли йдеться про юну, ще не сформовану особистість. Але важливо, що дитина собі з того чи іншого тексту почерпне, хто з неї виросте. Одна справа, коли продукуються герої–зомбі з програмою «віддати життя за вождя», «кинутися на амбразуру», «настукати владі на тата, який мислить не так, як вимагає партія реґіонів», «надірвати жили, встановлюючи рекорд продуктивності праці»... І зовсім інша справа, коли ти говориш з дитиною, хоч би й у формі казки, про реальні радощі й складнощі світу, про його багатогранність, про живі, а не ідеологічні проблеми, — і при цьому зберігається віра, добро, любов, позитивні світоглядні засади.

— Ще років десять тому сучасної дитячої літератури практично не існувало, а зараз чи не третина експозиції книжкових ярмарків — дитяча література.

— Так. І головне, що нам вдалося за цих десять років, — докорінно змінити ставлення до дитячої літератури. Якщо в радянські часи вона вважалася чимось несерйозним, таким собі придатком до літератури дорослої, то тепер це цілком самобутнє явище, яке багатьом читачам навіть цікавіше, ніж сучасна українська доросла література.

— А чим відрізняється дитяча література України від, наприклад, Польщі, Німеччини, Англії, Америки? Які зараз існують світові тенденції?

— У світоглядному сенсі нічим — для неї цілком органічні ті ж тенденції, що й для всіх інших сучасних європейських літератур. Але є цілі ніші, скажімо, підліткова література, які в Європі дуже активно розвиваються, а ми до них лише приступаємо. Та водночас ми маємо те, чого не мають європейці, — висококласну дитячу поезію. Я оце, нещодавно будучи в Польщі, просив колег: порекомендуйте мені класного поета, якого люблять польські діти, — я б залюбки переклав його для українських дітей. І вони мені кажуть: Юліан Тувім, Ян Бжехва, Марія Конопніцька... Але ж це класики! А де сучасні — мої ровесники, молодші? Немає... І не лише в поляків, а й у багатьох­ західних літературах.

— А у нас що, є?

— А в нас є Роман Скиба, Юрій Бедрик, Мар’яна Савка, Сергій Пантюк, Галина Крук — це лише моє покоління, а ще ж ціла когорта старших, від Анатолія Качана і Григорія Фальковича до Галини Малик і Галини Кирпи. Та головне — є дуже талановиті молоді поети. Ось ми в «Гранях–Т» готуємо збірку Олесі Мамчич «А на нас упав ананас». Яка це хвацька, ігрова, задириста, класна поезія! Так що не лише Європі є чим здивувати нас, а й ми маємо чим по–доброму здивувати Європу. Це нормально, адже українська література не є чимось відрубним — це органічна частина європейського культурного простору.

«Біла ворона» — це прем’єр–ліга дитячої книжки»

— Цього року твоя книга потрапила до списку «Білих ворон». Що для тебе значить таке визнання?

— Ясна річ, це для мене дуже серйозний успіх. Навіть Оксана Забужко, яка добре знається на європейських тенденціях, написала на своїй сторінці у «Фейсбуку», що «Білі ворони» — це «прем’єр–ліґа» дитячої книжки. Але якщо по–справедливості, то в цьому успіху моя лише частина. І ще дуже велика частина — прекрасної поетки й художниці Ганни Осадко, яка напрочуд хвацько оформила мою повість «Вісім днів із життя Бурундука» стилізацією під ті карикатури, які школярі малюють на своїх друзів у чернетках чи десь на останніх сторінках зошитів. Та передовсім це успіх видавництва «Грані–Т», яке придумало серію «Книготерапія» і зробило в ній цю книжку такою, що вона втрапила в європейські тренди.

— А хто ще з українських письменників входив до цього списку?

— Для «Граней–Т» це вже друге потрапляння в тренд — два роки тому «Білою вороною» була збірка Василя Голобородька «Віршів повна рукавичка» в оформленні Інґи Леві. Так само вдруге цього року відзначено проект львівської творчої майстерні «Аґрафка» і тернопільського видавництва «Навчальна книга — Богдан». Торік «Білою вороною» була «Казка про Старого Лева» Мар’яни Савки — проект львівського «Видавництва Старого Лева». Ще раніше до каталогу втрапляли книжки видавництва «Розумна дитина» і, ясна річ, «А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–Ги» — і знамените видання «Снігової королеви», і «Козак Петро Мамарига» Миколи Вінграновського...

«Свого Бурундука я списав із... себе самого»

— Коли читала «Бурундука», не покидало враження, що прототипом Івася Бондарука був ти сам. Принаймні, той епізод, коли Івась дзвонить до «лелеки» і просить принести братика, — точно із твого дитинства.

— Було таке (усміхається). Тільки я тоді телефонував із колгоспного кормоцеху на фермі — єдиного місця, де в нашій околиці був телефон; і натрапив не на татового начальника, а на телефоніста (тоді ще телефон був такий, що ти не сам набирав номер, а казав телефоністові, кого тобі треба, і той з’єднував). А телефоніст уже відтак татові все переказав. Але, як і Івасеві, мені «не пощастило» з братиком: лелеки принесли мені сестричку, і я назвав її Люба. І по канату я і досі лазити не вмію. І та історія про шістнадцять склянок води, яку в повісті тато розповідає Бурундукові ніби зі свого дитинства, — це про мене. Згадані там мої сусіди і шкільні друзі Мирось і Михайло можуть підтвердити, що тим йолопом був саме я.

— Антипка теж пробував «висидіти»?

— Я цю леґенду — про те, як вигріти собі під пахвою чортика з курячого зноска — знаю з дитинства. Коли був у віці свого Бурундука, то хотів це зробити, але не зважився. А ось мій герой зважився... Насправді я людина віруюча і з чортами не дружу — але дружу з фольклором, з народними традиціями, які є невичерпним джерелом художніх ідей і сюжетів.

— А з кого іще доводиться «списувати»?

— Ну, всі вже знають, що прототипами героїв кількох моїх дитячих повістей є мої діти — Ліза і Стефа. До речі, буквально за кілька днів у мене вийде нова книжка — повість «Пінгвінік», де я прописав перші «садочкові» переживання Стефи, перших друзів, перші конфлікти. І назва народилася саме зі Стефиної фрази — з того, як вона колись пінгвіна із сангвініком «схрестила». Правда, головну героїню ми вирішили назвати Катрусею — щоб не плутатися. Але не тільки мої діти підкидають мені «матеріал» для творчості. Я люблю придивлятися, прислухатися до того, що говорять, як себе поводять, як граються усі малявки — і однокласники моїх дітей, і їхні друзі у дворі, і діти моїх друзів, і маленькі читачі на зустрічах. Тут головне — бути спостережливим, «вихоплювати» цікаві моменти з потоку життя, фіксувати їх, — а відтак вони самі знайдуть своє місце в якійсь із наступних книжок. У «Пінгвініку», до речі, є сцена «Літаки відлітають у вирій», прописана з історії, яку про свою донечку мені колись розповідала ти.

«Діти прекрасно бачать, в якій країні ми живемо»

— Твої діти ще не пробують братися за перо?

— З дітей пробує писати наразі лише Ліза. У неї вже і повість є, і п’єса, а найбільш зріле — гумористичне оповідання, де вона дуже смачно прописує діалоги різних людей в електричці й через ніби випадково кинуті фрази розкриває характери. Ясна річ, ми з дружиною це заохочуємо, але «без фанатизму». Бо ж ідеться про її життя, і лише вона сама може вирішити, чим їй цікаво займатися. Якщо це справжнє — буде писати, а ні — то ні.

— Нині батьки і вчителі часто скаржаться, що діти перестають читати. Увесь вільний час займає інтернет, соцмережі, відео. Чи є у тебе свій фірмовий рецепт, як повернути їх до книги?

— Які можуть бути «фірмові рецепти» в суспільстві, де платня кандидата наук (а про вчителя чи бібліотекаря годі й казати) прирівняна до платні прибиральниці в не дуже крутому банку? Лише рецепти виживання... Діти ж прекрасно все бачать. Вони цілком свідомі того, що в країні всім розпоряджається істота, яка навіть власне прізвище з помилками пише, тоді як розумним людям жити стає все складніше. Наразі єдине, що ми, батьки, можемо робити системно й відповідально, — це привчати дитину до культури змалечку і власним прикладом. І до книжки, і до театру, і до живопису, і до музики. Завжди знаходити на це час, завжди виділяти на це в сімейному бюджеті стільки грошей, скільки змога. А якщо незмога — виділяти через «не можу». Пляшка горілки — це книжка, дві пачки цигарок — квиток у театр, пляшка пива — квиток у картинну ґалерею, а в бібліотеку чи на книжкову презентацію поки що навіть цього не треба... Рятуймося самі, ніхто інший нас не порятує.

 

ДОСЬЄ «УМ»

Іван Андрусяк

Народився 28 грудня 1968 р. у селі Вербовець Косівського району Івано–Франківщини. У 1992 р. закінчив філфак Прикарпатського державного педагогічного інституту ім.Стефаника. Потім вчився в Академії державного управління при Президентові України, стажувався в The University of North London (Британія).

Як редактор, упорядник, перекладач, автор передмов тощо брав участь у підготовці до друку близько 70 книжок. Перекладав Стівена Кінга, Діккенса, Дяченків, Наталю Гузєєву, Андрея Хадановича.

Увійшов у літературу в 1990–х як член літературного угруповання «Нова дегенерація» разом зі Степаном Процюком та Іваном Ципердюком. Один з чільних поетів–«дев’ятдесятників», лавреат конкурсу видавництва «Смолоскип» (1995), премій «Благовіст» (1996), журналу «Кур’єр Кривбасу» (2007) та інших. Починав писати як автор «дорослої» поезії — збірки «Депресивний синдром», «Отруєння голосом», «Часниковий сік» та інші, загалом десять. Проте в середині «нульових» років «перемикається» на дитячу книжку і має ще більший успіх. Повісті «Стефа і Чакалка», «Кабан дикий, хвіст великий», «Сорокопуди», «Вісім днів із життя Бурундука», а також віршовані збірки, зокрема «М’яке і пухнасте», принесли Іванові Андрусяку заслужену популярність і «звання» дитячого письменника.

Має сина Івана, доньок Єлизавету і Стефанію.